Повторення історії

історія

історіяУ народі кажуть: «Земля – це замкнене коло». Ми робимо новий крок назустріч іншому майбутньому й натомість натрапляємо на старі пошарпані граблі з бабусиної комірчини.

У цьому один із основних принципів життя: історія нікуди не зникає, вона перевтілюється, знову й знову змушуючи нас пережити вже пройдений етап. Чому це відбувається, як це можна зупинити чи бодай вплинути на очікувану реальність? Ця відповідь ховається глибоко в надрах світової концепції.

У цей день питання повторення історії постає доволі гостро. Сьогодні можемо простежити певну аналогію. Мова йде не лише про соціально-політичний аспект, але й про його вплив на свідомість людини – громадянина певної держави.

Повернімося хоча б до кінця ХVI- першої половини XVII ст. Звісно, про усвідомлення себе як громадянина тоді йшлося хіба що опосередковано. З іншого боку, народ точно знає, де його місце на карті та в житті, він прагне свободи. Заради останнього українське суспільство береться за зброю, його незламний дух не може просто похилити голову перед обличчям гніту та експансії.

Подібне спостерігаємо й зараз. Народ не стане на коліна, не сидітиме на дивані перед телевізором, коли його держава потребує допомоги. Тільки країна, що стерпіла стільки болю, чиї терена зморщились від такої кількості сухих загарбницьких рук, може породити таких відданих синів-героїв.

У період кінця ХVI- першої половини XVII ст. основною рушійною силою було величне козацтво. Хіба воно не є прототипом сучасного українця, сповненого мужності та жаги до перемоги? На відміну від інших країн та народів, українці завжди ставили перед собою лише одну мету – волю, заради якої ладні на все. Вони не тягнулися до чужого й невідомого, а просто прагнули до мирного й щасливого панування на власній землі. Ми – самобутній народ зі своїми звичаями та традиціями, які не потребують змін через втручання з боку іншої держави.

У той час суспільне невдоволення проявляється переважно у козацько-селянських повстаннях. Серед них можна виділити 2 основні хвилі: перша – під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка, другу очолювали почергово Марко Жмайло, Тарас Федорович (Трясило), Павло Бут (Павлюк), Дмитро Гуня та Яків Острянин. Вони вперто боролися за волю для себе та свого народу.

Чи не бачите ви в цьому дещо схоже з сьогоденням нашої держави? Чи тодішні села, що стали центром волевиявлення суспільства, не скидаються на київський Майдан? Думаю, що кожна людина, ознайомлена з історією нашої країни хоча б трішечки, помітила цю трагічну паралель.

Відомо, що ці повстання завершилися для населення поразкою. Причиною того стали недостатній рівень озброєності, низький ступінь організованості та стихійний характер дій. Проте історія дана нам для того, щоб вчитися на помилках. Тож, сподіваємося, що цього разу наш славетний український народ вирве перемогу з лап бездушних людей.

Тетяна Кухнюк
Інститут журналістики
Київський національний університет ім. Тараса Шевченка