Історія ХХ століття вчить, що ідеали національної свободи не можна розмінювати на найпривабливіші гасла, які можуть виявитися хибними.
Улітку 1914 року в Східній Галичині було створено Союз Визволення України – організацію, покликану боротися за незалежність однойменної держави. Письменник та журналіст Осип Назарук, який входив до її складу, писав Симону Петлюрі, що треба підіймати українців. Той, перебуваючи в Москві, усвідомлював необхідність обійти цензуру, а тому відповів: «Тяжкий неповторний час і боліємо ми, як і Ви за долю нашого народу непідготовленого до великих подій». Утім, багатьом українцям все ж була ближчою позиція Осипа Назарука.
Три роки по тому, під час Лютневої революції Микола ІІ наказує солдатам Волинського полку розігнати маніфестацію. Натомість ті підтримують демонстрантів і підіймають над Невою синьо-жовті стяги. У таких же спосіб революцію підтримують і інші полки. Це – наслідок того, що в Росії не існувало військової частини, в якій би не було українців: їх вважали за добрих вірних солдат. І вони були такими, але для свого народу. Коли цар зрікається престолу, більшість сприйняла це як нагоду для відродження власної держави. Та добивалися не незалежності, а автономії, що свідчить про те, що до «великих подій» народ все ж таки не був готовий, або не була готовою до цього українська влада.
У червні 1917 року, коли на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді делегати не прийняли рішення про відмежування від Росії, українці зібрали в Петрограді стотисячну беззбройну маніфестацію біля Зимового палацу. Це були солдати, матроси, студенти. У російській столиці знову замайоріли синьо-жовті прапори. Того ж дня Тимчасовий уряд визнав Українську Центральну Раду як законну владу, хоча й висунув певні умови: розповсюдження автономії лише на 5 губерній, відмова від військового міністерства, відомств юстиції, департаментів пошти, транспортного сполучення тощо. Із метою висловити свій протест у Севастополі зібралася маніфестація, учасники якої проголосили, що флот не буде виконувати свої обов’язки, доки Тимчасовий уряд не відмовиться від своїх вимог.
Зі зміною в Росії влади на більшовицьку в народів посилилася віра в отримання незалежності. Тоді український стяг замайорів не лише в Петрограді, а й по всій Росії, в Балтійському та Чорному морях. Він став символом братання на фронті. Під час Першої Світової війни, коли в Кам’янець-Подільському ешелон козаків-українців вишикувався перед штабом Верховного Головнокомандуючого генерала Брусилова, той, взявши до рук синьо-жовтий стяг, сказав: «Под этим прапором я вижу достойное казацкое войско украинцев, которое, надеюсь, поможет мне в трудный час борьбы за благо всего народа. Слава украинскому казацкому войску!». Та його слова для ешелону були суперечливими, адже війна стала справжньою трагедією: як можна боротися за благо всього народу, коли його частина знаходиться по ту сторону фронтової лінії? Звичайно, Брусилов мав на увазі дещо інший народ.
Українці ж зрозуміли безглуздість і водночас жорстокість війни 1 липня 1917 року. Тоді на ділянці фронту Конюхи-Потутори в Галичині перейшов у наступ 6-й українізований корпус російської армії. З іншого боку оборону тримав легіон Українських Січових Стрільців австро-угорської армії. Обидві сторони вийшли з синьо-жовтими прапорами.
7 листопада 1917 року Центральна Рада в Києві проголосила створення Української Народної Республіки. Через три дні в Харкові розпочалися диверсії. Більшовики проголосили свою УНР – щоб заплутати народ. Для прийняття договору з Німеччиною до Бреста вирушило дві делегації під однією назвою. Харківська не була визнаною. Від київської ж вимагали визначитися, на чиєму вони боці. Під цим натиском Центральна Рада змушена підіймати питання про проголошення незалежності від Росії. Але національні меншини відмовлялися голосувати, доки не дізнаються про свої права в новоствореній державі. Центральна Рада приймає Закон про національно-персональну автономію. Незважаючи на це, національні меншини проігнорували проголошення незалежності: більшість просто не з’явилася цього дня, а ті, що були присутні, або проголосували «проти», або утрималися. Лише один поляк проголосував «за».
Перебіг історичних подій в Україні засвідчив, що не варто довіряти красномовним гаслам, що боротися за благо народу варто в межах цього народу, адже ніхто не буде допомагати без своєї в тому вигоди, навіть більше – могутніші народи під маскою благодійника можуть приховувати кардинально протилежну мету. Це вже не раз довела історія на прикладі держав, це не раз доводив власний досвід кожної людини – як «підсистеми в системі».
