Україна: Малоросія чи Русь?

Україна

УкраїнаКолись давно українці називалися руськими, проте назву цю втратили. Перейшла вона до наших сусідів -росіян. Як таке могло статися? І чи доречно сьогодні звучать слова з їх вуст , що ми – малороси, а отже менші брати росіянам?

Союз нерушимый республик свободных

     Сплотила навеки Великая Русь…

Зараз виросло вже ціле покоління, яке жодного разу не чуло цих рядків. Щасливі люди, що сказати. Ми ж, «нещасні», іронічно посміхаємося, дивлячись на слова «нерушимый» і «навеки», бо уже давно не «здравствует созданный волей народов единый, могучий Советский Союз». Та й ніколи не «здравствовал», бо завжди був тяжко хворим, і, врешті-решт, загинув. Брехня, суцільна брехня в усіх сферах життя – ось назва цієї недуги. Сьогодні, правда, деякі «червоні ідеологи» переконують нас, що найщасливіші сторінки в історії України пов’язані саме з періодом УРСР (до 1937 року УСРР). Та це, зрештою, їхнє право, причому, конституційне. Але не про це вестиметься мова.

Впадають в око два останні слова із наведених вище рядків. Саме «Великая Русь», на думку автора тексту гімну Сергія Міхалкова, об’єднала усі республіки. На жаль, зараз вже не можна з’ясувати, чому саме цей термін використав знаний дитячий поет. Можливо, він просто любив усе «велике» (не дарма ж найвідоміший персонаж Міхалкова дядько Стьопа був велетнем). Майже жодних сумнівів не викликає те, що під Великою Руссю розумілася саме Росія, яка у концепції радянських ідеологів була «старшим братом» у «щасливій і дружній родині». Ця, здавалося б, дрібниця засвідчує те, що СРСР був прямим спадкоємцем Російської імперії, продовжуючи її шовіністичні традиції, а саме, знищення національної свідомості, культури і мови окупованих народів.

Із тих часів у нас, українців, які живуть сьогодні у незалежній і суверенній державі, лишився певний відбиток «меншості»: не до кінця ще загоїлися рани від «обтяжливих кайданів». На такі наші комплекси намагаються тиснути теперішні російські неоімперіалісти, які прямо чи опосередковано натякають на те, що Малоросія знову має приєднатися до Русі Великої, бо то її невід’ємна частина.  Однак, чи знають ці демагоги, звідки взагалі виникли назви Великоросія і Малоросія? Судячи з усього, навряд. Або, якщо і знають, то старанно це примовчують. А це варто з’ясувати хоча би для того, щоб відновити історичну справедливість, розставити крапки над незначною частиною тих славнозвісних «і», якими в російській мові вже давно не послуговуються.

 

Русь – це споконвічна назва автохтонних українських земель

На сьогоднішній день лишається нез’ясованим питання, звідки точно походить назва Русь і що вона означає. Деякі історики вважають, що на теренах сучасної України у середині І тис. н. е. серед інших існувало окреме плем’я русів. Проте, це тільки припущення, яке лишається непідтвердженим (археологи не знайшли жодних слідів цього племені).  У сирійській хроніці VI ст. н. е. русами називають якесь населення Північного Причорномор’я. Певні дослідники вважають, що цей етнонім був запозичений праслов’янськими племенами Середньої Наддніпрянщини, зокрема, полянами, які почали вживати його у паралельній формі рос (це простежується у топоніміці цього регіону: назви річок Рось, Росава, Росавиця, Роська).

Існує теорія, що слово Русь принесли до нас варяги, які у IX ст. прийшли на наші землі і заклали тут першу державу. Одним із доказів висувається факт, що в ті часи на наших землях були досить поширеними імена варязького походження, а саме Олег, Ігор, Рюрик.

Так чи інакше, згодом назвою Русь стали позначати землі Київщини, Чернігівщини і Переяславщини, на яких у IX ст. сформувалася східнослов’янська держава – Київська Русь. Варто зазначити, що спочатку вона охоплювала лише автохтонні українські землі (період правління князя Олега), і лише згодом почала перетворюватися на імперію (за князівства Ігоря, Святослава, Володимира, Ярослава). Таким чином, слово Русь набуло подвійного значення: територія Наддніпрянщини, на якій була започаткована Київська держава, і уся могутня імперія разом із приєднаними землями. Таке амбівалентне сприйняття відображено у давньоруських і зарубіжних джерелах, зокрема у творах візантійського імператора Костянтина Багрянородного.

