Навіщо вступати в університет?

Я думаю, що мало хто із вас може похвалитися знайомими, які не вступали в університет, але й усі із вас знають тих, які не довчилися до кінця. У чому ж проблема? Як на мене, то вона у тому, що кожен із нас має свою мету при вступі до ВУЗу, яка у результаті відіграє одну із ключових ролей на шляху до закінчення навчання.

1. Я поступаю, бо так хочуть батьки. Це найпоширеніша проблема, бо не так вже й багато студентів за своїм бажанням ідуть після школи ще й мучитися у ВУЗ, бо й самі не бачать у цьому сенсу, але хіба можуть батьки визнати, що їхнє чадо «не потягне» науку.

2. Я хочу вчитися, але не знаю де. Дійсно, відсоток людей, які мають бажання отримати знання, але ще не визначилися із своїм призванням, вагомий. І що ми маємо у результаті? Людину уже на курсі другому верне від своєї спеціальності і вона або кидає навчання, або мучить до кінця.

3.Я хочу вчитися на цій спеціальності! Ну тут все ясно, людина вже визначилася і цілеспрямовано йде уперед, хоча у результаті може й помилятися.

4. Я поступаю вчитися не в своєму місто, щоб не жити з батьками. Цей пункт може доповнювати будь-який із вище перерахованих.

Що ж ми маємо у результаті? Відсоток людей, які підпадають під 1 і 2 пункт надто великий, тому у ВУЗах студенти просто мучаться та чекають халяви, отримуючи у результаті диплом та сумнівні знання.

Хочеться звернутися до майбутніх студентів. Обирайте свою спеціальність самі, не звертайте великої уваги на поради сторонніх, а спробуйте попрацювати чи повчитися відповідно до вашого вибору.

  • Taras

    Україна на третьому місці в Європі по кількості населення з вищою освітою. І я б не сказав, що цим треба пишатись. У нас зараз “мода” на освіту. Це, ніби необхідно. Купа приватних вузів, які штампують дипломи. Кожен може легко отримати диплом, не зважаючи на ЗНО, вступити до приватного ВУЗу легко.

  • Мені підходить 4 пункт і ще одне, я просто хочу досягти чогось вагомого,а без вузу цього не зробиш.

    І доречі чим раніше студент зрозуміє, що він не вірно обрав напрям навчання тим краще, бо поті може бути вже пізно, а ви знаєте що з цього може вийти…

  • Olya

    А я піду навчатися до ВУЗу, бо, кажуть, студентські роки – незабутні))
    А взагалі треба ж і таке в житті спробувати, може, вийде..))

  • Армія – дууууже вагома причина йти в університет :)

    “Обирайте свою спеціальність самі, не звертайте великої уваги на поради сторонніх, а спробуйте попрацювати чи повчитися відповідно до вашого вибору.” –

    1. Ми істоти досить соціальні. Коли всі (знайомі, рідні, змі, та ін.) верещать щось на зразок “не пішов в універ – невдаха”, а тобі 17, то й не втриматися. Готові йти проти всіх? Отож :)
    2. На роботу без “вишки” брати хотять слабо. Без досвіду роботи також, але це до теми не відноситься :)

    Я на це діло свого часу “забив болт”, але врешті-решт мене направили здобувати це діло з роботи. Здобув. Ні холодно, ні жарко…

  • якщо потім платити за кожен екзамен і мучитися вчитися, то легше відкупитися. усі знають про це. та й після закінчення універу вік такий, що ще забирають у армію.

    по першому пункту, якби я не хотів вчитися, то не пішов забив би, бо толку) плюс я попадаю і під пункт 4.

    а так є багато робіт для яких вистачить і технікума якогось. толку вчитися в виші 5 років, а потім продавцем працювати?

