Щось про вічне

Сипе сніг. Білий шепіт страху крадеться глибоко у серце, не залишаючи слідів. Зір починає показувати розмиті картини. Йду далі. Втрачати нічого. На зустріч новим ілюзіям. Народження. Хтось хоче бути на цьому світі новим. Так і ми у свій час вирішили стати чимось цікавим і захоплюючим для своїх батьків. І нас «зробили» спеціально або чисто випадково) Наука. Вчимося вічно. У нас є вибір ким бути. Сантехніком, кухарем, бізнесменом. На жаль, немає професії «людина». Ніде їй не навчають. Та й не оплачувана вона взагалі. Зате є професія «скотина». Ще зі школи ми здобуваємо глибокі знання і правила чіткого виживання. Молодість. Найчудесніший час існування у примітивному і банальному світі. Описувати можна все. Це час найдурніших витівок, найтупіших проблем, і найсолодших досягнень. В цей період проходить часте загострення захворювання «любов». Що призводить до нових відкриттів у сфері алкогольних, психотропних та протизаплідних виробів. Робота. Гроші,ну, мабуть, ще гроші, і на останок теж гроші. Ось тут в нас і забирають вибір. Хочеш існувати роби щось для цього. Старість. Спокій, немає вже сенсу щось здобувати. Все що хотів того домігся. Тепле ліжко, повільні рухи, легка література для сприйняття. Все, що змушує хвилюватися – це убивство персонажа у затертому сюжеті серіалу. Смерть. Останнє, що запам’ятають про нас у суспільстві. Вона приходить завжди. Тільки от не пунктуальна буває, а іноді навпаки, напрочуд прудка і швидка. Не реально злапати її за темну накидку. Не реально її впізнати одразу в лице. А в тім і не треба. Не цікаво жити, знаючи про кінець, напевне. Про те факт залишається фактом – за ними сумує ґрунт. І все як у вальсі чітко. Раз, два, три. Народилися, по-куражились і вмерли. А уявіть якби весело було, якщо б життя проходило навпаки. Початок із смерті. Наше б серце починало битися в могилі, а закінчувало в утробі матері.

А знаєте. Це найбільше вбиває. Стандарт, схема чи як ще можна це назвати. А нам як завжди не залишають вибору. Ще з народження. Ніхто не питає в нас чи хочемо ми жити тут, з цими чи іншими людьми.

Я б застигла в старості. Чекала б смерть вічність. Почала б з нею довгу і цікаву розмову. Збагнула б суть існування. І чіплялася б за кожен ковток повітря, який поглинають легені. Тоді я б навчилася жити. І ніхто не посмів мені дорікнути. Бо кожен сам мав все те чого хотів. Вибравши раз, більше шансів не надається.

Музика в навушниках зупинилася. Вирубалася батарея. Налипший сніг на одяг та взуття сповільнює рух на секунди. Алея Шевченківської бульвару нарешті закінчилася. Я вже майже дійшла до теплої і затишної квартири. Відкривши двері побачила добре знайомих і таких приємних серцю людей. Мені пощастило в цей раз. Я не зустріла її. Починаєм знову. Раз, два, три.. Раз, два, три…

Анна ТАШЛАЙ