Перше намагання Росії уярмити Україну, або Як козаки рідну землю віддавали

гетьман

Berest12_xmelnСьогодні кожен українець з надією вдивляється у майбутнє, а особливо необхідна ця  віра у зміни, зважаючи на ситуацію в країні. Хто тільки не пояснював, чи то швидше не задурював голову бідним українцям, яким від надлишку інформації, що лізе в усі щілини з кордонів нашої країни, повідбирало дар мови. Вислухали вже всіх: і політиків, і соціологів, і «ображену несправедливістю української влади» сторону, та й ту, що впевнено й непохитно стоїть на своєму, захищаючи честь і свободу рідної країни. Вже й історики долучилися до цієї невдячної справи – судження і викриття, хто правий, а хто винуватий, і, що найголовніше – на чийому боці історія?

У будь-якому випадку не всі українці, та й зрештою росіяни настільки добре обізнані в історії, аби засуджувати чи виправдовувати тих, хто почав це протистояння між двома країнами довжиною у півтисячоліття. Всі намагаються віднайти істину у причинах початку розбрату, а потім і війни. У чому служителі богині Кліо (музи історії) впевнені, так це в тому, що почалося все у часи національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Саме з цієї віхи історії дослідники починають викопувати безцінну та невичерпно вартісну для сучасної історії інформацію.

Розглядаючи таку історичну подію, як прийняття України під протекторат Московської держави, необхідно ретельно розглянути всі факти, які передували цьому.

Вважають, що ініціатором цієї доленосної угоди був батько українського вільного козацтва – гетьман Богдан Хмельницький, який серцем і мечем стояв проти об`єднання України з Річчю Посполитою – найбільшим та найлютішим на той час ворогом українства, адже свою національно-визвольну війну великий гетьман розпочав через особисту образу на високі польські чини. Сам пан Хмельницький походив з давнього українського шляхетського роду. У роки піднесення своєї військової кар`єри він перебував на службі у самого польського короля Владислава IV. Але після пограбування його хутора у Суботові та вбивства сина у 1646 році польським шляхтичем Чаплинським, Хмельницький зважився на помсту від імені всього українського народу. У той час ним керував запал та гнів, він подався на Запорозьку Січ, аби збудити всіх козаків на повстання проти гніту та принижень, які доводилось терпляче сприймати всі ці болісні для України роки.

Із заяви Богдана Хмельницького польським послам: «Виб`ю з лядської (польської) неволі народ руський. Раніш я воював за завдані мені шкоду й кривду, тепер піду битися за нашу православну віру… По всій Україні не лишиться в мене жодного князя і жодного шляхтича»

1648-1653 роки стали вирішальними для долі нашої Батьківщини: велися кровопролитні бої з Річчю Посполитою за волю та незалежність, які все ж неймовірними зусиллями і величезними людськими втратами вдалося вибороти. Сам Хмельницький за цей час зазнавав особистих тріумфів і поразок:  побував у полоні татар, з якими, до речі, домовлявся про тимчасовий військовий союз, та, на жаль, вони виявилися дуже ненадійними партнерами у сфері військової політики. Також Богдан під час одного з боїв у Молдові втратив старшого й улюбленого сина Тимоша.

Останні роки визвольної війни не були легкими як для всієї української армії, так і для самого Богдана Зиновійовича. Він постав перед важким вибором – вибором союзника у веденні подальших воєнних дій. Серед претендентів він розглядав Швецію, Туреччину та, зрештою, Московську державу. На той час це рішення треба було прийняти швидко, адже наступ польських військ не можна було відкласти. А з півдня регулярні татарські набіги спричиняли шкоду українцям. Почали спалахувати локальні бунти проти політики Хмельницького, адже Гетьманщина була затиснута між трьох вогнів, до того ж вогнів могутніх та небезпечних – Московією, Річчю Посполитою та Туреччиною. Необхідним було діяти швидко та на упередження потенційному ворогові.

Перш за все, гетьман боявся, аби Московія раптом не стала союзником Речі Посполитої. Адже дві такі великі та могутні держави, об`єднавшись, можуть вщент розтрощити крихітну та вже ослаблену Гетьманщину. Та головним критерієм виступив все ж релігійний аспект, бо частково саме за свободу православ`я на українській території, що належала Речі Посполитій, боролося козацтво. Поляки були греко-католиками, а турки – мусульманами. Це і відштовхувало Богдана від союзу з ними. До того ж ще одного безвольної угоди з Польщею Україна б не перенесла, адже треба вчитися на своїх помилках.

Щоб російський цар Олексій Михайлович погодився прийняти Гетьманщину під свій протекторат, Хмельницький пригрозив йому, що в разі негативної відповіді Україна прийме протекторат Туреччини. Це прискорило прийняття рішення московським урядом.

Проте пізніше царат наголосив, що Московія погодиться взяти Україну «під свою руку» тоді, коли вона сама звільниться від польського панування. Саме через це сучасні історики та політологи засуджують дії українського гетьмана. За те, що його не насторожило ставлення російського уряду до наших земель ще тоді; за те, що Московія відокремилася стіною обіцянок та пересудів; за те, що конкретики у тому славнозвісному договорі 1654 року не було, що від України тоді вимагалося надто багато і пізніше царському уряду й цього стало замало.

Отже, згідно історичних джерел, перше юридичне оформлення прийняття України до складу Московської держави відбулося 21 березня 1654 року, коли були затверджені «Статті Богдана Хмельницького», або «Березневі статті». Згідно з цим документом:

–         Визнавалося верховенство московського царя над Україною;

–         Україна не мала права на зовнішні відносини з Польщею та Туреччиною;

–         Податки могли залишатися в Україні;

–         Участь українських козаків у військових походах Московської держави була обов`язковою;

Але Україна сприймала «Березневі статті» як тимчасове явище, а Москва – як перший крок до цілковитого об`єднання.

Та й після підписання угоди опозиційні настрої населення не стихли.   Частина козацької старшини досі схилялася до заступництва Туреччини. Адже їх бентежила поведінка московських послів, які змусили самого гетьмана Хмельницького та всю козацьку старшину присягти на вірність цареві Олексію Михайловичу, а сам цар відмовився присягати Україні.

Пізніше побоювання козаків справдяться і Московія таки зречеться договору з Гетьманщиною та зрадить всіх українців, підписавши мирну угоду з ворогом України – Річчю Посполитою рівно через два роки – 1656 року.

Таким чином, антипольський союз України і Москви фактично втратив силу. Богдан Хмельницький починає новий тур переговорів про укладення коаліції проти Речі Посполитої, маючи намір розірвати відносини з Московською державою. Але 6 серпня 1657 року Б. Хмельницький помер, залишивши Україну в оточенні ворогів її незалежності та без гідного наступника.

Загалом, постать Богдана Хмельницького неоднозначно оцінюється істориками. Один з найвідоміших науковців Михайло Грушевський писав: «Для нього гарматним м`ясом слугували не чужі, підбиті племена, а свій власний народ. Він збудував свою владу ціною страшних жертв мас. Він зробив пусткою половину України, щоб укріпити панування своє і своєї династії». А от О. Оглоблін вважав: «Найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України – не як полководця, хоча би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого Української козацької держави».

Підсумовуючи все, можна з упевненістю сказати, що, безперечно, Хмельницький був видатним політичним діячем, який ніколи не відмовлявся від своєї мети – звільнення України від іноземного гноблення.