Сьогодні в місті осінь

осінь

осінь

На вулиці вже зовсім сіро: осінь з червоно-золотої перейшла в ту туманно-чорну пору, яку часто порівнюють зі смертю. Місто перетворилося на велике нерухоме кладовище, яке застигло під куполом невимовно білого неба. Ані жвава й розгалужена транспортна система, яка, зазвичай, біжить кудись, ніби кров у венах, ні зграї чорних воронів, єдиній кому дійсно личить чорний, ані люди, яким немає до тебе діла, – ніхто не може розбудити завмерле місто.

“Похмуро”, – скажите Ви. Я скажу: нестерпно, задушливо, занадто осінньо. Зі мною погодяться чорні стовбури дерев, котрі не можуть захистити своє віття від холодного вітру та відверто-пустої наготи. Мимохідь згадується “Лісова пісня”. Так і хочеться крикнути “Т о му, щ о  в  с к а л і  с и д и т ь” класичне Мавкине: “Бери мене! Я хочу забуття! ” і зникнути з ним до перших весняних співів пташок. 

Листопад. Хоча який він листопад, коли усе листя вже давно згребли двірники на вулиці та школярі в парках? Немає чому падати. Немає чому радіти. В його обличчі я вже бачу скляну посмішку грудня. Гру-дееень… скоро грудень… Набираєш повні легені повітря і обережно видихаєш, боячись аби не втягнути з киснем оцю байдужу сірість, аби жодна клітинка тіла не змогла інфікуватися хворобою “Осінь”. Найкраща профілактика – спогади. Я згадую літо, звуки музики, трьох дуреп у двомісному наметі, нічні блукання Львовом, квіти, запаяну каву, душевні розмови, пошуки пляжу, холодні ранки, залізничні станції, сонце, фестиваль, перше занурення в море… Дякувати Богу, мені є що згадувати.

В моєму місті сіро. Сьогодні в місті осінь. Я заварю чашку зеленого чаю  і буду захищатися, плануючи нові подорожі з друзями.