Правду говорять, що розуміння приходить із часом. Згадую, як моя викладачка літератури , мало не зі сльозами на очах старалась донести до нас усю велич і трагедію доби «Розстріляного відродження», зачитуючи прізвища митців і те, яким чином з ними розправились. Майже в один день знищили увесь цвіт української нації – більше 100 представників української інтелігенції, яка працювала у період 20-х – 30-х років минулого століття і своєю роботи надихали український народ на життя. Думки про такі речі наводять страх для будь якого свідомого українця, але уявити собі ці речі у наш із вами час наводить ще більший жах, ніж майже сторіччя тому.
Але чи у певні ми в тому, що наша національна свідомість готова пройти випробування на міцність? У 2010 році з’явилась рекордна кількість повідомлень , як за останні 10 років, щодо порушень свободи слова не тільки серед журналістів, але й інших українців. 25% громадян вважають, що в Україні немає гарантій свободи слова та перси, а 42% переконані, що журналісти, які пишуть на гострі теми, потребують захисту. Доволі яскраві цифри як для країни з якою ще вчора країни Євросоюзу виражали свою готовність співпрацювати, а сьогодні оголошують побоювання у неможливості майбутньої роботи через низку проблем, серед яких право вільно висловлюватись є найпершим.
Але повернемося до історії. У минулому за честь українського слова боролись письменники, художники, громадські діячі, науковці, а хто зараз стане на захист, якщо поняття «українська книжка» стало не вигідним комерційним явищем, а отже не потрібним для суспільства. Сьогодні ми забудемо про книжку і розучимось читати, зараз ми нищимо мову і втратимо змогу говорити, у майбутньому ми перестанемо мислити і перетворимось у первісне стадо, що не жиє, а виживає за рахунок інстинктів.
Здорова і сильна нація не може існувати без власного слова, у цьому якраз і полягає її міць і сила. Нехай життя людей, імена котрих давно уже заховала історія не будуть марними.
