“Поводир” надихає чути себе українцем

Поводир

поводир Почну з того, що ще ніколи не бачила, аби після того, як увімкнули світло і пішли титри, зал не рушив з місця: не почав збиратися, шуміти, репетувати, – поводити себе так, як завжди після перегляду фільму в кінотеатрі. Заціпеніння порушила невисока жіночка у темному пальто, коли на екрані з’явилися імена волонтерів. Маю сказати, що серед людей, які зранку прийшли на сеанс, я, мабуть, була наймолодшою – це друге “вперше”, що трапилося сьогодні в кіно і неабияк здивувало.

На питання “Йти на “Поводиря” чи не йти?” відповідь була однозначна. Зрештою, українське кіно – це розкіш, в якій не можна собі відмовляти з декількох причин: по-перше, саме наші стрічки не часті гості в прокаті; по-друге, дивитися саме українське кіно про українців і від українців – неймовірний досвід, бо наш глядач нагодований американськими чи, ще гірше, російськими історіями, які часто близькі нам на загальнолюдському чи емоційному рівні, але майже ніколи на національному; а по-третє, “Поводир” – це дійсно якісне кіно, яким ми можемо пишатися.

Поводир

Історія розгортається у 1932-1934 роках. Це розповідь не стільки про хлопчика, за яким женуться, і спільноту кобзарів, які несуть правду і дух боротьби в суспільство, скільки про долю України – це драма, яка стосується кожного. Образи та символіка, промальовані в стрічці, гіпнотизують, а передати усі тонкощі характеру і душі нашого народу може тільки той, хто по-справжньому чує себе українцем. Я знаю українців, якими ми є сьогодні, якими ми були до минулого року, але побачити, якими ми були на початку минулого століття – неймовірно і хвилююче, а так само нестерпно боляче від усвідомлення того, що з нами зробили. Аби повністю зрозуміти про що йде мова, треба дивитися фільм: протягом усієї стрічки в голові мимоволі виникають питання – як вони посміли таке з нами вчинити? як ми могли Поводирзазнати такої поразки? що має мати людина в душі, аби стерти національну свідомість з обличчя цілого народу? чи взагалі така людина має душу? Автори дуже влучно і чітко змалювали хижість, ворожість, ницість комуністичної ковальні загірної комуни – системи, де життя та талант людини можуть бути знищені єдиним підписом чи забаганкою.

Поводир

Кращого часу для виходу цього фільму важко вигадати, а також важко не проводити паралелі. Я натикалася на думку, що в країні все і так погано, а тут такий депресивний фільм. Маю зауважити, що це не депресивна стрічка, називайте як хочете – важка, драматична, але не депресивна. Вона дає надію і віру. Вона показує силу духу і незламність окремої людини. Вона дає розуміння понять “гідність” і “честь”. Вона надихає чути себе українцем.

ПоводирУ цьому фільмі добре все: сценарій, гра акторів, робота оператора, режисера, монтаж. Слабких місць дуже мало, натомість майже кожна сцена надзвичайно емоційна та насичена, інтер’єр, екстер’єр та костюми продумані до дрібниць, багато крупних планів, які несуть окреме емоційне навантаження, неймовірно красиві локації, а харків’яни можуть побачити декілька доволі знайомих місць.

Хочеться безмежно подякувати кожному, хто брав участь у створені цієї стрічки, а також порадити усім Вам обов’яково побачити цей фільм. І звичайно – Слава Україні!