«Одного ранку, прокинувшись, я побачив, що я…» (За мотивом новели Ф.Кафка «Перевтілення»)

Як чудово робити щось корисне, бути комусь потрібним! Як чудово грати хоч якусь роль у цьому буденному світі, переповненому різними можливостями, пригодами, веселощами і сумом.

Я кожного дня живу думкою лиш про те, що сьогодні мною знову скористаються. Авжеж, скористаються, тому що мною користуються кожного дня, коли настає темрява. І цієї миті я чекаю цілий день, аж доки не сяде сонце, і тоді хтось своєю стомленою рукою натисне вмикач і увімкнуся я, лампочка. Час мій обмежений, і спостерігати я можу зовсім недовго: від заходу сонця і до того часу, доки мій власник не ляже спати.

Моє життя проходить у малесенькій однокімнатній квартирі, і немає інших приладів, які б розділили мою самотність, тому що тут мешкає старенький одинокий дідусь, який за свою мізерну пенсію ледь може заплатити за комунальні послуги і купити щось поїсти.

Цей дідусь у своєму житті бачив дуже багато, адже народився ще у довоєнний період, і життя часто не зовсім добре обходилось з цим чоловіком. Але він ніколи не здавався і прагнув до кращого. Життя пройшло, дружина померла, діти виїхали за кордон, і він лишився зовсім одиноким. Тільки я у свій короткочасний термін світіння переживала за дідуся, і мені хотілося хоча б на мить перевтілитись у людину і робити все, що мені заманеться, відчути на собі усі людські переживання, працю, почуття, хвилини радості, кохання, а не бути на одному місці і чекати того часу, коли тебе увімкнуть.

А можливо, так і краще – просто висіти і чекати? Останнім часом дідусь став погано себе почувати, і я подумав, невже він помре так, як і його дружина? Що ж тоді буде зі мною? Чи з’явиться у квартирі новий мешканець, чи, може, мене вимкнуть назавжди?

Одного вечора дідусь ледь дійшов до телефону, набрав якийсь номер і впав. Через деякий час, як завжди, не поспішаючи, до кімнати зайшли лікарі і винесли невтішний вирок. І як зрозумів, що у цьому світі немає нічого вічного.

І чиясь стомлена рука натиснула на вимикач…

Як шкода, як прикро… А мені так хочеться світити людям!