  • Це якщо в общазі жити, то буде БАГАТО що згадати ;) *тут мав бути сатанинський регіт* Але коли ти йдеш додому кожен день як годинник… Та ж сама школа виходить, ніякої самостійності та духу пригод :)

  • повністю погоджуюся із Moonlight Rambler)) гуртожиток, то сила ;)

  • taryk

    Закінчив 4 курси технічного універа. Дуже радий, що в мене вистачило розуму не продовжувати навчання в тому універі, оскільки рівень хабарництва і некомпетентності деяких викладачів – немає меж. По профільних предметах давались знання занадто застарілі, які вже давно знецінились на сучасному ринку. Існує дуже велика пропасть між тим, що дає універ і тим, що вимагають роботодавці.
    Для того, щоб студент з спеціальністю програміста міг стати “Junior Programmer” потрібно ще десь рік самонавчання. Звісно, можна здобувати практику паралельно навчанню, але, як правило, особливою ефективністю це не відзначається.

  • kasanka

    та й не кожен одразу після школи хоче йти працювати
    а чимось же займатись треба
    то чому б не “вчитись” у виші?

  • taryk, а ти де вчився? ТДТУ? в мене наче дають більш-менш нормальні знання із профільних предметів, тому жалітися поки особливо нема на що)

    kasanka, з таким успіхом можна сидіти просто вдома, бо всерівно батьки платять.

  • kasanka

    Vovanada, не всі батьки дармоїда такого з задоволенням тримати будуть
    а універ в такому випадку… якби прикриття

  • valil’ka

    Щодо себе, то мені подобалось коли вчилась, хоча страшенно не хотіла йти після 9, але так мало бути і не жалію бо багато чого трапилось багато полюбила із шкільної програми. Одним словом я задоволена. Тільки от зара найти роботу по цій спеціальності важко, і щоб ця робота ще й в додачу приносила тобі задоволення! так поки зара кочую.

    Але ще до системи освіти, то скажу що вчителі в нас не всі вчать предмету як такому, вони просто читають лекції, або розказують те що вони вивчили чи знають, а не всі роз”яснюють матеріал, наводять приклади, та й мало ще зацікавлюють дітей цим предлметом. От де в нас ще проблема.

  • PoorJorik

    а буває і так, що людина не поступила туди, куди хотіла, та пішла туди, куди беруть, щоб не засмучувати батьків, не йти працювати і не сидіти вдома без діла

  • taryk

    Vovanada, так, ТДТУ, проте тепер він вже ТНТУ. Хоча “націоналізація” не приховала всіх його “болячок”.

    Те, чи твій вуз дає потрібні знання, ти взнаєш лише після його закінчення і починання робочої кар’єри ;)

  • taryk, якщо мені ці знання вже допомагають інколи заробити, то я і так радий :)

  • Повністю згідний із заміткою. Дуже багато людей поступають не по своїй волі (якщо можна так виразитися), або ж не на ту спеціальність, яка їм підходить до душі. Це проблема, з якою боротися не так вже й важко, проте не для нашого суспільства.

  • Катерина

    Тю, як це – “навіщо вступати до універу”??? Щоб мати папірця. Щоб сумління твоє було спокійно – бо ти виконав свій обовязок перед собою, батьками і вчителькою зі школи, котра вважала тебе генієм)) Щоб шанси на отримання пристойної роботи зросли. Та й взагалі, універ, це така ж школа життя, як і загальноосвітня школа, кружок з малювання, хор, бурса та двір, в якому зростав. І, знаєте, не так уже й важливо, чи правильно ти від початку обрав собі спецальність, прикол універу, як не дивно, зовсім в іншому… Це з власного куцого досвіду)

