Партія-випуск 2012

книги

Вони сиділи попід домом, вдивлялися у перехожих, які ще мали веселі очі.

–          Павєзло…  – прошепотів перший.
–          ПовЕзло… – видихнув другий.
–          Пощастило, – сумно сказав третій.

У селищі Нечитайно все було стабільно. Стабільно сумно. Таке буває, коли люди перестають цікавитися. Не чимось конкретним цікавитися, а у загальному плані. Нечитайників теж така доля чекала. Все переверталося з ніг на голову. Замість бабусь біля під’їздів на лавочці сиділи хлопці. Замість дівчат у коротких спідницях та з жіночими сумочками ходили так само хлопці. У тому поселенні люди бачили маленьких голубів, дівчата забивали цвяхи, у алфавіті не було літери «Ї», наголос у слові «листопад» був на другому складі, а школярі не читали. Але не завжди було так…

Почалося все давно. Дві школи у селищі ділили між собою дітей. Ділили дуже дивно. Наче в одній вчилися діти, що не особливо відрізнялися інтелектом, а в іншій – такі розумні, що всі дивувалися. Але всі однаково тремтіли перед відсутністю книг. Не було у школах нормальних бібліотек. Була тільки одна велика. Називали її мешканці між собою «перлиною на селі», а знаходилася вона у приміщення Сільської Ради. Дуже гарні там були книжки. Особливо великі запаси художньої літератури, зала періодичних видань… Загалом, все, як має бути. Для Нечитайно  – то було взагалі раєм.

Але ж не могло все залишитися так, як було. Одного разу зібралися керівники у Раді та вирішили, що їм конче потрібне те приміщення, котре займає бібліотека, мов би то місця багато, а користі ніякої. Особливо з появою Інтернету туди навіть мало хто ходить. Якщо хтось і хоче прочитати цікавинку, той знаходить її у неосяжних просторах веб-павутиння. Суперечки тривали між двома головними – Вчитайком та Викресликнижко. Намагалися вирішити, що ж робити з тією нещасною бібліотекою. Вчитайко боровся до останнього, але не змів переконати «радників» в тому, що дітям, крім триклятого Інтернету потрібен ще і запах бібліотечних книг, який…

–          …ні з чим не порівняти!!! – кричав він.

І після тих відчайдушних промов пішов крейду косити. Викресликнижко здав в оренду приміщення. А щоб не викликати обурення у народу, вирішили перемістити бібліотеку в одне приміщення з Водоканалом. Оскільки вхід туди був один, кімнати деякі стояли пустими, проблем особливих не було. Хоча вхід другий все ж довелося пробити з іншого боку. Поставили двері, нові. Все, як має бути. Але не врахували те, що фундамент у тієї дивної будови, хай її чорт, високий. І тут вихід знайшли. Приліпили – по-іншому не скажеш – дерев’яні сходинки. Почала бібліотека працювали, як раніше. Ну майже. Просто Водоканал відрізав світло у кімнати, зайняті маленькою «перлинкою». І працювала тоді вона без світла…

Викресликнижко собою пишався, поки селище занепадало. Він і не помітив, як почало все змінюватися. Діти більше не ходили у бібліотеку. Бібліотекаркам у темряві було складно шукати потрібні книжки. І ось тоді всі почали сумували, наче очі раніше горіли, а тепер, як пожежа, згасали. І горіли вони тільки в тих нечитайників, які ще мали друковані дива, що не мали змогу купити, що були тільки у бібліотеці… Бо їм пощастило не встигнути повернути ті дива.

Хлопці сиділи попід домом, вдивлялися в перехожих, у яких ще горіли очі.

–          Павєзло… – шепотів перший.
–          ПовЕзло… – говорив другий.
–          Пощастило, – сумно казав третій.