Заочне навчання – справа за нами

Заочне навчання - справа за намиОкрім того, що я вже досить давно займаюся інтернет-журналістикою та копірайтингом, я ще й студент заочного відділення одного з топових економічних ВУЗів країни. І от нещодавно на черговій сесії відбувся на нашому курсі екзамен з менеджменту.

Викладач з предмету – середнього зросту чоловік років під 60-65 – мав оригінальну систему мотивації: додаткові бали (звісно, незначна кількість) за екзамен можна було отримати, якщо сядеш на першій парті, або здаси свій білет першим, наприклад. Тут варто зауважити, що професор, судячи з його лекцій, складав враження компетентної в своїй області людини, і, між іншим, те саме я можу сказати про всіх викладачів, з якими мав справу. І от після екзамену цей викладач запропонував бажаючим з тою самою мотивацією долучитися до написання статті в журнал. Єдиним бажаючим виявився я.

З’ясувалося, що стаття буде на тему підвищення мотивації та контролю навчання у заочників. Я вже давно заховав свої ідеалістичні погляди щодо країни в далеку шухляду,  але тут вирішив – чом би й не поділитися своїми думками. Тому на першу зустріч я приніс викладачу декілька сторінок своїх думок, основним посилом яких було наступне: боріться зі списуванням, бо поки це ключова проблема, через яку студенти не вчаться.

Один молодший за мене однокурсник «виїжджає» на кожній сесії виключно за рахунок списування. Причому він не знає що таке інтернет, він не пише чи друкує шпаргалки – він тупо сідає на останню парту, дістає підручник (навіть якщо це 800-сторінковий фоліант), і списує.

Думаю, що проблема очевидна не тільки мені, але й вам. І най би справа була в тому, що ми дуже хитрі чи спритні – ні, це більшість викладачів навмисно ігнорує той факт, що ми списуємо. Я так розумію, що ВНЗ просто зацікавлений в тому, щоб контрактні заочники продовжували вчитися і сплачувати в касу. Але ж як щодо індивідуальної чесності?

Звісно, списування стосується й рефератів. Адже існують й інші варіанти самостійних робіт – критичний огляд свіжої публікації (вважаю класним варіантом), наповнення вікіпедії по визначеній темі. (Хоча яка вікіпедія, коли в комп’ютерному класі університету досі стоять Pentium II з Win98, які вже без ScanDisk не вміють запускатися.) Насамкінець, чому б не оновити теми для рефератів, щоб їх неможливо було знайти в Інтернеті?

Усі ці думки я озвучив викладачу, і знаєте, що він мені відповів? По-перше, він сказав, що інколи певні викладачі думають: навіщо мені додаткові проблеми з тими заочниками, хай він спише, хоч щось дізнається на тому екзамені, отримає хоча б трійку й до побачення. Ну, це давно було зрозуміло. Щодо Інтернету професор прокоментував наступним чином:

– Якщо студент вміє й хоче скачати той реферат з Інтернету, то нехай він це робить, це вже щось. От якби він цього не робив – це було б зовсім погано.

Тут обійдуся без власних коментарів. Ну, нехай – врешті-решт, в нас із ним ділові стосунки, а отже, замовник завжди правий. Ми продовжуємо спілкуватися на тему, і з’ясовується, що таке саме питання піднімалось парою місяців раніше, але тоді воно не було помічене, а зараз буде нова конференція, за результатами якої можуть бути навіть внесені відповідні зміни до закону про освіту. Основною тезою попереднього виступу було додання до навчального процесу 2-3 консультацій протягом семестру, під час яких здійснювалось би спілкування з викладачем, міри по заохоченню до вивчення дисципліни й модульний контроль.

Ця ідея про 2-3 консультації впродовж семестру може на перший погляд здатися привабливою, адже навчання стане не просто друком шпаргалок в переддень екзаменів, але й певною підготовчою роботою до кожної консультації, здачами контрольних робіт, виконанням домашнього завдання. Проте інша моя однокурсниця живе в Сімферополі і кожну сесію їздить в Київ. Така поїздка, за її словами, виходить їй приблизно в 3 000 грн., і зарплатню вона за ці дні не отримує. Кожна з цих 2-3 консультацій теж обійдеться їй в 1000-1500 грн. (консультації мають проводитися по кожному предмету, тому така поїздка може тривати до тижня). Чи варті ці консультації таких грошей?

