Все нове – це забуте старе (невеликий екскурс в історію щодо праць Михайла Грушевського)

Михайло ГрушевськийПодії останнього часу повернули українському народові не тільки бажання повернути мир, а й відчуття патріотизму, бажання понад усе дізнатися правду, у том числі й історичної. І сьогодні, як ніколи раніше, привертається увага до питання виникнення слов’ян – того часу, звідки все починалось…

Чи вийшли росіяни, білоруси і українці, як то кажуть, зі «спільної колиски», напевно не скаже ніхто, але сучасна тенденція така, що теперішні історики закликають чітко розмежовувати походження Росії і України. Багато вчених доводять це навіть різним походженням російської та української мов. Серед усіх існує така версія, що російська мова виникла після завойовництва угро-фінів слов’янами, тобто староболгарська і руська у свій час витіснила угро-фінську. Тому українці чудово розуміють російську мову – адже вона виникла пізніше. Як би там не було, але хотілося б згадати про вчення одного з найвідоміших істориків України – Михайла Грушевського.

Грушевський Михайло Сергійович (17 (29) вересня 1866, Холм — 25 листопада 1934, Кисловодськ, РРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист. Голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917–1918). Багаторічний голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові (1897–1913), завідувач кафедри історії Львівського університету (1894–1914), дійсний член Чеської АН (1914), ВУАН (1923) та АН СРСР (1929), автор понад 2000 наукових праць.

У своїй праці «Звичайна схема «Русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства Грушевський заперечує стару загальноприйняту схему «руської» історії.  Серед усіх помилок однією з найголовніших Грушевський вважав помилку сполучення Київської держави з Володимиро-Московським князівством 13-14 вв, так, наче останнє було його продовженням. «Схема ця стара, вона має свій початок в історіографічній схемі московських книжників і в основі її лежить … геологія московської династії» – писав Грушевський. Проте Київський період, як ми знаємо тепер,  у 13 ст перейшов  у Галицько-Волинський. Тобто за часів Київською держави наші шляхи вже почали розходитися. Складно уявити, що навіть відомий всім теперішнім школярам Польсько-Литовський період був ігнорований і не врахований тодішніми істориками. У старій схемі переконливо стверджували, що історія України почалася саме з 14-15 століття (тобто Московського періоду) і що до цього історія була «общерусская».  Де в чому Грушевський навіть передбачив сьогоднішні висновки: «Етнографічна близькість народність українсько-руської до великоруської не повинна служити причиною до їх перемішувань – вони жили своїм життям» – чи не до цього прийшли й сучасні вчені-історики?

 Як бачимо, постійна заміна понять завжди була проблемою для нашої держави. Це наштовхує на думку – а чи не могло це вплинути на російськомовні регіони на генетичному рівні, які на мою думку, завжди були під тиском неправильних фактів. Адже нестаток інформації спричиняю непорозуміння. За схемою, яку заперечував Грушевський, пропадає з  суцільної картини навіть Білоруська держава.  Більше того, навіть поняття «руський» мало інше значення і використовувалося на користь Росії, тому Грушевський, аби уникнути «неясності й баламутства» уживає термін «східнослов’янські народності».

Є ще одна теза у Грушевського, з якою теж складно не погодитись. Історик вважає, що занадто багато приділяється уваги саме на державні організації, на історію держав, з цього й виникає зацікавленість влади до «налаштовуванні» історії під себе, проте головною метою досліджень має бути вивчення історії народу та суспільності: «Політичне, державне життя, розуміється, чинник важний, але поруч нього існують інші чинники – економічний, культурний, що мають часом менше, часом більше значіння від політичного, але в кожнім разі не повинні лишатися в тіні поза ним». Дійсно, і у 21 ст суспільне і навіть культурне життя, на мою думку, надто політизоване і надто нав’язане. Тому і варто подивитися на реальність з іншого боку, або хоча дізнатися думки відомих людей минулого, аби було з чим порівняти.

Звичайно, у сучасності майже усім відомо, що та схема дійсно була якщо не придумана, то принаймні «перекручена». Але ж і тепер ми й досі не знаємо, чи не вчимо ми історію за чиєюсь іншою схемою. Здавалося б, тепер ми стали розумніші і маємо помітити якісь невідповідності, але справа не у дослідженні, а у звичці: «Через таку традиційність, через таке довго уживання до сеї схеми привикли й її незгоди, нераціональності не вражають прикро, хоч вона повна таких нераціональностей, і то  дуже великих».  А якщо навіть різні шкільні підручник розповідають на різні історії, як ми можемо бути впевнені у тому, що маємо зараз оригінальну версію української еволюції? Михайло Грушевський багато працював над своєю історією України-Руси і це, беззаперечно, великий вклад до скарбниці нашої історії. Можливо, знайдуться і у тепер такі люди, які зможуть, як і Грушевський, піти проти системи і відкрити нам багато нового.