«Тяжкий неповторний час і боліємо ми, як і Ви за долю нашого народу непідготовленого до великих подій»

Українська Народна Республіка

Українська Народна РеспублікаІсторія ХХ століття вчить, що ідеали національної свободи не можна розмінювати на найпривабливіші гасла, які можуть виявитися хибними.

Улітку 1914 року в Східній Галичині було створено Союз Визволення України – організацію, покликану боротися за незалежність однойменної держави. Письменник та журналіст Осип Назарук, який входив до її складу, писав Симону Петлюрі, що треба підіймати українців. Той, перебуваючи в Москві, усвідомлював необхідність обійти цензуру, а тому відповів: «Тяжкий неповторний час і боліємо ми, як і Ви за долю нашого народу непідготовленого до великих подій». Утім, багатьом українцям все ж була ближчою позиція Осипа Назарука.

Три роки по тому, під час Лютневої революції Микола ІІ наказує солдатам Волинського полку розігнати маніфестацію. Натомість ті підтримують демонстрантів і підіймають над Невою синьо-жовті стяги. У таких же спосіб революцію підтримують і інші полки. Це – наслідок того, що в Росії не існувало військової частини, в якій би не було українців: їх вважали за добрих вірних солдат. І вони були такими, але для свого народу. Коли цар зрікається престолу, більшість сприйняла це як нагоду для відродження власної держави. Та добивалися не незалежності, а автономії, що свідчить про те, що до «великих подій» народ все ж таки не був готовий, або не була готовою до цього українська влада.

У червні 1917 року, коли на ІІ Всеукраїнському військовому з’їзді делегати не прийняли рішення про відмежування від Росії, українці зібрали в Петрограді стотисячну беззбройну маніфестацію біля Зимового палацу. Це були солдати, матроси, студенти. У російській столиці знову замайоріли синьо-жовті прапори. Того ж дня Тимчасовий уряд визнав Українську Центральну Раду як законну владу, хоча й висунув певні умови: розповсюдження автономії лише на 5 губерній, відмова від військового міністерства, відомств юстиції, департаментів пошти, транспортного сполучення тощо. Із метою висловити свій протест у Севастополі зібралася маніфестація, учасники якої проголосили, що флот не буде виконувати свої обов’язки, доки Тимчасовий уряд не відмовиться від своїх вимог.

Зі зміною в Росії влади на більшовицьку в народів посилилася віра в отримання незалежності. Тоді український стяг замайорів не лише в Петрограді, а й по всій Росії, в Балтійському та Чорному морях. Він став символом братання на фронті. Під час Першої Світової війни, коли в Кам’янець-Подільському ешелон козаків-українців вишикувався перед штабом Верховного Головнокомандуючого генерала Брусилова, той, взявши до рук синьо-жовтий стяг, сказав: «Под этим прапором я вижу достойное казацкое войско украинцев, которое, надеюсь, поможет мне в трудный час борьбы за благо всего народа. Слава украинскому казацкому войску!». Та його слова для ешелону були суперечливими, адже війна стала справжньою трагедією: як можна боротися за благо всього народу, коли його частина знаходиться по ту сторону фронтової лінії? Звичайно, Брусилов мав на увазі дещо інший народ.

Українці ж зрозуміли безглуздість і водночас жорстокість війни 1 липня 1917 року. Тоді на ділянці фронту Конюхи-Потутори в Галичині перейшов у наступ 6-й українізований корпус російської армії. З іншого боку оборону тримав легіон Українських Січових Стрільців австро-угорської армії. Обидві сторони вийшли з синьо-жовтими прапорами.

7 листопада 1917 року Центральна Рада в Києві проголосила створення Української Народної Республіки. Через три дні в Харкові розпочалися диверсії. Більшовики проголосили свою УНР – щоб заплутати народ. Для прийняття договору з Німеччиною до Бреста вирушило дві делегації під однією назвою. Харківська не була визнаною. Від київської ж вимагали визначитися, на чиєму вони боці. Під цим натиском Центральна Рада змушена підіймати питання про проголошення незалежності від Росії. Але національні меншини відмовлялися голосувати, доки не дізнаються про свої права в новоствореній державі. Центральна Рада приймає Закон про національно-персональну автономію. Незважаючи на це, національні меншини проігнорували проголошення незалежності: більшість просто не з’явилася цього дня, а ті, що були присутні, або проголосували «проти», або утрималися. Лише один поляк проголосував «за».

Перебіг історичних подій в Україні засвідчив, що не варто довіряти красномовним гаслам, що боротися за благо народу варто в межах цього народу, адже ніхто не буде допомагати без своєї в тому вигоди, навіть більше – могутніші народи під маскою благодійника можуть приховувати кардинально протилежну мету. Це вже не раз довела історія на прикладі держав, це не раз доводив власний досвід кожної людини – як «підсистеми в системі».