–  Так а що ж я маю додати, якщо ідея вже готова, і ви лише хочете її наново озвучити? – питаю.

–  Додайте абзац з тими думками про Інтернет, що ви попередньо давали.

Ага, ну хоч щось. Але на цей раз мені в руки попадає ця попередня стаття для виступу. Я як копірайтер одразу розумію – погано структуровано, непослідовно написано, є дещо зайве. Словом, треба переробити хоча б вступ, а далі подивимось. Отже я переробляю початок, суть котрого можна описати так:

«Не всі студенти справді навчаються, помічені непоодинокі випадки списування»

в таке (короткий зміст):
Заочне навчання - справа за нами

«Є суттєва частина заочників, які поступають в університети задля отримання диплому про вищу освіту і доступу до більш високооплачуваної роботи, і це цікавить їх більше, ніж ті знання, що вони можуть здобути, тому вони намагаються полегшити собі життя активно списуючи і вдаючись до різноманітних сучасних технологій (мікронаушники, блютуз, 3G-інтернет), що в них успішно й виходить».

На наступний день я приношу цей текст до викладача, він починає читати, і каже:

–        Ну, тут очевидно потрібні ще правки, я тоді сам допишу і відправлю у видавництво.

–        А є помилки? – питаю.

–        Та ні, просто не можна писати, що студенти йдуть в університет, щоб отримувати диплом і роботу, а не знання, а то ж ректор образиться – як же так, таке говорять про його університет.

Про це ми розмовляли з ним тиждень тому, але я й досі не можу прийти до тями.

Яким чином можна щось покращувати, коли ми закриваємо очі на головне, тільки щоб не образити керівництво? Ок, я черговий раз запакую свій ідеалізм в шухлядку, але звідки береться ентузіазм у таких викладачів, які видумують якісь нові складні методи та способи покращення навчання, ясно усвідомлюючи, що хоч найпростіше рішення й перед носом, говорити про нього заборонено? Нащо тоді ці зміни, статті в журнали? Нащо ці ініціативи, ці зайві рухи тілом, особливо коли тобі під 65? Невже замість вирішення проблеми найлегшим шляхом – в лоб – варто видумувати додатковий головний біль й студентам й викладачам? Пішла ж голота на вигадки!

Але я не хочу бути черговим скептиком чи песимістом, який вкотре чимось незадоволений в нашій країні, тому наостанок хочу сказати дещо позитивне. Не дивлячись на те, що

  • серед моїх однокурсників є студенти, яких я ніколи не бачив, бо за закриту сесію вони платять щорічно N-ну суму грошей;
  • деяким заочникам вдається списувати навіть з товстих підручників;
  • існують технології заміни студента іншим (із заміною фото в заліковці), які легко можуть бути викритими, але й досі активно практикуються;
  • від власної ліні роздрукувати й порізати шпаргалки студенти долучають друзів й користуються недешевими мікронаушниками;
  • всі шпаргалки й реферати вже давно викладені в інтернеті попередниками

наша освіта все ж дає нам можливість здобути високоякісні знання. Адже ми самі обираємо, замовити розрахункову роботу чи самому її зробити, скачати реферат чи написати його самостійно, списати чи вивчити, врешті-решт, докласти зусиль й стати бюджетником чи розраховувати через власну обмеженість лише на контрактну форму. В нас досі існують й підтримуються класні бібліотеки, є компетентні й віддані своїй справі викладачі. Тому якщо ви хочете не змарнувати 5 років навчання – вчіться й не шукайте собі відмазок.

  • Вже не студент

    Не все так однозначно. Навчальні програми сформовані так, що якісь предмети більше потрібні одним студентам, якісь – іншим, якісь – нікому.
    Томі під час короткої сесії заочника, краще зосередитись на тому, що хоч теоретично може знадобитись на практиці. Інші ж дисципліни просто “пройти”.
    Як на мене, шпора не найгірший варіант, порівняно з хабарем. А з деяких студентів викладач просто зобов’язаний взяти хоч щось, якщо не знання.

