Весь у сонячному світлі

Київ

Київ Третя подорож до Києва… Третя пора року… Пригадую своє перше знайомство зі столицею, друге січня нового 2011 року. Сіреньке місто, холод та чорний сніг, брудний від безмежної кількості автомобілів. Люди не поспішаючи блукали сонними кварталами, повсякчас зазирали у магазинчики та купували щось солоденьке до січнево-ранкової кави. Вікна виблискували ліхтариками, які ще зі вчора забули вимкнути, проте в цьому вже не було потреби.

Але ввечері ця картина перетворилася на засніжені новорічні вулички, які світилися різнобарвними вогниками з усіх боків. Переповнений Майдан та головна «йолка» країни. Наша група (а було нас чоловік двадцять) постійно губилась, власне як і інші туристи, в потоці людей, вогнів, пісень та хороводів. Безтурботний час, привітання ще легітимного президента, танці на головній площі неньки-України. А ще пам’ятаю Андріївський узвіз, бо саме там, за дерев’яну булаву, розміром в сірниковий коробочок, мені прийшлося віддати 25 гривень. А це, знаєте, справжнісіньке «здиралово»!

Але зараз не про це. Так от, друге пришестя моє до Києва було вже влітку 2014-го. Ще під’їжджаючи до міста, я зрозуміла, що воно геть змінилося, подорослішало. Київ став серйозним, мовчазним. Мені відчувався якийсь неприємний холод до нас, східняків. Але згодом це відчуття зникло, треба було лише помовчати з ним про головне. Натомість прийшло порозуміння та відчуття безпеки, якого не відчувала вдома. Звичайно, всі тривожні події вже минулися, місто потихеньку поверталось до звичайного життя, проте кожен розумів, що звичайним воно вже не буде. І хоч Майдан старанно розчищали працівники ЖКГ, так і не умікмне…увікне…вмікне…, вибачте, увімкнену ялинку, яка стала символом революції гідності, побачити вдалося.

І ось, нарешті, третій візит. Тепер вже осінь, 17 жовтня. Майже рік пройшов з початку подій на Майдані, але згадку про це зустрічаєш на кожному кроці: ще досі небайдужі люди приносять сюди свіжі квіти, запалюють свічки та моляться за Україну. Київ досі серйозний та мовчазний, і мабуть, вже іншим не стане. Він може гордо стояти та дивитися тобі в очі. Проте, особисто я можу теж не відводити погляд. Цей рік зробив нас обох сильнішими та витривалішими, тому ми можемо спілкуватись на рівних.

Вулиці виграють яскравими барвами, ароматом кави та безліччю агітаційних наметів. Але я старалась уникати їх, тому ховалась в старенькі провулочки та блукала осінню, яка була скрізь: в небі, під ногами, у вітринах магазинів, на терасах кав’ярень та ресторанчиків, в людях та птицях. Особливо запам’яталися птиці: мабуть, вперше за своє життя довелося годувати голубів. Спеціально запаслася солодкою соломкою та приготувалася шукати крилатих. Але як тільки я відкрила перший пакунок, з усіх боків вони почали злітатися все більше і більше, не боялися сідати на руки та плечі.  Так, можливо це дурниці, але я це робила вперше, тому як чотирирічна дитина була у безмовно-безмежному захваті.

Теплий Хрещатик, який вигравав сонячними променями на обличчях перехожих. Група пенсіонерів, які не соромлячись, посеред вулиці практикували дивну Фалунь Дафу та заохочували тих самих перехожих. Та панда-обнімака, яка переслідувала тих самих нещасних перехожих. І все це, прошу зауважити, відбувається під будівлею Київської міської держадміністрації. Закономірно, чи не так? З різних боків між людьми визирають руки, які пропонують якусь друковану продукцію в підтримку того чи іншого кандидата. Повз проповзають машини з прапорами політичних партій та кожна зі своїм музичним супроводом. Так-так, це весело! Адже такий Київ і є насправді. Він поєднує в собі те, що поєднувати не бажано. Але поєднує досить гармонійно, збалансовано навіть.

Київ став для мене вищим, дивитися на нього знизу було вже замало: потрібно було видиратися на мости та дахи, на останні поверхи споруд, щоб роздивлятися розташування вулиць та розуміти життя городян. І саме там, нагорі, я зрозуміла, що для того, щоб повернутися сюди, не треба шукати окремий привід. Він завжди є в серці. Тому я обов’язково повернусь навесні, адже я ще не бачила, як квітнуть київські каштани.