Безпрецедентне розмежування земельних ділянок

земельна ділянка

земельна ділянкаСвого часу, Радянська влада, з приходом на західноукраїнські землі в 1939 році і її подальшого повоєнного панування, розпочала кампанію привласнення земельних ділянок,що знаходились в приватній власності місцевих фермерів, української національності, котрі за рахунок  оплати наймитів  підтримували стабільність аграрної контрактації з представниками попередньої Польської влади,щоб економічно не бути залежними польською анексією.

Окрім привласнення земельних ділянок і їх подальшого використання колгоспними товариствами, частина відібраних в землевласників територій перейшли у володіння так би мовити незаможних селян, щоб ті могли займатися дрібним індивідуальним господарством без права продажу заготівельної продукції, хоча як такої,на відміну від їх попередників, українських та польських фермерів, у яких вони працювали раніше наймитами за відповідну платню (а в українських газдів–за ще більшу оплату), не було.

З настанням самостійної України в 1991 році, вкотре розпочалося розмежування земельних ділянок. Ті, що знаходились у власності колгоспів, планово роздавались місцевим жителям для індивідуального обробітку, хоча в багатьох періодичних виданнях нашої країни, суспільство по-нинішній день турбує відсутність періодичних сінокосів та умисне паління трави, щоб не затруднювати себе традиційною для пересічного українця, але нелегкою працею хлібороба. А ті землі, що частками належали за совітів “незаможним селянам”, поволі розпочали повертатись дітям та онукам раніше заможних газдів. У своїй інтродукції, юридично, люди не були зобовязані іти на цей вчинок,сперечались. Та те, що їм не вдавалося вирішити з точки зору правової системи новітніх законів, в процесі консолідації, людям все-таки вдалося врегулювати це неоднозначне питання шляхом толерантності, пригадавши собі історію розмежування земельних ділянок від самого її початку.

Хоча були і такі, які напролом усім засадам етики не позбавили себе правової можливості подальшого володіння землею, хоча, в такий спосіб, втратили можливость толерантного співіснування та поваги в односельчан. Аналогічною склалася ситуація в моєї родини,оскільки мій прадід, починаючи ще періодом Австо-Угорської імперії, володів численними акрами присадибної та орної землі, на околицях м.Долини. Опісля приходу совітів, все, що йому належало, понині частково належить сусідам. Ті, на відміну від решти односельчан, не позбавили себе можливості володіння земельною ділянкою і напролом згаданої, у попередньому абзаці, тенденції, повелися індивідуально. Обурені відповідним  на те негативним до них відношенням односельчан, конспіруючись, в стовбури від яблунь прадідівського саду в нашому помісті, забивали цвяхи, щоб ті всихали від завданої їм шкоди; закидували подвіря камінням, щоб поломити косарку під час сінокосів… Залишається запитання… Потрібно бути толерантним і дотримуватися цієї тенденції,яка виникає в процесі консолідації чи залишатись прагматичним і діяти індивідуально.

Студент соціології Університету Драгоманова в м.Прага Павлів Олег