Венеція – любове моя!

венеція

Хліба і видовищ! – кричали свого часу древні римляни!  І  докричалися – хочеться сказати, коли потрапляєш у вир такої феєрії. Венеціанський карнавал має в своєму арсеналі стільки яскравих видовищ, що вражень мало не буде нікому – головне мати достатньо оперативної пам’яті у фотоапараті, бо знімати тут хочеться всіх і все і по кілька разів – і  щоб, не дай боже, не прогавити клацнути якусь чергову не схожу ні на що химеру, яка в будь-яку мить винирне з натовпу, треба завжди мати при собі запасний кадр.

венеція

Від шаленої круговерті таких самих цікавих як і ти сам, можна запросто втекти, впірнувши  в будь-яку з вуличок праворуч ( чи ліворуч – залежить, по який бік Гранд Каналу ви знаходитеся). Деякі з них настільки вузенькі, що доводиться кілька хвилин чекати, щоб пропустити зустрічну смугу пішоходів. Дивно те, що як тільки на неї повертаєш, миттєво настає така глобальна тиша, що чуєш лише луну від чобіт, бо  увесь гур-гур натовпу, що бере участь у карнавальній ході, залишається за твоєю спиною. Деякі вулички аж настільки наповнені інтимом, що можна розпізнати удари власного серця. Крім звукових ефектів візуальність тут зможе порадувати не менше – продумано все: від маленьких колоритних балкончиків з білизною до дверних ручок, оздоблених у традиційному романському стилі.  І тут вас не здивує жінка в дорогій шубі із сумкою марки Luois Vitton( хай навіть  якщо там бірка «зроблено в Китаї» – грець із ним), яка без виразу жодного обурення на обличчі прибирає, перепрошую, каки за своїм породистим песиком.

Я тепер розумію, чому наші земляки, відрізнити яких від місцевого населення абсолютно нереально, так швидко адаптовуються в мовному середовищі – секрет простий: італійці нею не розмовляють, вони нею співають. А співають вони так, що йдеш на це звучання, мов на клич Сирен…

До речі, про український цвіт – нас Венеція зустріла в особі хмельничанки Світлани, яка вже шостий рік прибирає один із венеціанських готелів. Саме завдяки Свєті, яка провела для нас пішу екскурсію від вокзалу до дверей нашого готелю, ми отримали багато цінної інформації що, де , коли і як на цьому можна зекономити.

Свєта, сумно посміхаючись, міцно, мов рідних, обнімає на прощання і  передає нас в турботливі руки Серьожи з Луганська, якого вже важко назвати іноземцем на тлі інших офіціантів затишного ресторанчику. Хлопець хоч вже й почуває себе тут мов риба у воді, все ж таки радить, як для «своїх», що скуштувати, а  з чим ліпше не експериментувати і на прощання вже з італійським акцентом, та дещо сумною посмішкою він все ж таки наважується спитати  -Ну, як там, в Україні?

Ну і щодо їжі: я тепер чудово розумію героїню Джулії Робертс, яка у фільмі Їсти, молитися, кохати, для розділу  «Їсти» обрала саме Італію. Єдине, що хочеться додати, це те, що Венеція дозволить кожному поєднати усі 3 елементи разом: тут однозначно можна ( і треба) смачно поїсти, без варіантів – кохатися, кохати і бути коханим, ну і вже потім молитися за прощення гріхів  об’їдання і перелюбства.

Паста з морепродуктами, суп-пюре зі свіжих томатів, равіолі з горгонзолою( це у них сир такий) і шпинатом, лазанья з рибою і все це та багато чого смачного іншого під хороше італійське вино і з неперевершеним тірамісу вкінці.. хух…

Про Венецію вже було написано, зображено і оспівано стільки, що, місто, здавалось, вже б мала спіткати доля червономорських напрямків  – тобто, перетворитися на звичайну банальщину, але тим не менше, атмосфера настільки унікальна, що незважаючи на те, скільки шенгенських віз різних європейських країн є у вашому паспорті, Венеція все рівно і щоразу буде унікальною, бо сюди хочеться повертатися ще багато-багато разів.