Про сучасне батьківське виховання

З шести років мати виховувала мене сама.

Як і в будь-якій іншій родині, наступні 16 років супроводжувалися як конфліктами й образами, так і моментами порозуміння, взаємодопомоги та знаходження взаємовигідних виходів з ситуацій.

Зараз я на все це дивлюся з розумінням, і вдячний своїм за батькам за те, що було, і якими вони мене зробили. Але коли був малий – не розумів, і намагався втекти з дому, нашкодити, не бачив пріоритетів в житті. Тепер, коли став дорослішим, і задумуюсь про власних дітей (лише задумуюсь) та дивлюся на свою дев’ятирічну сестру, розмірковую – як би я їх виховав? Щоб я визначив як найважливіше? Отут я би хотів поділитися своїми роздумами і підняти, можливо, невеличку дискусію.

1. Батьки як беззаперечний приклад для наслідування

Пару тижнів назад одна знайома мені жінка принесла додому декілька апельсинів та один грейпфрут. Розповіла про це синові, але, вивчивши пакет, він так і не повірив, що серед апельсинів є грейпфрут (подумав на нього, що це теж апельсин).

Декілька місяців тому ця ж жінка також дзвонила мені й питалася по декільком моментам в тесті з української мови і постійно дратувалася, як же воно все незрозуміло і нащо їй взагалі оце потрібно.

Як наслідок (звісно, не цих двох ситуацій, а самого методу виховання), дитина перестала взагалі сприймати точку зору матері як правильну. Хіба що як можливу правильну.

Особисто мені це ввижається дуже важливою проблемою. Дитина має завше розуміти, хто головний в домі, і це визначається не лише простим верховенством батьків, але й їх розумовими перевагами. Якщо ви маєте атестат і навіть диплом про вищу освіту, то як же ви не зможете допомогти дитині зі шкільним курсом елементарної фізики? Сядьте й розберіться, але не давайте дитині зрозуміти, що Вам це не потрібно – бо вона постійно бере з вас приклад і врешті-решт подумає, що і їй теж.

Можливо, ви самі пригадуєте, як в школі казали – та нащо мені фізика? Я буду мови вчити\економістом стану\програмістом влаштуюся. Але ж справа не в самій фізиці, а у власній багатогранності ваших розумових можливостей, яку ви й маєте показати, довести й передати дитині. Не знаєте, чому небо блакитне? Ну й стидовисько, але ж чом би швиденько не прогуглити й не дати дитині відповідь? Адже інакше вона зрозуміє, що це не важливо, не цікаво, і краще займатися чимось, що не потребує знань.

З цього слідує й наступний момент:

2. Знання важливіші за все

Інтелектуальний капітал – це найважливіше, що ви можете дати дитині, адже його не можна загубити, як гроші чи, наприклад, кохання. Ви подивіться, скільки усього має знати сучасна технологічно просунута людина: операційні системи, офісні програми, інтернет-сервіси, мобільні додатки – і це лише інструменти для виконання щоденних задач. Без вміння швидко вчитися й поглинати інформацію годі й намагатися досягти чогось в двадцять першому сторіччі.

В чому виховна проблема батьків – справа не в оцінках в табелі\атестаті\дипломі, а в бажанні вчитися. Це бажання важливо прищепити ще в ранньому дитинстві, інакше потім ви, як мати чи батько, часто будете чути:

– Ну так всі написали на вісім, і я теж! Це нормально!

– Ніхто не вчить, і я не буду.

– А нащо робити домашнє завдання, його все одно ніхто не питатиме, адже завтра контрольна.

Тож повторю: важливе прагнення до знань, а не до оцінок. І це прагнення можна привити лише власним прикладом. Висловлюйте і ініціюйте інтерес дитини до нової інформації, знаходьте разом щось цікаве навіть в параграфі про автотрофне живлення підручника по біології для п’ятого класу, і сподіваюсь, врешті-решт ваша дитина просто перестане розуміти, як це – щось не вчити і не цікавитися цим.

І, нарешті, третє.

3. Контролюйте дітей

Це може здатися дурним, адже куди ж без контролю. Але нещодавно я спілкувався з однією п’ятирічною дівчинкою. Катав її на гойдалці й говорив слова, а вона вимовляла власні асоціації.

– Банан!

– Апельсин, яблуко, вишня, слива!

– Сарафан!

– Спідниця, піджак, штани, срака!

І сміється.

А ще в мене вдома нещодавно була інша дівчина (3-4 років). І от в певний момент вона, перепрошую, пукнула й теж розсміялася. Я зробив їй зауваження, що це дуже непристойно, і якщо й робити це, то так, щоб ніхто не помітив, на що вона помітила, що її батько вдома так завжди робить.

Одна знайома мені розповіла, як її діти грали в «Дочки-матері».

– Марійка каже, давай грати в «Дочки-матері». Я буду мамою, а ти – татом. «Добре», каже Сергій, й продовжує: «Я піду в бар». А Марійка йому: «Нікуди ти не підеш, ти зрозумів мене, я нікуди тебе не пущу!»