  • Я проблему списывания не понимаю. Считаю, что проблема в учебных программах. Если контроль знаний заключается в тупом воспроизведении полученной информации (то есть не подразумевает рассуждений – как раз то, что можно списать) – то это не образование, а тренировка памяти.
    Задача высшего образования – научить применять знания.
    У нас, например, большинство преподавателей разрешает использование справочного материала при написании контрольных или при сдаче экзаменов.
    Возможно, это специфика инженерных специальностей.

    • Адаптую під твою ситуацію: всі можливі питання й задачі по білетам на екзамен вже відомі, завдання вирішені й викладені в інтернет, і в тебе є варіант: піти й самій повирішувати або списати вже вирішене кимось. (Нє, я розумію, що ти обереш перше, але от велика частина по можливості надає перевагу другому варіанту) Виходить, що учбові програми не впливають.

      • Проблема, если не в программе, то в креативности (то есть в ее отсутствии) преподавателя – он должен составлять нетипичные задания и обновлять их каждый год (чтоб их нельзя было обнаружить в интернете).
        Нужно не бороться со списыванием, а совершенствовать методы контроля.

        • Ну я щодо інтернету те саме написав в статті.
          А от боротьба зі списуванням хіба не є одним з [способів вдосконалення] методів контролю?:)

          • Возможно, и так. Но корень явно глубже.

  • Взагалі, україні потрібні університети які набирають 100 студентів, а випускають 50. Ці 50 однозначно будуть експертами.

  • Освіта не ціниться, бо дуже багато людей закінчують ВНЗ будь-якою ціною, аби був папірець.

  • Я полишив заочне навчання після другого курсу. Не моє то було. Річ в тім, що в нашій країні досих пір плутають поняття освіта та освіченість.

  • Пригадую, 2 роки тому прийшла влаштовуватись на роботу по спеціалізації в одну з найбільш потужних на той час видань Львова (туди рвалось студентів) і мені прямо заявили – засунь свої університетські знання в шухлядку. Вони тобі не потрібні. Довелось вчитись на своїх помилках. Отже, я би посперечалась із автором. Суть не в тому, чи списує студент. Суть в тому, які саме знання дає альма матер. Їх якість, а не кількість. І в тому вся біда української освіти – неякісний багаж знань, з яким студент покидає ВНЗ. Тому подивимось на проблему з прагматичної точки зору. Візьмемо до прикладу факультет журналістики, на якому я навчаюсь. Багато матеріалу, який нам подають – неактуальній і він жодного разу не використовувався мною на практиці. Доводилось керуватись власним життєвим досвідом, спостереженнями і т.д.

  • Пригадую, 2 роки тому прийшла влаштовуватись на роботу по спеціалізації в одну з найбільш потужних на той час видань Львова (туди рвалось студентів) і мені прямо заявили – засунь свої університетські знання в шухлядку. Вони тобі не потрібні. Довелось вчитись на своїх помилках. Отже, я би посперечалась із автором. Суть не в тому, чи списує студент. Суть в тому, які саме знання дає альма матер. Їх якість, а не кількість. І в тому вся біда української освіти – неякісний багаж знань, з яким студент покидає ВНЗ. Тому подивимось на проблему з прагматичної точки зору. Візьмемо до прикладу факультет журналістики, на якому я навчаюсь. Багато матеріалу, який нам подають – неактуальній і він жодного разу не використовувався мною на практиці. Доводилось керуватись власним життєвим досвідом, спостереженнями і т.д.

    • Особисто мені заочка подобається тим, що вона хоч і нав*язує певний обсяг [можливо/зазвичай/інколи – потрібне підкреслити] застарілих знань, вона також дає напрям для вивчення. Якби я просто захотів навчитися економіці, я б не знав з чого почати (з грошей та кредиту, чи макроекономіки?). Не усвідомлював би зміст наук, послідовність їх вивчення. А так – ну то й що, що на екзаменах застарілі питання? Зайвих знань не буває. Хочеш знати більш актуальну інформацію – будь ласка, ніхто ж не забороняє.
      Тому так, неактуальність знань – це проблема, і не менш важлива, ніж списування, але все одно найбільш охочих вона не зупинить від отримання актуальних знань. А те, що деякі думають про диплом як про гарантовану перепустку до кращої роботи – вони нам не конкуренти, еге ж бо, Оксано? ;-)