Слова, несказані вчасно

Остання конкурсна стаття на кращу Історію Кохання. Результати конкурсу будуть опубліковані сьогодні (12 лютого 2011) о 20:00 в нашому блозі blog.molodi.in.ua

Свою історію кохання написав Дмитро Войналович.

Моя історія трапилася рік тому. Хоча, якщо подумати, то починалося все ще з 11 класу. Якраз у ту пору, коли найбільше всього хочеться кохання, забувається про навчання, екзамени та інші життєві бар’єри, я закохався у дівчинку. Вона мені подобалась і раніше, але саме в кінці одинадцятого класу я вперше і по справжньому закохався.

Таня, так звали дівчину, вчилася на моїй паралелі. Вона напевно і не знала, що вона мені подобається не просто, як друг. Ми з нею були у досить таки хороших дружніх відносинах. Не знаю, що вона там відчувала до мене, але я не наважувався їй освідчитись. Літом, перед вступом до вишів, часто зустрічалися, проводили цілі дні з компанією, і навіть удвох. Просто гуляли вечірнім Києвом, сиділи в парках, розважались. Але осінню ми розбіглися по різним університетам, і часу на зустрічі (принаймні перший час) було не досить і багато. Плюс, вона жила у гуртожитку, а я щодня ганяв до іншого міста. Йшли тяжкі навчальні будні. І так до самісінького літа. Час від часу ми зустрічалися, але освідчуватися я їй так і не наважувався. А почуття все зростали…

Деякі мої друзі знали про те, що Таня мені подобається. Один із друзів (однокурсник Тані) зателефонував мені одного червневого ранку і повідомив, що вона їде на відпочинок з нашим спільним знайомим. Я трохи засумував. Знаючи того «спільного знайомого», знаючи його наміри, я вирішив нарешті діяти. В мене було дві з половиною години, щоб сказати Тані ті слова, які я так довго тримав у собі. Сказати в очі. Я зібрався і вибіг із дому на найпершу електричку до Києва. Дорога займає 1,5 години. В моїй кишені був лише мобільний і кілька гривень. Півгодини я простояв на пероні, чекаючи електричку. Весь цей час я обмірковував, чи правильно  роблю. Коли ж електропоїзд нарешті прибув, діватися було нікуди. Грошей на рахунку телефону, щоб подзвонити на інший оператор, не було. Батарея на межі. Ще й якісь кляті ремонтні роботи на залізниці. Ну, чим не «закон підлості»?! Я зателефонував колишньому однокласнику, який проходив учбову практику в столиці. Попросив, щоб він подзвонив Тані і запитав, чи точно вона їде «через 2 години». Він передзвонив мені через дві хвилини, і єдине, що він встиг сказати перед тим, як мій мобільний «вирубився» було: «Так, вона…» Мені цього вистачило.

Електропоїзд їхав не за графіком. Я відчував, що можу не встигнути. Я зрозумів, що треба якось затримати поїзд. Як? Поки електричка стояла на якійсь зупинці біля Києва, я попросив пасажира-студента (чуйний виявився, дякую йому!), щоб він дав мені подзвонити зі свого телефону. Він згодився. Я набрав свого знайомого, який працює на вокзалі, і ледь не слізно його благав зробити щось, щоб поїзд Київ-Одеса затримався хоч би на кілька хвилин. Він довго дуже вагався, але потім сказав, що «може, щось і вийде». Коли дороги лишалося на хвилин 20, а до відправки поїзда – 25, я вирішив піти у ва-банк, і сказати слова, що хотів сказати при зустрічі, Тані по мобільному. Що б це дало? Знову я попросив у вищезгаданого студента телефон. Він знову не відмовився, але вже посмішка його була не така привітна. Телефонні виклики до Тані закінчувалися довгими гудками. Останній я зробив уже тоді, коли електричка під’їжджала до вокзалу. Трубка не була знята.

Я галопом вибіг з електрички і побіг до платформи, де стояли поїзди. Підбігаючи до потяга Київ-Одеса, який за розкладом мав відправитись три хвилин тому, я побачив, що біля середнього вагона стояв мій знайомий і щось голосно пояснював провідниці. Але, не добігаючи до нього, я побачив у вікні одного з вагонів Таню з «спільним знайомим». Вона побачивши мене, встала з місця і вибігла у тамбур. «Що ти тут робиш?» – з посмішкою і здивуванням запитала вона. Я ж без зайвих пояснень сказав: «Таня, я давно хотів сказати, що кохаю тебе. Благаю, не їдь. Благаю…» Я захеканий і весь на нервах дивився на неї. Вона була дуже здивована і усмішка її спала з уст. Потім вона розвернулася і пішла до вагону. Я втупився у перон і кляв себе за те, що раніше не сказав цих слів. З іншого боку – хто я такий, щоб вона вийшла з потяга… Раптом я побачив, чи навіть відчув, що хтось вийшов на перон. То була Таня з валізою. Кілька секунд ми стояли мовчки, поїзд зрушив з місця. З тамбура лилися матюки і прокльони, але ми просто стояли, дивилися один одному в очі і посміхалися. Я був ДУЖЕ щасливий.

І зараз ми вже рік разом. І я щасливий так, як і тоді, влітку, на пероні київського вокзалу. Коли я врешті сказав Тані ТІ слова…

Новости, справочная бесплатные объявления разной тематики на одном портале.
Засновник інтернет-журналу MOLODI. Життя ламає нас по дорозі кудись та все буде файно і зашибісь. Намагаюсь уникати сірості і стандартності, створюючи щось своє. Ще з дитинства люблю наше – українське.
  • Богдан Яловський

    Ех… Дивовижна історія кохання)