Нитка моєї Аріадни

Нитка моєї Аріадни

Історія людських доль надзвичайно складна і часто трагічна. Століттями людство гинуло за свою свободу, за своїх близьких, за добробут і благополуччя рідного краю. І хоч би яким тяжким і химерним не видавалося життя, яке відкривається перед очима, треба мати сили із високо піднятою головою поспішати назустріч йому, бо зупинитися – значить загинути. Саме цьому вчить книга Бориса Моріана “Нитка моєї Аріадни”

Звинувачений «совєтамі» за «антирадянську агітацію та пропаганду», молдовський публіцист, поет і громадський діяч п’ять дорогоцінних років своєї молодості провів у таборі для таких самих інакодумців. Спершу про той час хочеться написати «втратив» – але ж ні, за цей період автор написав такі поезії, що ті роки втраченими ніяк не назвеш, принаймні в контексті творчості.

Збірка «Нитка моєї Аріадни» містить у собі як авторську поезію Бориса Маріана та частину його прозових мемуарів, так і вірші товаришів письменника «по перу и по «кирзовой» каше». Кожен твір – маленька історія про велику Людину. Людину, яка пройшла крізь те, що навіть атеїстів змушувало просити допомоги в Христа.

«…По бритвам ходил я, по нервам, / Бросался в огонь из огня…» – так згадує свою молодість автор. Про свої вчинки він не шкодує, адже «…Родился я, кем надо,/ свой кол осиновый вбивая без огляда,/ в Империю безбожия и зла». Не шкодує, навіть незважаючи на те, через які страхіття пройшов.

Не здатися, не зламатися, не загубитися в треклятому лабіринті авторові допомогла його власна «нитка Аріадни». Віра, людяність, спогади про рідний край та кохану людину почуття гумору – це, певно, і допомагало вогникові його душі не погаснути від холодних протягів табірної атмосфери. Цей стоїцизм і дає Борисові Маріану безперечне право давати такі поради нам, його читачам: «живи, не мудрствуя лукаво», «живи по правде», цінуй кожну мить життя.

«Нить моей Ариадны» відкриває очі на те, якими людьми були переповнені тоді радянські тюрми. Борис Маріан у «Зигзагах одной судьбы» у розділі «Ретропортрети» подавав характеристику своїм друзям, яких теж звинувачували в «антисоветской агитации и пропоганде..» . За його описом чітко видно, що там, у радянському концтаборі формувалася своя опозиційна еліта, серед яких були поети, музиканти, поліглоти-дилетанти та просто сміливі люди, які відверто виражали своє ставлення до комуністичного світу. І навіть заслання на довгих 20 років до Гулагу не могло їх змусити скоритися.

Одного разу до редакції «Молдова», де працював автор завітав службовець КДБ, який на свій страх і ризик повернув зошити з віршами, що їх було відібрали у Бориса Маріана у концтаборах і промовив такі слова: «…Но вы и ваши товарищи рисковали жизнью, когда встали против такого режима, как наш! Мне захотелось хоть как-то поблагодарить вас…» Цей красномовний факт безумно підтверджує важливість тієї справи, що її робили дисиденти.
Борис Маріан у своїй книзі не те що розвінчує культ наддержави, якою вважався в свій час СРСР, він просто передає страждання цілого народу через призму особистого життя, і це не може не показати усю утопічність і жорстокість Радянського Союзу.

Автор порушує важливі соціально-політичні проблеми, природно поєднує інтимну лірику з громадянською, публіцистикою.

На мою думку, це унікальна книжка, адже донести до читача думки, переживання та душу народу в такій ліричній і надзвичайно правдивій формі – то є справжнє мистецтво.

Студент першого курсу інституту журналістики Національного Університету імені Тараса шевченка