Україна… яка вона на смак?

Знаєш, а що для тебе Україна? Ти відповісиш – ну, це затюкана держава, яка прагне до Європи і великих перспектив. Це держава, молодь якої мріє поїхати по гранту, і більше не згадувати свого минулого. Це країна, де влітку можуть продавати єгипетську картоплю. А що там з історією? Історією нехай цікавляться ті, хто пишуть дисертації, а ще політики, яким під ідеологічними прапорами значно легше нас дурити…

Це все не так, скажу я тобі. Послухай мене лиш хвилину. Ти – українець. Ти дитя і кров тієї держави, яку добряче знали у Європі ще тисячоліття тому. Донька Ярослава, Анна, була регенткою Франції і розписувалася руськими письменами тоді, коли двірські вельможі замість підпису ставили хрестик. А візантійським імператорам не здавалося ганьбою видати за руського князя Володимира рідну сестру Анну. У твоїй крові – золотоверхий Київ, до якого тисячоліттями ішли на прощу – і з Полтави, і з Воронежі, і з північної Москви. Той Київ. що був наречений «матір’ю міст руських».

Це все – твоя історія, твоє минуле, кров і лінії на долонях. Ти не думаєш про це особливо, та єднаєшся зі своїми пращурами, щодня, щогодини. Береш до рук круглу хлібину («українську»), що для твого пращура символізувала Сонце. Застібаєш пасок, що мусив обороняти від злих духів – придивися до власної пряжки на поясі, там намальовано щось особливе. А у переддень Великодня замріяно розписуєш писанку – стилізована жінка, дерево, орнамент-безкінечник. Це говорить до тебе Трипілля, чи ще давніша, праіндійська кров…

Українець – не той, хто б’є себе рукою в груди і пафосно вдягає дизайнерську вишиванку тричі на рік. І навіть не той, хто кривиться, почувши у черзі брутальний суржик. Стоячи у позі, такі люди надто зайняті собою, щоб любити Україну. Бо судити варто не за словами, а за вчинками… Українська громада у Мурманську, біля полярного кола, де організовано хор, де з гордістю та ніжністю торкаються до кожного символу України, до кожної крихти її. Або ж бізнесмен, що живе в Парагваї, має там великий бізнес, але каже про себе «українець», і з тієї відстані пересилає свою допомогу. І навіть двійко молодих хлопців, що говорять українською, стоячи в тебе над головою у вагоні метро: «Та, мені це по цимбалах…» – все це твоя Україна. Дійсна справа, дійсне життя, дійсна допомога.

Один мій знайомий – чи то програміст, чи то менеджер-продажник – якось втрапив на тренування з бойового гопаку. Уперше в житті вдягнув шаровари, йому показали кілька рухів, минуло 5 хвилин – і Вовку не можна було впізнати. Перед моїми очима був Максим Залізняк, чи як мінімум козак Швайка. Це зовсім не значило, що Володимир мусив після цього спізнати істинний шлях, покинути світ, сісти під кущем у козацьких строях і харчуватися виключно варениками з чорним хлібом. Він так само попрямував на роботу з понеділка. Залишилися неймовірні, гарнющі фотки десь на «вконтакті», та інший душевний стан мого Вовки, який я часто можу вгледіти у нього в очах.

На Русі – твоїй прабатьківщині – люди жили у єдності з природою, поклонялися Сонцю, що сходить, духам річки та лісу… Перед тим, як зрубати дерево, просили в нього пробачення, і вірили, що душі замордованих мисливцем тваринок прийдуть докоряти йому. Тому й природа відкривалася їм, щедро обдаровувала своїми знаннями і таємницями. Зараз мало хто вірить у купальські чари та у можливість словами зупиняти кров. А ще в кінці 19 століття кожна жінка могла сама прийняти у себе пологи, народивши при цьому здорове маля десь у полі, під копицею. Це антисанітарія? Ні, це природні знання, які давали людині силу від народження.

Ходімо зі мною, і ти зможеш відчути свою Україну, побачити її усмішку. Торкнутися її кіс, обличчя, почути лагідну пісню. Хочеш іншого? Спробуєш на смак бойовий козацький звичай, відчуєш первісну силу, страх, а разом з тим довіру та міцне плече товариша, коли станеш із ворогом, як в давнину – стінка на стінку. Помандруєш під зорями з чумаками, втрапиш поночі у зачарований шинок та не до ладу пригадаєш підземного Оха-чудотворця. Пройдеш через пригоди, змагання, і знайдеш себе справжнього, вічного, мов після купелі – купелі власного Роду.
А знаєш, які у нас жінки? Ну, то приходь на конкурс краси. Боїшся побачити тонесенькі ноги та штучні кучері, а ще стрічки «Міс» та корони? Не журися, у нас натомість – списи та луки, їзда галопом по степу і як мінімум – бойове мистецтво сковорідок. Ти ж саме про це і мріяв, так. То кидай усе, сідлай коня чи велосипеда і вперед – на Форум-фест Козацькі звитяги 2010. Пам’ятай – козацькі звитяги збудуться лише з тобою…

…Дівчата, повірте мені – той панич, що дихає на повні груди, дивиться, мов сокіл, і хвацько підкручує козацького вуса, ще позавчора тихенько адмінив сайт. Тоді не було й толку на нього дивитись, але зараз… Час летить. І це добро повинно втрапити у добрі руки. А Солоха живе в кожній із нас. Приєднавшись до ткання загального килиму, можна змінити і нитку власної долі. А зробивши чарівну витинанку, прив’язати хлопця на кілька років… нехай думає, що на все життя. Можливості у світі Форуму «Козацькі звитяги» надто великі, головне – вчасно схопити шанс.

Автор: Оля Блик

За матеріалами головного молодіжного журналу “Palindrome”

  • Я

    Україна це не зомбоване салоїдство і гнилі від давности шаровари..
    це не існування минулим!
    Ми не ” хохол- селюк”!
    націоналізм тре перебудувати!
    а то ніби нас пхають до могили шевченка пхають у рот сало, насовують на голову шаровари і примушують усе це любити!

    А я ненавиджу сало, шаную минуле ( не живу ним)!
    шабля ніщо проти свд чи м-16.
    Козак мо бути і в джинсах і в костюмі версаче.

    козацтва як такого в україні не інує.
    бари , спиваня молоді, борделі порнстудії, стриббари…
    і це в “козацькій державі!!!?”.
    де його діяння?

  • казкар незнайко

    Ти ненавидиш сало?
    а шо воно тобі зробило?
    Натягнуло на голову шаровари?

  • Я

    Уважніше прочитай комент.
    вегатеріанець. а що не салоїд і не молюся на шевчика і інших навязаних божків – то от того я не менш Українець……