  • Особисто мені підходить пункт 3. З ранніх літ мріяла стати журналістом…

    Щасливі ті люди, які закохані у свою роботу. Чудово, коли столяр любить деревину, електрик обожнює голі дротики, двірник – віник, фармацевт – таблетки, а журналіст – блокнотик. Інколи ми навіть не розуміємо наскільки важливим є вибір професії. Як і не розуміємо того, що прийде час, і стоячи на краю життя, будеш ностальгічно згадувати минуле і помилки, яких міг би не зробити…
    Марічка з дитинства захоплюється музикою. З першого класу брала участь у різноманітних пісенних конкурсах. І не просто так, оскільки щоразу привозила додому нагороди за призове місце. Золото, срібло, бронза… Побачивши обличчя матері, коли дівчина заявила, що мріє про велику сцену, Марічка усе відразу зрозуміла. «Мама нічого не каже, – пояснює дівчина. – вона просто твердить, що це не моє, що таке життя не просте, що все там вирішують гроші, а їх у нас немає. Що я робитиму? Вже знаю результати зовнішнього незалежного оцінювання. Обидва іспити я склала на «відмінно». Чотириста балів з чотирьохсот. Мабуть подамся на історичний факультет, бо здавала історію та мову». А тим часом шоу-бізнес і далі наповнюватимуть бездарні ляльки у коротеньких платтячках кольору дощу і високих чоботах.
    Остап після здачі ЗНО досі не знає куди йому податись вчитись. Батько наполягає на економіці, мати відправляє у туризм. А сам він ще не визначився ким хоче стати. І внутрішній голос мовчить, і серце нічого путнього підказати не може. Хотів піти до армії, набратись сил і досвіду, а потім повернутись вже дорослішим на рік і точно знати чого хочеш. Проте мати від служби відкупила, мовляв боїться за єдину дитину. Значить судилось йому стати економістом…
    В Оленки ще гірша ситуація. З дитинства мріє про журналістику, а батьки категорично проти. Аргументують це тим, що Гонгадзе загинув, журналістів вбивають на кожному кроці, серед білого дня, а держава нічого з цим не робить. «Не для того тебе народили, виростили-викохали, щоб потім якась безжальна тварина застрелила через неправильно висловлену думку», – плаче мама. Батько свого слова не має. Лише мовчки хитає головою. А дитина розуміє, що ніякої іншої діяльності не полюбить так, як змогу показувати людям себе між рядків…
    Часто батьки не розуміють яку відповідальність беруть на себе, коли самі вирішують долю дитини. Не завжди їх інтереси мають щось спільне. Інколи передбачене наперед не стає реальністю. Чоловік, який сім років здобував освіту економіста не знає таблички множення. Дівчинка, яка вивчилась на хірурга все ще боїться крові. І той, у кого в столі лежить диплом юриста, не обов’язково ним стає. А ще частіше трапляються випадки, коли через «нелюбов» до справи люди просто залишають роботу, і через це страждає сім’я. Не варто давати дитині повну свободу, це ні до чого хорошого не приведе. Проте дозвольте їй подумати і зробити вибір. Навіть якщо він буде неправильним, то у майбутньому не буде підстав звинувачувати вас у тому, що ви зламали комусь життя…

  • Особисто мені підходить пункт 3 – з ранніх літ мріяла про журналістику… Щасливі ті люди, які закохані у свою роботу. Чудово, коли столяр любить деревину, електрик обожнює голі дротики, двірник – віник, фармацевт – таблетки, а журналіст – блокнотик. Інколи ми навіть не розуміємо наскільки важливим є вибір професії. Як і не розуміємо того, що прийде час, і стоячи на краю життя, будеш ностальгічно згадувати минуле і помилки, яких міг би не зробити…

  • Катерина

    А як ви зрозумієте, що стоєте “на краю життя”?? Невже наприкінці свого існування кожен жалітиме про неправильний вибір фаху? Мені чомусь здавалось, що перед смертю інші думки до голови лізуть… Ех, я наївна.
    Часто вибір майбутньої професії взагалі не має нічого спільного із вподобаннями людини.

  • На краю життя – це я прочитала на якомусь бігборді. Там бомє був намальований. От що таке край життя.

    А щодо вибору, то вирішуквати тобі. Бо ж набагато легше жити, коли любиш свою роботу..

  • NicKeLas

    Sautumn , мені пункт про Остапа дуже підходить. Теж хотів іти в армію, але передумав сам. Ким стати, не знав, ніяких особливих захоплень та таланту не мав. Отож пішов на перекладача, бо англійський в школі мені давався краще за інші предмети. Чи правильно зробив, ще не знаю, але ніякої іншої перспективи не бачив і досі не бачу.

  • Dianka

    Я теж не знала при вступі, ким хочу працювати. Не знаю і зараз. Не скажу, що менеджмент – не моє, хоча і не можу сказати, що це моя мрія. І вже не раз я переконуюсь, що спеціальність, яка написана в дипломі не часто відповідає дійсному місцю роботи. Зараз в моїй голові крутяться думки про здобуття паралельно другої освіти. Обираю між юридичним і журналістикою. Знову ж важко обрати, що вчити, де вчити. Мабуть, Львів або Одеса. Хоча… подивимось, що я скажу через рік :-)

  • NicKeLas, ти [оча б обираєш з того що тобі легше давалось. І деяким людям навіть обрати щось і то ліньки… Все вішають на своїх батьків. Я не хочу зараз нікого критикувати, але громадяним перш за все має бути свідомим..

