Покинута

Покинута

ПокинутаВідчуваю, як повітря здавлює легені. Надважливий О2 не рятує мене вже надто давно. Надто давно він став болем. Болем, настояним на коханні. Не можу… дихати. Думки про нього не залишають шансу, бодай крихітної можливості на порятунок.

Зникаю. Розчиняюсь у спогадах, закривавлених моїми слізьми. Не витримую. Зашпортуюся. Зриваюся. Падаю з самого піку височезної гори у самісіньке пекло. Але мені не болить. УЖЕ не болить. Я там наче своя. Ось-ось маленьке чортеня-клерк принесе мені філіжанку фірмової пекельної кави і я розпластаюся у своєму персональному розпеченому котлі. Головне – не провтикати навушники. Без них нудно буде.

Ось такі в мене будні. Таке в мене життя. Життя нещасної. Покинутої.

Промайнула зима. Дві. Три. А я все ще забуваю його. Все ще страждаю за ним. Біль вщух назовсім. Залишилась гіркота. Гірко в роті, в очах, у вухах. Всюди. Не можу змити цей присмак, не можу його зчесати, як набридливий укус комара.

Мене не відпускає відчуття, що ВІН досі поряд. От обернусь зараз і побачу ЙОГО, закутаного в плед. Он він, лежить, складений, на диванчику. ЙОГО улюблений.

Бляха, як мене дратує те, що я досі пам’ятаю його вподобання. Пам’ятаю його звички, погляди, переконання. Пам’ятаю його голос. Такий глибокий, в’язкий. Він линув до моїх вух, мов темна хвиля до берега океану. Він САМ був для мене океаном. Раніше то був океан наполеонських планів на майбутнє та мрій про краще життя. Та зараз це океан сліз, перелитих через край терпимості й самоконтролю. Тепер це океан болю, що стискає слабке тіло й трощить  хребет на шматки.

І в такі моменти саморозрухи я згадую… нас. Щасливу колись пару. Які ж ми були гарні разом! Ми, здавалося, цілу вічність плескалися у неспокійних водах любові. Ми тонули в них щоночі й випливали на поверхню щодня. Разом, за руки.

Так, колись давно він тримав мене за руку. Він навіть кохав мене. Або думав, що кохав. Тепер це вже не важливо. Адже зараз в його серці немає й натяку на почуття. В його очах темно, пусто, страшно. Іскри, що гріли мене холодними зимовими вечорами, кудись зникли. Щезли з його погляду назавжди. Як і в мене… У крайньому разі, я на це сподіваюсь.