Русифікація України в повоєнні роки

русифікація УкраїниТак стається, що українська культура весь час потерпає від дошкульного впливу сусідніх країн. У різні періоди розвитку нашої держави активно «направляли» нашу культуру в потрібне русло і Польща, і Туреччина, і Австро-Угорщина, і, звичайно ж, Росія. Її вплив і досі є дуже помітним та навіть впливає на свідомість окремих верств населення. У будь – якому випадку, вже всі українці, напевно, знають з чого почалося таке наполегливе втручання північного сусіда в самобутню українську культуру. І тим паче не варто згадувати сумнівну домовленість Богдана Хмельницького. Адже того апогею, якого досягла масова русифікація України в повоєнні роки, не було на наших теренах ніколи.

Варто почати з розвитку політичних процесів, які стали підгрунтям та достатньою підставою для російської влади самовільно та безсоромно, крок за кроком знищувати українську свідомість. По закінченню виснажливої та кровопролитної Великої Вітчизняної війни, Україна, як і весь Радянський Союз опинилася у дуже скрутному становищі. Тоді мова майже не йшла про розвиток культури, адже напіврозвалену країну треба було хоч якось протримати  з її хиткою післявоєнною економікою.

Для громадян дуже важливою була можливість висловити свою істинну думку, чесно розказати про свої враження, проте масові репресії з боку влади вміло затуляли рота всім «неблагонадійним». До того ж, почалася «ждановщина» – ідеологічна реакція, яка була спрямована на посилення контролю над творчими процесами в галузі культури, придушення національно-визвольного руху та будь-яких проявів української самостійницької ідеї та заборони вживання та поширення української мови.

Розгортання боротьби з космополітизмом, або «низькопоклонством перед заходом», як його називала влада, набуло свого піку у 1948 році. У цей час у поле зору партійних ідеологів потрапили літературні й театральні критики переважно єврейської національності.

На жаль, влада звертала набагато більше уваги на розвиток та відновлення важкої промисловості та підприємств, тому відбудовою освіти переважно займалася інтелігенція та небайдужі до долі української культури люди. Втім, свій вплив на освіту комуністична партія все ж мала. Варто сказати, що ідеологічна проблематика, соціалістичний рух та пропаганда були основою народної освіти тих часів. Дуже помітним було також неухильне скорочення шкіл з українською мовою викладання – їх залишилось лише 20%. Власне, не кращою ситуація була і в галузі вищої освіти, адже в університетах викладання велося переважно російською мовою.

У важкому становищі опинилася й українська православна церква. Справа в тому, що під час війни вище партійне керівництво не надто звертало увагу на її бурхливий розвиток через нагальніші справи. А тим часом церква справді збільшувала свій вплив серед населення. Після пережитих страхіть війни релігія допомагала людям об`єднатися, на фронті солдати єдиним порятунком вбачали саме віру в Бога. Тому високий рівень релігійності населення, зростання кількості віруючих, відновлення церков на окупованих під час Другої світової війни теренах України відобразилося у глибокому несхваленні партійно-радянського керівництва, а, отже, початку масових репресій. Також влада вирішила діяти більш «м`яко» та запровадила пропаганду зі сприяння «боротьбі проти залишків темряви, забобонів, безкультурності та неуцтва» і приписувала всі ці характеристики саме церкві.

Дуже вагомим осередком розвитку української культури був західний регіон. Звідси й почалася наймасовіша політика русифікації у повоєнний період. Галичани сприймали суворі офіційні заборони використання української мови дуже болісно, тому тут починають формуватися таємні організації прогресивної молоді, яка виступала проти такої політики влади.

Русифікація була запроваджена й в діловодстві на всіх теренах України. Усі офіційні документи стали вести російською мовою, а також усі справи партійного та громадського життя. Такий же стан був у культурно – освітній роботі. Одним з головних чинників русифікації залишалася радянська армія.

Загалом суттєво зменшилася кількість виданих у УРСР книжок та брошур українською мовою, а також друкованих періодичних видань.  В Україні масово поширювалася і передруковувалася російська преса, видавана у Москві, газети й журнали російською мовою були поширені значно більше, ніж українською. Така ж ситуація склалася і з українським телебаченням, яке було повністю підпорядковане московському керівництву та дотримувалося партійної агітаційної чи навіть пропагандистської програми.

Пам’ятки української історії й культури знищувались або відсувалися на задній план, натомість плекалися й популяризувалися російські. Русифікація української мови здійснювалася зближенням літературної мови й наукової та технічної термінології і лексики з російською.

У той час радянською владною верхівкою агітувалась ідея створення єдиного народу без поділів та розмежувань. Звісно ж, єдиний народ повинен мати одну спільну мову. Не дивно, що нею стала саме російська. Спочатку насаджування велося досить м’яко: усі засоби масової інформації запевняли населення, що російська мова – це «ключ до скарбу всесвітньої культури, літератури, науки та техніки». Потім ввелися жорсткі обмеження на використання інших мов.

Одним з важливих методів русифікації було примусове чи добровільне переселення українців на суто російські землі – далеку північ, Урал, Балтійські республіки. Логіка партійного керівництва була доволі простою: українці, яких переселили на ці землі зможуть порозумітися з місцевим населенням лише розмовляючи російською мовою, а, отже, позбавляться відчуття відокремленості та самостійності, що сприятиме подальшому поширенню русифікації.

Опоненти або противники русифікації і навіть її критики зазнавали адміністративних і судових репресій: звільнення з роботи, ув’язнення у тюрмах і таборах суворого режиму, заслання.

Хронологічні факти розповсюдження та поступового впровадження русифікації на теренах Радянського Союзу:

  • 1958. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 вересня 1959 року Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.
  • 1961. XXII з’їзд КПРС — нова програма партії про «злиття націй» в єдиний радянський народ.
  • 1970. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві.
  • 1978. Колегія Міносвіти УРСР. Директива «Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах».
  • 1979. Ташкентська конференція — «Російська мова — мова дружби народів».

Отже, як бачимо, Україні ще й досі важко відійти від так званих канонів «великої та могутньої» російської мови, як її люблять називати самі росіяни. Проте у народу нашої держави все ж живе віра в те, що ні ми, ні наша мова не залежатимемо від наших гонористих сусідів. Незважаючи на довгі та важкі роки нав`язаної спільної історії.