Від божестенного до химерного…

Чистилище

Дві різні епохи, двоє різних письменників з різним баченням світу – Данте Аліг’єрі та Франсуа Рабле. Що може поєднювати ці дві постаті, а точніше їхні найвідоміші твори “Божественна комедія” і “Гаргантюа та Пантагрюель”, які, дозволю собі зауважити, мали вагомий вплив на формування світосприйняття та хід історії в цілому? Алегорія. Ось, що поєднює ці два твори, на перший погляд зовсім різні, але якщо пильно придивитись, не можливо не знайти схожості між ними.

В одному з листів до Кан Гранде делла Скали Данте написав: “Смисл поеми багатозначний, моральний і анагогічний, тобто надсмисловий, такий, що вище смислу. Кожний твір – має чотири смисли: буквальний, алегоричний, моральний і анагогічний.” Тож не дивно, що в вже в першій пісні поеми ми зустрічаємо алегоричні образи. Мова йде про те, як герой опиняється в густому лісі. Шлях до рятівного пагорба, що ним кінчається страшна долина, поетові заступають три звіра: пантера, лев і вовчиця. Перед нами одразу розкривається химерний світ багатозначності Дантових образів. Три звірки, виходячи з морального змісту, це є людські пороки: пристрасть, гордість і корисливість. Саме у цих трьох вадах криється причина людської зіпсованості. Та на мою думку, найвагомішою алегорію в “Комедії” є подорож. Адже, якщо поміркувати, з чим в нас асоціюється “подорож”, на думку спадає не лише валізи та квитки, а й дещо більше. Подорож, як пошук правильного шляху , який нам перетинають спокуса, пристрасть та гріх. Вся подорож здійснюється у свідомості поета. Пізнавши те, що є злом, пройшовши колами пекла, у душі поета відбуваються зміни, він підноситься до усвідомлення найважливіших істин про світ і про себе. Весь твір є однією великою алегорією, яку кожний може трактувати на власний манер, кожний може міркувати до якого б кола Пекла Данте відніс би саме його? Навряд, хтось з нас наважився подувати, що заслуговує на Рай. Та кожен з нас носить всередині себе своє пекло і свій рай. Пекло – смерть душі, владарювання тіла, образ зла й пороку. Рай – образ добра й доброчесності, внутрішнього миру й щастя. Чистилище – перехід від одного стану в інший через каяття.

Чистилище

Можна також зробити припущення, що образ Беатріче — це алегорія краси, неземної мудрості. Данте — алегорія людини взагалі і людства в цілому, яке зайшло у безвихідь і шукає «вірного шляху», Вергілій — втілення земного розуму, оскільки він є супутником Данте і постійно пояснює усі події в Пеклі і Чистилищі.

Перечитавши вже не один десяток книг, не пригадую творів, які б мене спантеличили б більше ніж “Божественна комедія” та “Гаргантюа та Пантагрюель”. Річ у тім, що обидві надихають для роздумів та навіть доречніше сказати “змушують думати”. Незважаючи навіть на те, що ці дві книги читаються зовсім по-різному (перша — тяжко та довго, а друга — легко та невимушено) перегорнувши останню сторінку ти усвідомлюєш, що твій багаж знань збагатився чимось, що не можеш розтлумачити, але знаєш, що ці знання стануть у пригоді ще не одноразово.

Гаргантюа та Пантагрюель

На перший погляд роман “Гаргантюа та Пантагрюель” мені здався цілковитим безглуздям, яке дивним чином опинилось у списку шедеврів світової літератури. Такої нісенітниці, як у Ф. Рабле, мені здалось, що навіть у казках не знайдеш. Але з кожною прочитаною сторінкою усе поволі ставало на свої місця. В першу чергу те, що цей французький автор насправді один з найважчих класиків світової літератури, адже від своїх читачів він вимагає повної перебудови сприйняття, відмови від усталених вимог літературного смаку. Але якщо читачеві це вдається він отримує дорогоцінний подарунок — усвідомлення судження про вільне суспільство, в якому буде можливим існування гармонійно розвиненої особистості.

Рабле широко використовує алегорію для зображення як позитивних, так і негативних суспільних явищ. Спираючись на фольклорні джерела, автор створив образи людей, жадібних до знань і до самого життя. Величезний зріст Грангузьє, Гаргантюа і Пантагрюеля був уособленням їх безмежних знань, надзвичайної освіченості, шляхетності почуттів, щирості, доброти й здатності на самопожертву заради скривджених.Велетні-королі створювали закони, направлені на добробут свого народу.

Рабле не абстрактна, вона спирається на реальне підґрунтя. Навіть у найпримхливіших образах відбивається й тогочасна дійсність, й історичні постаті. У літературі періоду Відродження досить поширеною була тема подорожей, в основі яких лежали реальні події. Рабле використовує цю тему для своїх сатиричних алегорій, які інколи змінюються суто фантастичними описами.

У розділі про Пухнастих котів автор викрив зажерливих і жорстоких чиновників-суддів, діяльність яких заснована на негативних людських рисах: «У нас тут навчають того, чого самі ніколи не вчили!.. У нас тут б’ють і навчають того, чого самі ніколи не вчили!.. У нас тут б’ють і наказують при цьому сміятись!.. У нас тут признаються в тому, чого ніколи не чинили, не коїли і чинити-коїти не думали!».
У боротьбі з середньовічною реакцією Франсуа Рабле використав усі можливі форми комічного. Письменник завжди сміється, бо це — його випробувана зброя.

З кожною прочитаю сторінкою в мені наростало певне відчуття трагізму, коли вже не хочеться сміятись. Алегорії робляться похмурими, а жарти страшними. Можливо це спричинено великим часовим розривом між написанням першої та останньої книг, адже за 20 років змінилась не лише Франція, а й сам автор…

Роман Франсуа Рабле не можна просто прочитати, його необхідно перечитувати і перечитувати, адже з кожним разом ти чіткіше розумієш усю суть образів і наче все глибше занурюєшся у таємничий світ автора.