Have a nice time in the capital

метро Майже рік пройшов з того часу, коли я востаннє була у Києві. На щастя, причини поїздок зовсім різні – тоді це була революція, майдан, і, на жаль, зараз же про це нагадують тільки ремонти і вінки на Інститутській (та її перейменування). Я не буду писати про це, за що ми тоді стояли, та що ми маємо зараз. Але атмосфера Майдану Незалежності проймає до кісток – флешбеки в голові про сумнозвісні події, фото героїв, що загинули, реставрації бруківки та будівель..
Важко пояснити, що відчуваєш, згадуючи.. де був пункт обігріву, де висловлювались небайдужі люди. Шум. Обличчя. Плакати. Холод. Кава. Усе це зараз тільки в пам’яті і на деяких фотографіях.

А Київ живе своїм життям. Люди, далекі від політичного життя, жаліються на зіпсуте держмайно та говорять про підвищення вартості проїзду в метро. Тут моя соціопатія розвивається в геометричній прогресії. Холод, він залишився тут, разом з людьми, які не бажають впустити тепло в свої серця.
Хіба що за гроші. Це головний артефакт «сталіци», а точніше потреба в ньому, що відшліфовує в людях невиправно гострі кути.

Усе тобі чуже і байдуже, воно відштовхує тебе і не дає можливості вирватись з рутини, ти народжуєшся живеш і вмираєш, і це не подія, це просто статистика. Нормальні людські почуття не виживають при таких безжальних температурах.

І ще одне. Не дивіться на українські вивіски, українські біг-борди, українські кафе. Це просто омана, ілюзія, яка змушує вас повірити, що Київ – то українське місто. Я вас розчарую. Не вірите – спробуйте вслухатись в розмову ки і почути українське, неспотворене русизмом слово. Якось я запиталась в одному магазині: «Скільки вартує капелюшок?», а продавчиня не могла зрозуміти чого я хочу і тільки потім видала: «А-а-а, стоит!».. І це ще нічого, в порівнянні з тим, як мене просто проігнорувала тітонька, коли я по-українськи запитала, де можна поблизу знайти одне місце. Ну так, скажете ви – то ти просто потрапила на таких. Можливо, я навіть сподіваюсь, що так воно і є. Але це ж не одиничний випадок. Я нічого не маю проти російської мови, часто я сама нею спілкуюсь, бо того вимагає специфіка роботи. І знати російську – це теж плюс, незалежно, де ви проживаєте. Але де ще ви побачите, як в столиці країни люди зовсім не розмовляють рідною?..

Усе це сумно, і, з одного боку, я рада, що не живу на тому вічному конвеєрі зі скаймолом в якості розваг. Але це не полишає думок, чи є можливість змінити «высокие заборы» на «широкі мости», чи почнуть люди посміхатись один одному, в транспорті, на вулиці?

Одним словом, їдьте в Київ. Якщо хочете встигнути засумувати за своїм чистим містом і почати нарешті насолоджуватись цікавим життям, непрогнилими стосунками і свободою. Звучить банально, але не забуваєте: цінуйте щирість друзів і залишайтесь Людиною, де б ви не були. Бо найчастіше ми почуваємось самотніми якраз там, де людей, здавалося б, найбільше.

  • Tod

    Насправді не все так сумно, як вам здалося. За моїми спостереженнями кількість україномовного населення в Києві зараз набагато більше ніж років 10 тому. Причому це в основному молодь, що не може не тішити. Просто це досить довгий процесс відновлення після совку. Через років 10 буде ще краще. До речі, розмови на вулиці то одне, а вдома багато хто переходить на українську/суржик. Сам такий)
    В мене, до речі, були схожі спостереження щодо Львову, декілька років тому на Новий Рік я російську мову в центрі та кафе чув щастіше української)