Воно зі сторони вигляда кумедно (а часто й самі батьки це так сприймають), але саме так погані слова й неправильні ситуації, яких варто уникати, для дітей перетворюються на смішні, і, врешті-решт, йдеш вулицею, і чуєш, як одна маленька дівчина іншу «пісюном» обзиває (так, це реальний приклад).

Повторюся: ми, як дорослі люди, маємо подавати дітям приклад для наслідування. Це не значить бути серйозним і грізним батьком чи матір’ю, та заради Бога, продовжуйте насолоджуватися життям та грати в петанк чи фотографуватися в позі «фейсдаун». Під прикладом для дітей я маю на увазі вихованість та освіченість. І саме це ви маєте контролювати в дітях, щоб вони зрозуміли, як саме варто себе поводити і знаходили собі відповідне середовище людей.

І наостанок. Я навряд чи найближчим часом стану батьком і розумію, що основна авдиторія Молоді ще теж не батьки. Ця моя стаття – лише такий собі відгук, моє розуміння проблем у вихованні сучасних дітей. Але, можливо, ви колись теж станете батьками – випадково чи заплановано – і я би дуже хотів, щоб ви вбачали в цьому не лише кайф від продовження власного роду, але й дуже серйозну задачу з виховання ще однієї унікальної й цікавої особистості, яка проживе таке життя, за яке суспільство буде їй вдячне.

  • Ех, жаль що я не можу вийти за тебе заміж :D

    До речі, є класна ілюстрація до передостаннього абзацу першого розділу. Про синє небо:
    https://profiles.google.com/mitrandir17/posts/MwwPb2JFc1s

    • Зате тепер знатимеш, за кого варто виходити заміж :))
      А фото на днях бачив, мені теж сподобалося, метод виховання “high physics – стайл” :)))

  • NataKulchytska

    100 процетнтів згодна  – наслідування дорослих це основний метод виховання. я б іще додала, що дітей потрібно любити (це не значить, що треба сліпо виконувати усі забаганки, бо іноді шльопнути по попі буде більшим проявом любові, ніж будь-що інше). Дитина має бути впевнена, що батьки її люблять і поважають

  • Діанка

    Круто, що є люди мого віку, які так само мислять) Я вважаю, що з дітьми потрібно спілкуватись на рівних. Тобто забороняючи щось – пояснювати чому саме, а не просто казати “бо я так сказала/сказав”. Після таких слів батьки втрачають авторитет. Якщо ж батьки хочуть знати про життя своїх дітей, то потрібно і самим ділитися своїми думками, поглядами. Взагалі, стосунки батьків-дітей засновуються на конструктивному діалозі, починаючи з того моменту, коли дитина народилась. І хоча вона ще нічого не може сказати, але вже розуміє маму й тата) В таких стосунках і перехідний вік проходить якось не так гостро, і немає страху зробити щось не так (бо відразу дістанеш від мами чи тата), і є повага до батьків (хоча водночас відчуваєш, що вони тобі і друзі; можна прийти і відкрито з ними побалакати на будь-яку тему).

    • Нижче мій коментар я писав, маючи в думках дітей переважно до 10 років.

      Пояснювати дитині за її бажанням причини тих чи інших рішень – погоджуюсь.А щодо втрати авторитету – не погоджуюсь. Я не вірю в те, що діти можуть бути друзями з батьками, бо батьки в очах дітей постійно все обмежують. “Не грайся з сірниками”, “Лягай спати о 9”, “Не сиди довго за компом” – це все обмеження, які закарбовуються в пам*яті дітей. Так от втрата авторитету – це коли дитина починає розуміти, що можна сісти на шию і домогтися свого. 
      – Я піду гуляти.
      – Ні.
      – Ну годину!
      – Ні.
      – Ну півгодинки!
      – Ні!.
      – Ну, будь ласочка, ну півгодинки, зараз 18:16, я буду вдома у 18:46.
      – Добре, але лише півгодинки!
      І от вже 19:00:
      – Чого запізнилася?
      – Вибач, я не взяла годинника.
      А ти потомлена після роботи, час вечеряти, і якось карати дитину за 14 хвилин запізнення… І от раз за разом і дитина вже на шиї.

      Щодо страху зробити щось не так через небажання дістати від мами чи тата – це правильний страх. У дітей має бути мотивація щось робити, і якщо спочатку у них немає власної мотивації (для себе), то треба її замінювати такою. Скільки дітей спочатку дуже не хотіло займатись танцями, а потім звикали до такого життя і тільки й чутно було: “Я все життя займаюся з танцями, з 5 років, це моє життя, я заради цього живу, дякувати батькам за це”.

      Щодо перехідного віку (13-16 років) – я бачу це як переродження дитини як залежної від батьків особистості, яка спирається на поради, у незалежну самостійну особистість. Якщо стосунки з батьками дозволяють в цей період нормально й тепло спілкуватись – добре, якщо дитині потрібно багато бути наодинці – теж непогано. Сам процес вже залежить від характеру і не стосується напряму батьківського виховання.

