Як важко, ти знаєш, як важко…

важко

важкоКоли тебе зраджує людина яку ти любиш, не злість  охоплює , не ненависть, а жаль. Жаль до самого себе. Стає так гидко, неначе ти не в своєму тілі знаходишся, а десь там, поза межами… Гидко не до того, хто спокусився: до себе, таке відчуття, що тягнучи залізо на спині, ти, не витримавши тяжкої ваги сідаєш на перепочинок, а воно, зриваючись,  злітає у бездну , і тепер твої руки зводить, тіло зводить, не легкість зовсім ( як можна спочатку подумати) а біль… Адже ще вчора тобі здавалось, що твої м’язи вже звикли  до цієї важкої брили, неначе тобі простіше нести, ти вже знаєш під яким кутом тягнути його на гору, ти  згоден  тягнути його, аби там, на фініші, зробити з цієї брили – обеліск, а тут він зривається, і ти дивишся як він летить, знову вниз, а ти стоїш, сам-на-сам з собою, а те, на що ти витратив чи не увесь свій час – летить без тебе…

І я б кинулась

Віриш?

Я б кинулась поряд з тобою, туди,

В невідомість, але ж так болить…

Ні слова, я , навіть звука подати не можу…

Так стрімко у бездну летиш…

 

А я ж вже не плачу,

Так сухо до болі,

Я мрію про крик –  та мовчу як тоді,

Тягнучи  залізні стосунки на спині, без шуму, з коханням, без слів, по воді

 

Я майже на фініші,

Боже, ця втома…

Дивлюсь – перехожі, ти знаєш,

Вони, всі разом  несуть не залізо,  не горе…

Щасливі вони: кохання несуть.

 

Гіпофізом , я розумію…

Як все це неправильно в нас почалось,

Та так  вже болять ці звикші м’язи до тебе,

Ось знову, тримай, понеслось…

 

«Вставай!», – кажу я собі, плюй ти на втому, на низ…швидко, вихрем зірвись ! Але ж ти, мій коханий, летиш не угору, я зціпивши зуби дивлюсь…докотивсь…

 

Закам’янілії мязи та мізки, здається,

Тільки серце залишилось жить, бо стукає як навіженеє, в дрізки…

 

Я не боюсь спустися до низу знову,

Десь там блукає той, з ким я піднімусь, але ці мязи звикші до одного. Куди, скажи, куди мені подітись?