(Р)Еволюція і Шевченко

ШевченкоЗамість вступу. «Думи мої, думи, лихо мені з вами…», – подумала я, створюючи документ Word пізно вночі. Натхнення – особа доволі норовлива та вибаглива, тому маю скористатися нагодою і написати. Цього разу про (Р)еволюцію та Шевченка. Над цією темою думаю вже протягом декількох днів, та, прочитавши вступну статтю, які зазвичай пропускаю, Павла Мовчана до подарованого мені зараз уже в далекому 2010 році нового літературно-художнього видання «Кобзаря», відчула дещо дивне: це була суміш сорому, образ, гордості та болю. Зараз поясню.

***

 Цього року, який офіційно оголошено роком Шевченка, стало вже модно говорити, що ми пізнаємо Кобзаря по-новому,  знаходимо в його творах нові, глибші думки, усвідомлюємо його послання та пророцтва. Так, це все, безумовно, дуже важливо і свідчить про стрімкий розвиток суспільства. Але чи розуміємо ми страшну трагедію, яку допустили: майже сто років нам «згори» недоуки-вожді диктували, як читати Шевченка, тлумачили його думки. Звісно, як «малороси», чия мова, за словами М.Суслова, є лише «суржиком російської», а, на думку сучасних політиканів, Україна – не держава, а «околиця» Росії, українці  не вільна нація, а «насєлєніє», створене, аби служити «великій та могутній імперії», могли самостійно розтлумачити думки свого геніального Пророка?!

 Аби зробити неупереджені висновки, варто зазначити що за радянських часів, навіть в епоху сталінізму, віддавалася шана Шевченкові-поету: тиражувалися портрети, збірки творів, пам’ятники, назви вулиць та міст. Та все це лише віддаляло народного борця від народу: пафосними жестами влада намагалася закрити очі українцям, остаточно згасити ледь-ледь жевріючий вогник, що з’єднував покоління нескорених. Як писав П.Мовчан:«Постать возвеличувалась, а Слово применшувалося….». Тарас Григорович був для нас не більше, ніж бронзовою статуєю з нахмуреним чолом. Сучасна молодь переважно не сприймала його як національного просвітителя, слова «Великий Кобзар» стали таким собі мовним штампом. Соромно зізнатися, але певний час я також не розуміла, в чому полягає феномен Шевченка, за що йому поставлено пам’ятники в 35 країнах світу. Хоча добре пам’ятаю, як мама читала мені «Катерину» та «Наймичку», як ми разом плакали, бо нам було так шкода нещасних закоханих жінок, які стали жертвами тогочасного суспільного устрою, несправедливої долі, народних забобонів. Впевнена, що більшість учнів перечитували твори саме такого ідейно-тематичного спрямування, та й шкільна програма приділяла багато уваги філософсько-зображальній ліриці Тараса Григоровича, а виховання національної ідеї відійшло на другий план. Так поступово ми почали втрачати нашого Кобзаря, а значить – і майбутнє.

  «Здобувши» незалежність, усі гордо писали в учнівських творах, що українці виконали «Заповіт», що Шевченко міг би нами пишатися. Та що ми тоді розуміли?! Як можна було говорити про реалізацію священної настанови «Велетня духу», коли ми лишалися придатком все ще існуючої імперії?! Надто легко повірили, що маємо державу, яка була наче манною небесною.

    Доволі поширеною була думка, звісно ж, нав’язана кимось «дуже розумним» (на кшталт колишнього Міністра освіти, який казав, що українці перебільшують свої втрати та досягнення, полюбляв послуговуватися терміном «малороси» та доводив, що євреїв у Бабиному Яру розстрілювали не нацистські окупанти, а бійці окремого підрозділу ОУН-УПА, напевно, забувши (він не міг такого не знати: як-не-як мав диплом історичного факультету КНУ ім.Т.Г.Шевченка), що там же було розстріляно активістку ОУН, українську поетесу Олену Телігу), що творчість Шевченка є давно вже не актуальною, до того ж, надто народницькою і «пролетарською».

    На мою думку, існує  принаймні одна причина вічної актуальності слова Великого Кобзаря, а сьогодні в нашій країні їх – дві! Перша і головна – Тарас Григорович був перш за все борцем за свободу людини, вільний розвиток особистості. У світі завжди існуватимуть пригноблені, принижені люди, а отже Шевченкове Слово – вічне! Саме за прагнення свободи пам’ять Великого Кобзаря вшановують у десятках країн світу, вважаючи за честь мати пам’ятник видатному українцеві. Так, американський президент Л.Джонсон  сказав: « Шевченко цілком заслуговує на почесті, якими оточується. Він був більше, як українець, – він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше, як поетом, – він був хоробрим войовником за права і волю людей. Він писав вірші, щоб вести рішучий біль за волю. Його поезія – з народу, для народу. Вона подавала надію тим, що впадали у розпач, і спонукала до дій тих, хто без неї погодився на рабство…»
А друга причина чи не найкраще сформульована в цих рядках з послання
«І мертвим, і живим …»:  «Нема на світі України, немає другого Дніпра….»

  Наш народ пройшов довгий і тернистий шлях до державності,  подолавши національний нігілізм, зневіру та розчарування ми дійшли переломного моменту, яким стала Революція Гідності. Це те, чим ми справді можемо з гордістю звітувати перед Тарасом Шевченком, як про перші результати виконання його «Заповіту»: « Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров’ю волю окропіте». І лише сьогодні через призму народної боротьби стало чітко зрозуміло, якою має бути Тарасова земля, і як її треба виборювати. Шевченкові слова стали для нас справжнім програмним маніфестом і національним орієнтиром.

  Так, ми ще не створили ту, омріяну Кобзарем «оновлену землю», на якій «врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди…». Та вже зараз можна сказати, що ми поволі, але впевнено крокуємо до Шевченкового ідеалу. «Україна самостверджується для себе і для світу…., наш народ повертає собі національну гідність і свідомість», – як казав Іван Дзюба. Українці возз’єднується зі  своїм, народним і таки тепер рідним кожному патріоту Пророком.  Цей шлях складний . Потрібен час. Потрібні зусилля. Але ми впораємося, бо «за нас правда. За нас сила, і воля святая!»

 Століттями пригноблені й поневолені українці нарешті підвели голову, розправили плечі, порвали імперські пута й сказали своє, вирішальне слово щодо майбутнього держави. Дорого платимо за нашу волелюбність, але такою є ціна свободи, якої тепер нас уже точно ніхто не зможе позбавити.

  «А Кобзар – це і нагад про наші втрати, і докір нам за нашу легковажність, зневіру» (П.Мовчан).