      Взагалі, Діано, я більш ніж певний, що по деяким пунктам ми маємо ймовірність не знайти консенсусу принаймні через те, що ти – жінка, а я – чоловік. Знаєш, кажуть, “Мати піклується про дітей, а батько – виховує”, і я бачу багато підтверджень тому (особисто в родинах, де батька нема).

      • Діанка

        Максиме, щодо останнього абзацу коменту цілком згідна)))

        А от щодо того, що батьки і діти не можуть бути друзями – абсолютно не згідна. Мама і тато мені ніколи не забороняли нічого безпідставно. “”Не грайся з сірниками”, “Лягай спати о 9”, “Не сиди довго за компом” – це все обмеження, які закарбовуються в пам*яті дітей.” – це є у кожного і залежно як це подати, так воно і закарбується. І я, і мій молодший брат у свій час лягали о 9, не гралися із сірниками, не сиділи довго за компом, але при цьому кожен знав чому. Коли моєму братові закортіло побавитись із сірниками, то мама заборонила робити це вдома, але дозволила на вулиці – в результаті у дитини немає бажання будь-що запалити їх і зацікавленість пройшла.

        Щодо твого прикладу. Кожен з нас ходив гуляти і рідко прихоив вчасно. Все, що мене просили зробити батьки – це прийти через тих півгодини (годину, дві, три) і сказати, що зі мною все гаразд і де я гуляю. Ну і була умова: я гуляю до того як стане темно.

        Щодо страху дістати – знову ж таки не зовсім згодна. Такий страх виробляє у дитини невпевненість у собі, закомплексованість щось робити (бо зробить не так і мама з татом насварить). Це вже, на жаль, з досвіду виховання мого брата (коли він народився я вже була у достатньо дорослому віці, тому більшість часу виховувала його я – звідси і помилки). Коли він робив щось не так, я завжди його сварила. І зараз він: 1)боїться щось самостійно зробити, бо невпевнений у своїх діях (дякувати Богу, це ще можна виправити), 2) недостатньо мені довіряє. Звичайно діти повинні боятись своїх батьків, але це має бути не страх того, що накричать чи вдарять. Я дотепер боюсь завдати болю своїм батькам (морального, звісно ж), образити їх.  І я зовсім не заперечую того, що часом дітям таки треба добре надавати по дупці (коли інші методи не спрацьовують).

        Ну а приклад з танцями теж не дуже переконливий. Звичайно, одні дякують, але є ще й інші. Ті, які ненавиділи такі уроки і тільки й чекали, коли вони виростуть і зможуть самі вирішити. А за цей час такі танці (гімнастика чи будь-що інше) можуть завдати шкоду здоров’ю дитини і тоді дитятко проклинає той день, коли батьки відвели його на заняття. Адже коли діти досягають того віку, коли їх беруть на заняття, то в них вже можна дізнатись, що їм подобається і куди б вони хотіли ходити.

        Перехідний вік теж залежить від стосунків з батьками. Якщо дитину постійно контролювали, то поведінка в такому віці цілком передбачувана – робити все, що було заборонено, сваритись з батьками і т.д. Якщо ж у дітей і батьків були побудовані стосунки на довірі, то і такий вік переноситься легко.Я дуже добре пам’ятаю той момент, коли у мене ночували мої подруги і ми всі вечеряли, спілкувались з моїми батьками, сміялись, ділились новинами, думками і батьки запропонували дівчатам випити трішки алкоголю (пива або вина). Не забуду оте здивування подруг і їх запитання: “У тебе так щоразу?”. Для мене це було цілком нормальним явищем, а для них – екзотика.

        Можна тільки додати, що поки ми не маємо власних дітей, то і скласти якусь цілісну систему виховання не можемо. Адже з появою дитяток прийде якесь інше розуміння, переосмислення того, як потрібно поводитись з дитиною, а як ні.

        • Ну, ти розписала, Діанка! Молодець! Правильно думаєш!

  • Важлива проблема, на мій погляд, у тому, що багато батьків жаліють часу, зусиль та грошей на розвиток своєї дитини, а з часом починають жалітися, що їх дитина не має щастя. А це не щастя дитині бракує, а знань, умінь та навичок.

  • Anonymous

    все правильно і просто чудово. але таки найважливішим я б назвала — дітьми треба займатись і приділяти їм достатньо уваги. дитинку якою займаються, яку люблять і розвивають одразу видно неозброєним оком. так само і дітей закинутих. наслідування батьків теж дуже яскраво проявляється. але завжди є ще один важливий фактор — інше коло спілкування окрім сімейного. потрапляючи в колектив чи то дитсадочок, чи то школа, чи інститут — дитина може просто погнутись, не витримати натиску. і це таке сумне видовище.

    • Дуже важко не перетнути тонку грань руйнації особистості у вихованні дитини.