  • Катерина

    Ну, нарешті. Про свідомість заговорили. 14-15 років (коли абітурієнти вступають до технікумів\пту\коледжів) – не найсвідоміший вік, погодьтеся. легко помилитися, складно до кінця розібратися в своїх бажаннях, уподобаннях, потребах і, враховуючи все це, ще й дивитися на речі та своє майбутнє реалістично. Просто попередній пост шановної Sautumn нагадав стьобний (як на мене) всім відомий вислів “штоби нєбила мучітєльна больна за бєсценна прожитиє годи”. Приблизно так думає мій дідусь.
    Фах, за яким навчаєшся, не визначає твоє майбутнє. Це як складова. Кожен з нас може в будь-який момент відкрти в собі новий талант або ж у чиємось серці народиться нове бажання – бажання чогось іншого. Тож не треба відмовляти (якщо раптом відбудеться преоцінка цінностей) собі у задоволенні з економіста перекваліфікуватися на дизайнера. Або двірника. Кожному своє.
    Я не кажу, що вибір спеціальності – це не важливий момент у житті кожного. Звісно, що важливий. Просто не треба аж надто запарюватись і перейматись, якшо раптом усввідомиш, що вчишся на бухгалтера, а хочеш бути фізиком і вивчати сонячні батареї. Ніколи не запізно щось змінити.
    Вибачте, а шо таке “бомє”? Це я про бігборд. Тепер я знатиму, що таке “край життя”. Гиги.

  • Усе по порядку.
    “Бомє” це БОМЖ. Механічна помилка вийшла=)

    Щодо вибору фаху, то це важливо. Це не складова, складові – це все інше. Катерино, уяви що тобі 45 р. Твій син (чи дочка) закінчив школу і сказв що хоче вступати кудись там, на платне навчання, на престижний факультет. Ти пахаєш як собака, віддаєш йому останню копійку на те “грьобане” навчання, а для нього воно не таке вже й важливе. Вступив так, з другом за компанію. Тобі не настане себе шкода? От і подумай про таких же батьків… Їх тисячі!!!

    Якщо ти вирішив вчитись – добре думай на кого!!

  • Катерина

    “вирішив вчитись”? за тебе вирішили. вирішив соціум, що ти МУСИШ вчитися. в школі, потім в технікумі, по закінченні – в універі.
    якщо я гідно виховаю дитину, якщо я зможу закласти до її голови певні цінності, то вона навряд піде “вчитися за компанію”, та ще й за мною зароблену останню копійчину.
    стане себе шкода?? о, ні. я трохи інакше сприймаю речі. з нами відбувається виключно те, на що ми заслуговуємо. тому я жалію себе дуже-дуже рідко, тільки тоді, коли настрій такий, що хочеться поплакати, а причину знайти не можу =) знайомий стан? ось тоді я жалію себе, але насправді не шкода – бо, значить, заслужила. або ж так треба. філософськи ставлюся до життя в цілому і до вибору фаху також. тому наполягаю, що обирання професії – це таки складова…

  • Наполягаєш, то наполягай то – твоє право. Жаління власної персони тут ні до чого, воно наводилось як приклад. Просто гроші треба витрачати з розумом=) Якщо ти вкладаєш ці гроші у дитину – це, свого роду, інвестиція. Правильно вкладені інвестиції приносять “результативний прибуток”. У дитини мають бути не лише цінності, а й бажання чимось займатись. Цього ти їй вже не закладеш=)

  • Тетяна

    “Дійсно, відсоток людей, які мають бажання отримати знання, але ще не визначилися із своїм призванням, вагомий. І що ми маємо у результаті? Людину уже на курсі другому верне від своєї спеціальності і вона або кидає навчання, або мучить до кінця.” – ця цитата неначе написана про мене… тому я вирішмла змінити свою спеціальність і вищий навчальний заклад)))