Жителі завойованих київськими князями територій, зокрема Залісся, не ототожнювали свої землі з Руссю. Наприклад, тогочасні літописні записи свідчать, що «їхати на Русь» у Суздалі чи Новгороді означало відвідати територію Русі первісної, тобто землі Київщини, Переяславщини або Чернігівщини.

Отже, робимо простий висновок: Русь – це споконвічна назва автохтонних українських земель, а руський народ – це той, що проживав на території сучасної України. Русинами наших предків називали і у Великому князівстві Литовському, і у середньовічній Західній Європі.

 

Мала означала первісна, старша за віком, а велика – пізніша, новостворена

Так сталося, що українські землі поступово втратили природну для них назву руські. «Перекочувала» вона до наших північно-східних сусідів, які саме формували свою державу навколо Московських земель. Пройшло декілька століть, і Московія приєднала до себе значну частину українських територій, а ще через деякий час, перетворившись на імперію, стала іменувати нас малоросами. Собі ж приписала куди більш помпезну назву Великоросія. На перший погляд, великий і малий у даному контексті означають більший і менший, головний і другорядний, керівний і підпорядкований, панівний і пригноблений. Саме таке розуміння хотіли виробити в українців імперські шовіністи. Але історія виникнення термінів Великоросія и Малоросія спростовує таке сприйняття, в котрий раз підтверджуючи, що ніякі ми не «менші брати» росіянам.

Назви Велика Росія і Мала Росія виникли  у православному церковному середовищі. У 1299 році київський митрополит Максим перебрався до Суздальщини (місто Володимир-на-Клязьмі), яка в той час була окупована монголо-татарами. У зв’язку з цим у Константинополі (там була розташована резиденція вселенського патріарха) виникла необхідність розрізняти власне Русь і її колишні колонії, до яких саме переїхав митрополит. Тому на Синоді патріарха 1303 року під час розгляду питання про утворення окремої Галицько-Волинської митрополії було ухвалено рішення, за яким землі Київського і Галицько-Волинського князівств мали називатися Мала Росія, а землі Залісся – Велика Росія. Мала в даному випадку означала первісна, старша за віком, велика ж – пізніша, новостворена. Церковники скористалися прикладом Греції, де свого часу теж з’явилася потреба розрізняти власне Елладу та її заморські володіння: під Малою Грецією стали розуміти первісну територію держави , а під Великою Грецією – її колонії.

 

Спочатку назви Велика та Мала Росія побутували переважно у церковній канцелярії й не виходили за її межі. У світському житті під Руссю продовжували розуміти землі сучасної України. Однак згодом, зі становленням Московської держави, ситуація стала змінюватися. Було утворено окрему московську церковну митрополію, голова якої почав використовувати формулювання «митрополит московський і всія Русі». Вирішили не відставати від церковників і державні владики, які мали претензії на історичну спадщину Київської держави. Князь Іван ІІІ, завершивши об’єднання залісських земель навколо Москви, проголосив себе «Государем и самодержавцем всея Руси».

У ХVI ст. у Московії стала побутувати назва Росія. Вона позначала усі землі, що входили тоді до складу держави. Проте, як зазначають деякі дослідники, зокрема М. Костомаров, назва ця була переважно книжною, на той час ще не загальновживаною. Ситуація змінилася за Петра І. Саме після його указу 1721 року Московська держава перетворилася на Російську імперію. У цій «тюрмі народів» були замкнені й українці, яких презирливо називали малоросами.

Термін Малоросія, яким в імперії позначали наші землі, втратив своє первісне церковне значення. Його царська влада стала використовувати як асиміляторський засіб: українці, названі малоросами, повинні були поступово втратити почуття власної національної ідентичності, відчути покірність до народу «великого». Проте назва ця в Україні не прижилася. Її намагалася уникати національна культурна еліта (спадає на думку, звичайно, «Історія Русовъ или Малой Росіи» невідомого автора, проте ключовим є слово «русів», яке асоціюється з українцями), не засвоїли її і прості селяни. До речі, на західноукраїнських землях слово руський продовжували використовувати як синонім до український (варто згадати про Головну руську раду, Руську трійцю, Собор руських учених). Західні території нашої держави не зазнавали такого нещадного впливу Російської імперії, а тому і національна свідомість тут була розвиненіша. Не дарма ж саме Галичину згодом назвуть «українським П’ємонтом».

