Я вірю в світле майбутнє, або оптимізм по-молодіжному

Масовий виїзд громадян за кордон наразі є гострою соціальною проблемою нашої країни. Що ж спонукає їх до цього? Мабуть, не солодке життя в Україні…

Хтось вважає це зрадою, продажем, а інші, відчувши безвихідь на власній шкурі, не вбачають у цьому ніякого злочину. Головна проблема сучасної молоді – нестача роботи, неможливість самореалізації.

Саме на тему еміграції я вирішила провести власне дослідження. Моє питання було таким: «Якщо б вам запропонували виїхати з країни, покинути її і влаштувати щасливе життя за кордоном в успішній країні, що б ви робили?». Чесно кажучи, результати мене саму здивували. Із 650-ти чоловік опитаних, віком до 25 років, 46.1% висловили думку, що працюють над тим, щоб покращити життя в своїй країні і ні за що не зрадили б свої принципи, 40.8% зробили б свій вибір в залежності від того, яку країну їм запропонували, і лише 13.2% опитаних не роздумуючи погодилися б. Що ж, такі результати вселяють віру в те, що в Україні ще залишились справжні патріоти. Але чи можна назвати це патріотизмом? І що взагалі означає це слово для українців? Для когось це любов до рідної мови, природи, для інших – патріот – дуже серйозне слово, і щоб називатися так, треба чимало зробити для покращення своєї країни. Скільки людей, стільки й думок, і ось деякі з них:

Анастасія Ткачук, студентка-хімік: «Мені 19 років. Я б поїхала за кордон, якби була можливість. Моя держава не дає мені змоги отримати зарплату і розвиватись як науковцю… Якщо в розвинену європейську країну, поїхала б!».

Наталія Білоброва, ліцеїстка 3-го курсу фізико-технічного ліцею: «Якби на тижнів 2-3, на екскурсію, то звісно, але жити назавжди – ніколи. Немає нічого прекраснішого за Українські Карпати, українську мову, українські пісні. Байдуже, як я буду жити, я буду в оточенні, яке я обожнюю!!!».

Валерій Шевчук: «Мені 22, майже дипломований спеціаліст ветеринарної медицини з основами сертифікації, стандартизації та аудиту якості продукції АПК. Знаєте, я мав уже кілька пропозицій податися за кордон, де дана професія цінується, але я відмовився! А знаєте чому? Я народився і виріс в Україні і прожити все життя планую саме тут! Якщо усі масово почнуть втікати за кордон, то потім з грішми та ім’ям не буде куди повертатись…. Хтось тай повинен залишитись, і якщо не ми, то наші діти, внуки, правнуки все ж будуть жити в країні з великим ім’ям! Не потрібно думати лише про матеріальні блага! І чому всі так афішують те що так бідно і нещасно живуть? Не такі ми уже і бідні! Ті, хто хоче працювати і працює досягає всього!».

Ніна Матенчук: «Мені 25 років, домогосподарка. Працювала в свій час на державній службі за мінімальну зарплату і, скажу чесно, нічого веселого в тому немає. Працювала і в недержавній організації – по принципу: що заробиш, те і маєш, тобто за відсоток від продажу…То було ще гірше, ніж попереднє місце роботи.

Зараз я не працюю, і так як у нас троє дітей, то мій чоловік поїхав на роботу за кордон. А як жити?! З превеликим задоволенням жили і працювали б в Україні, якби була можливість. От тільки, на жаль, незважаючи на вищу освіту нашої молоді, за кордоном набагато частіше ми потрібні для фізичної роботи…».

Віталій Осика, програміст: «За кордон я б емігрував, звичайно, якби мав змогу (Люксембург, Англія). А чи повернувся б? Навіть не знаю, Україна рідна мати – не вкрадеш – не будеш мати!!!».
Однозначно, приємним є те, що більша частина молоді налаштована все ж таки позитивно і ще не втратила надію на краще майбутнє. Та коли ж воно настане? Коли об’єднаються ці молоді, патріотичні люди і чи не зміниться їхня позиція, коли народяться діти і попросять їсти? Це зараз, коли у житті молодих людей переважають рожеві мрії і матеріальні проблеми не стоять так гостро, вони свято вірять у непереможність своєї відданої думки… Залишається лише сподіватися на краще…

Головна мета суспільства – це докладати власних зусиль до розвитку незалежної держави. А проблема наша в тому, що свій внесок у цей розвиток ми вважаємо втіленим вже тоді, коли один раз у шість років прийдемо на вибори. Адже справа не лише в політиці, зерно істини ховається у душах людей, у менталітеті народу. І, можливо, має пройти ще не одне покоління, коли нарешті Україна матиме справжній, міжнародний авторитет. Настане момент, коли до влади прийдуть справжні патріоти, люди повірять у себе і свої сили і тоді, нам уже не потрібно буде проситися у ЄС – нас самих туди запросять.

В зв’язку з кризою, важкою політичною ситуацією люди відчувають себе розгублено, знесилено, зневірено, але, зважаючи на результати свого дослідження я вірю, що молоде покоління зможе змінити все на краще, бо серед нас ще присутні справжні патріоти, у яких патріотизм не закінчується там, де починається гаманець…

Патрікєєва Наталія