Земля і люди

Назвіть хоча б один народ на землі, який понад 700 років терпить знущання над собою і не покидає свою землю. Назвіть хоч один народ який зміг би таке витримати?

1240 – це рік коли монголо-татари зруйнували Київ, а з ним і всю Київську Русь.

Цю дату можна назвати початком нашого тяжкого поневіряння, яке тягнеться вже 770 років.

Ви не знайдете ні одного народу, який би пережив скільки як наш і ні один народ не похвалиться такою любов’ю до своєї землі.

А що іще тримало нас на цих землях?

Чому ми не втікали від поляків, що нас давили аж поки Богдан не напоїв їх власною кров’ю, чому не втікали від Царської Росії, чому?

Не було куди?

Якби хотіли знайшли б куди.

Адже мова не просто про те, що важко жилось, а мова про знущання одного народу над іншим з усіма наслідками. Мова про неодноразові локальні і масштабні повстання, про битви які можна називати героїчними. За що? Заради землі і життя.

Всі роки всі ці сімсот сімдесят років наші діди, прадіди стояли на цій землі і любили її і були їй вірними. Чому так, бо тоді слово значило дуже багато і коли було сказано на чому стоїмо, на тому і залишимось, то і стояли і зараз стоїмо.

Період Київської Русі доволі короткий в порівнянні з тим як ми поневіряємось.

Вдумайтесь ще раз скільки років ми не називались державою, але стояли на своїй землі.

Перечитайте історії з дев’ятого століття до наших часів і ви переконаєтесь в сказаному.

І от ми отримали шанс і все добре позаду всі тяжкі століття, тепер ми Нація, тепер ми Народ, і тепер в нас є Україна.

Оптимістично.

52…51…50…49…48…47…46…

Що це?

Це ми.

І все загалом нормально, якщо не дивитись на цифри, хоча вони мало кого турбують, якщо взагалі когось турбують.

Не рвуть Україну, не руйнують війною. Все тихо спокійно, йде своїм ходом…в прірву.

Песимістично?

Та ну.

Якщо ще пам’ятаєте початок, то там мова була про народ і його любов до своєї землі, а точніше про нас і нашу землю на якій ми живемо зараз, завдяки століттям тяжких випробувань, що пройшли наші предки.

Питання «як?» має просту відповідь – вірили в краще і любили свою землю

Так от раніше нас намагались побороти фізично знищуючи, але це зміцнювало дух народу і підсилювало любов до землі, робило людей чистішими.

А зараз навпаки нас ніхто не займає тільки активно вихолощують віру в краще, любов до землі і всі людські цінності, що нам перейшли у спадок разом з усім, що маємо.

А маємо ми гігантський потенціал нашої землі і ще живий інтелектуальний потенціал нації, які разом дадуть позитивний поштовх до розвитку держави.

Але є одне але.

Всім і все до одного місця.

Чому, бо в протилежному випадку ви перерили б історію з ніг до голови і знайшли в ній не просто ряд позитивних речей які доводять наше право на достойне життя, а почали про це говорити всім, не просто говорити, а доводити свою правоту фактами, і почали б відноситись до багатьох речей зовсім інакше.

Неспроста нас обливають брудом і так само неспроста Україну ганьблять в очах всього світу і в першу чергу українців. Ціль одна відбити любов до батьківщини і віру в майбутнє, зробити, так, щоб слова «та в нас нічого толкового» і тому подібне стали звичкою. Зробити так щоб, жити сьогоднішнім днем стало нормою. Показувати Україну і українців українцям же з негативного боку, щоб кожен із смутком про себе або навіть в голос констатував «одні барани, що вони собі думають» чи в цьому напрямі.

Вже не кажучи про те що нам м’яко стелять брехню за правду, і мало хто від такої підстилки відмовляється, приймаючи на віру акуратну пропаганду, яку щодня і весь час вдовбують в голови тих хто не цікавиться правдою.

Не помічали таких речей?

Не помічали в ЗМІ новини які так і змушують таке думати чи говорити?

Не чули слів, що ми не народ, не бачили в чатах популярного нині «бидло і не бидо»?

А не думали якого такого це все робиться?

Бо ніхто нас ні на ніготь не зрушив з цієї землі використовуючи звичайні методи знищення. Тому і пішли в обхід – спочатку відбити любов до батьківщини і віру в майбутнє, а там вже і не потрібно нічого використовувати – все і так на тарілочці.

Тому ви не звертаєтесь до історії, не читаєте Шевченка, Франка, Сосюру та інших.

Тому в Україні на заході кричать москалі на слово «здравствуйте», а на сході обзивають націоналюгою на «добридень».

А нам в центрі залишається посміхатись сутужно, бо це називається ідейно розірвана нація.

Малювати в рожевих фарбах не можна – ми сиплемось і доволі вже помітно, але в більшій мірі через нашу апатію до всього.

Негативного вистачає, багато хто багато що знає, писати про це не маю бажання, як рвуть і продають, але якщо ви кажете, що любите Україну, то принаймні прочитайте що саме ви любите, бо можливо прочитавши історію, ви її розлюбите цю нашу землю, а може навпаки, побачите звідки прийшли і куди йдемо, знатимете що робиться і що робити.

Минуле і сьогодення це дві точки, знаючи розміщення яких можна розрахувати третю.

Тому шукайте і дивіться на все об’єктивно, відкидаючи симпатію і мрії, з позиції логіки і справедливості, бо два плюс два аж ніяк не три, і тоді ви зможете більш менш точно орієнтуватись в тому що нас чекає.

Це не панацея, але принаймні тому що діється можна буде протиставити реальні речі, ідеї і дії, а не йти за течією, в яку нас штовхають, чи жити за парканом ілюзій, це дасть змогу серед реальних речей вибирати реальні дії, а не відгородившись від проблем інших затишним і спокійним світом де нема місця негативному і де як в хаті з краю.

Земля в нас одна і це наш дім де всі ми одна родина не залежно від того де кожен з нас в цьому домі живе і як говорить, бо любити Україну можна навіть коли розмовляєш на російській, і так само можна плескати на літературній і як підла гнида продавати її.

Це не гуманізм, чи пацифізм – зла вистачає, його неможна замальовувати рожевим, відвертатись від нього чи забувати, його просто треба знати, щоб бачити всі його сторони.

Наш дім не з краю, хоча туди його проштовхують нашими ж руками, тому думайте ширше, копайте глибше і не бійтесь пропагувати корисні речі і так само їх робити.

Всього вам позитивного.

Юрген

Засновник інтернет-журналу MOLODI. Життя ламає нас по дорозі кудись та все буде файно і зашибісь. Намагаюсь уникати сірості і стандартності, створюючи щось своє. Ще з дитинства люблю наше – українське.