Отож, робимо ще один висновок: термін Малоросія, що має церковне походження, був штучно використаний для позначення українських земель; малий в даному контексті ніколи не означав менш вартий, менш значущий – такі трактування були нав’язані царськими шовіністичними колами з метою асимілювати український народ з «великоруським».

 «Русский» – це той, хто належить русинам

Ще один цікавий факт. Українською мовою наших північно-східних сусідів ми називаємо росіянами. У російській мові на позначення етнічної приналежності використовується поняття «русский».  Дивним видається той факт, що слово «русский» має прикметникову форму, відповідаючи на питання чий?, в той час, як зазвичай подібні терміни є іменниками і відповідають на питання хто? (українець, німець, англієць, француз).  Назва говорить сама за себе: «русский» – це той, хто належить русинам. А русинами, як відомо з давніх-давен називали саме український народ.

Офіційно слово «русский» в Російській імперії стало вживатися з кінця XVIII ст., коли Катерина ІІ своїм указом заборонила використання терміну «московитянин».  Проте його неоднозначність була очевидною. Тому протягом ХІХ ст. робилися спроби змінити «русские» на «россы», «россіяне», але ці форми не прижилися.

Сьогодні такі дивні історичні трансформації створюють привід для різних спекуляцій.  З’являються думки, що «русский» і «руський» (той, що стосується Русі Київської) – слова майже однакові, а отже тотожні. А із цього випливає, що росіяни – це прямі спадкоємці Київської Русі, а українці з’явилися тут набагато пізніше  – чи то з Карпат спустилися, чи то якось виокремились з народу «давньоросійського». Але усе це суцільна демагогія, яка будується на позбавлених логіки й історизму умоглядних зв’язках і нічого спільного з правдою не має. Усі ці непорозуміння свідчать скоріше про те, що слово руський до наших сусідів росіян не мало жодного відношення, а було штучно ними привласнене, ще й із такими казусами. Що ж стосується Київської Русі, то це держава давньоукраїнська, оскільки спочатку вона не виходила за межі автохтонних українських земель. Будь-які спекуляції на цю тему взагалі недоречні.

 

Ще не вмерла України ні слава, ні воля…

               Маємо визнати, що природну для наших  земель назву Русь ми втратили. Нехай наші сусіди на північному сході звуть себе чи то «руськими», чи то «россиянами». Ми ж, знаючи, що руський – це фактично синонім до український, не збираємося ні з ким сперечатися, а тим паче воювати за відновлення історичної справедливості. Ми народ щедрий, нам не шкода. Є в нас інша, дуже милозвучна і приємна для слуху назва, що позначає простори наші, державу нашу: Україна, та, яку палко закликав любити у своєму вірші Володимир Сосюра.  Назва Україна, як відомо, походить від слова край – край безмежний, неосяжний, заобрійний. Зневажлива асоціація цього етноніму із окраїною, периферією – це такі ж спроби прищепити нам комплекс меншовартості, як це було із неправильним тлумаченням церковного терміну Мала Росія. Та зважати на це не варто. Ми – українці, а не малороси або якісь там «менші брати». Лише усвідомивши це, відчувши гордість за належність до українського етносу, ми можемо побудувати квітучу і заможну державу.

Перші слова Державного Гімну України, які, напевне, знають усі – від малого до старого, виголошують, що «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Спробуємо змінити час дієслова, відкинути частку ще. Вийде: не умре України ні слава, ні воля. Саме таке формулювання повинні ми закарбувати у себе в серці і рухатися вперед. Можливо, не відразу, але до світлого майбутнього ми обов’язково прийдемо.

  • Русин

    Щодо походження назви “Русь” читайте тут:
    http://h.ua/story/363518/

  • Хороша стаття. Мені сподобалося. Викрито всі злодіяння росіян.
    До-речі Петро І планував Московію, як Руссію, і назвав її латинськими буквами “RUSSIA”, але в самій Московії назва чомусь не прижилася, місцеве населення стало говорити “Россия”, мабуть тому що любили акати, як зазначив автор. Вони досі плутаються у своїй національній ідентифікації чи вони “руские” чи “россияне”.
    В усьому світі Росію називають Руссією, Руссю, і тільки сусідних з нею країн Росією (Україна, Білорусь, Польща)