Український гетьманат за більшовицької Росії. Чи можливо було змінити історію?

Павло СкоропадськийБагатьом українцям Павло Скоропадський відомий саме як останній гетьман України. Що наштовхнуло його повернутися до давніх історичних реалій та відтворити державний устрій, розбудувати країну, посилити військо так, як це намагалися зробити незмінні патріоти рідної землі – Богдан Хмельницький, Іван Мазепа? Чи, можливо, він хотів наблизитись до загадкової постаті на сторінках української історії – гетьмана Пилипа Орлика, який своїми діяннями зажив слави на віки чи й Кирила Розумовського. У будь – якому випадку, не можна говорити про величні особистості, які посприяли розвиткові нашої держави, і не згадати при цьому Павла Скоропадського.

Павло Петрович отримав свій титул не просто так. Цьому посприяли як несприятлива політична ситуація зовні й всередині країни, так і невміння та Центральної Ради грамотно розробити план дій та намітити важливі цілі. Країна, яка знаходиться у напіврозваленому стані прийме на пост свого керівника кого-завгодно, адже в неї просто немає ні сил, ні можливостей боротися далі. Тому аби не віддати Україну в корисливі руки більшовиків, які мали значні плани на українські землі та населення, Скоропадський вирішив будь – що втримати державу на плаву із застосуванням жорсткої одноосібної влади.

Шлях Скоропадського до влади був прокладений через військову службу. Протягом 1917 року його авторитет як воєначальника значно зріс. На початку революційних рухів, які ширилися територією України, майбутній гетьман був досить прихильним до керівництва Центральної Ради, але скоро через розходження інтересів подав у відставку. З початку 1918 року він намагався знайти спільників для поширення власної ідеї щодо формування державної влади в Україні.

Тож 29 квітня 1918 року на Всеукраїнському з`їзді хліборобів – землевласників Павло Скоропадський був проголошений гетьманом України. Тієї ночі відбувся державний переворот : прихильники Скоропадського оволоділи приміщеннями генеральних секретарств у військових та внутрішніх справах, а також Державним банком. Переворот був узгоджений з представниками німецької військової адміністрації. Фактично він здійснювався під її контролем, але при формальному нейтралітеті німецької сторони.

Після самопроголошення Скоропадського гетьманом 30 квітня він почав перелаштовувати державно – політичний устрій на одноосібний лад управління. Замість колишньої назви Українська Народна Республіка, була проголошена Українська держава.

Звісно, гетьман потурбувався, щоб ініційовані ним зміни були затверджено документально, тому оприлюднив «Закони про тимчасовий устрій України», згідно з яким держава очолювалася гетьманом, державне управління здійснювалося призначуваним ним урядом. Гетьман проголошувався гарантом порядку і законності до виборів представницького органу влади – Українського Сейму.

Того ж таки 30 квітня був сформований уряд – Рада Міністрів. Як і будь – який новий очільник країни, Скоропадський здійснював кадрові чищення центрального й місцевого апаратів влади. При цьому мали місце розпуски земств і міських дум у Катеринославі та Одесі. Опору у своїй кадровій політиці становили земські діячі й професійні управлінці старого державного апарату.

Економічна сфера політики Скоропадського ґрунтувалася на капіталістичних відносинах у суспільстві. Сучасники гетьмана та історики констатують факт певного економічного піднесення України періоду правління Павла Петровича. Цьому сприяли також підтримка гетьманом вільного підприємництва, можливість промислових і торговельних кіл суттєво впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Австро-Угорщини та Німеччини. У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, створено державний бюджет, відкрито кілька українських банків, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот.

Багато дослідників історичної діяльності Павла Скоропадського погоджуються з тим, що основним недоліком політики гетьмана, який у майбутньому повпливає на його відставку – це підтримка заможних верств населення, підприємців та промисловців, які одночасно були й спонсорами реформ Скоропадського. Що ж стосується робітничих класів, то глава держави опікувався їхньою долею значно менше. Так, наприклад, були введені обмеження свобод для робітників: скасування 8 – годинного робочого дня, заборона страйків тощо.

З іншого боку, гроші, які отримував уряд Скоропадського від заможних землевласників, яким від повернув у приватне володіння угіддя, гетьман направляв на усебічний розвиток культури та освіти в Україні. Він зробив дуже важливий крок на шляху до повноцінної системи суспільних відносин – визнання української мови державною. Загалом була проведена українізація освіти: відкриття українського університету у Кам`янці – Подільському; заснування українських кафедр в університетах Харкова, Києва, Одеси; відкриття понад 150 гімназій та великої мережі шкіл. Окрім цього, було засновано широку мережу загальнонаціональних закладів та установ: Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Український театр драми та опери, Українська державна капела, Державний симфонічний оркестр.

У листопаді 1918 року відбулася дуже вагома подія в українській історії за сприяння Павла Скоропадського – відкриття Української Академії Наук, президентом якої став Володимир Іванович Вернадський.

Сам Скоропадський говорив про свої політичні плани: «Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію та адміністративний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на право; провести необхідні політичні та соціальні реформи. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків». Проте не всі плани Павла Петровича все ж вдалося втілити в життя.

Незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, Павлу Скоропадського не вдалося надовго втримати владу. Річ у тому, що всі успіхи гетьманату пов`язані, головним чином, зі стабільністю держави, а гарантом цієї стабільності виступала зовнішня сила – окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини.

4 грудня 1928 року Павло Петрович підписав зречення від влади, після чого таємно виїхав до Берліна. У підсумку можна сказати, що гетьманат мав вузьку соціальну базу, до того ж вона не відповідала проголошеному Скоропадським курсу на розбудову національної державності.