Мій космос

кохання

коханняКоли ти сказав « я тебе кохаю» – повір, цілий всесвіт моєї душі став замалим. Перший раз у житті я відчула що мене для мене замало. Це було в моїх очах, це було на моїх устах, в поцілунку.. Ти влетів в мій космос перший, та загубився там. Я відкрила тобі сонце, але побачивши його, ти злякався. Я дозволила ввійти у невагомість аби літати, ти ж помітив тільки нестачу кисню.

Я кохала, кохаю і буду кохати, та ти не хотів це відчути. Ти хотів слів, а я поруч з тобою забувала слова. Я дивилась на тебе і бачила щастя. Ти давав мені свободу, а вона кайданами сковувала мене. Я хотіла бути у рабстві, у твоєму рабстві. Ти не тримав мене, твої очі кричали: « Йди, таких як ти – тисячі,- а твої уста повторювали,- люблю…». А я мовчала, тихо сходячи з розуму. Я знала тебе, я дивилася крізь тебе як рентген і розуміла, що ти не хочеш мою душу, мріяла аби ти відпустив мене, аби ти сказав: « Прощай» . Та ти дивився, і твоя посмішка, поцілунки, затьмарювали мій мозок. Я ніколи не була такою нещасною як з тобою, я ніколи не була такою щасливою поруч з іншим. Ти став усім: і болем, і радістю. Я кричала кожен день, поки ти спалював мій космос. Я мовчала кожну ніч, а ти знову хотів осягнути неосяжне. Ти знищував мене, мені боліло, і знову забракло слів. Втікши на свою планету , ти залишив лише темряву в мені. Тепер розвідуєш нові космічні простори….

А я? А що я? А мені потрібні мільярди років…

  • Наталія

    дуже дуже..

  • Ваауу…мені вкрай сподобалося..навіть мурахи зарухалися..таке могла написати лише людина, яка тонко відчуває себе та мир навколо, та, як би це не було печально, власноруч пережившая описане вище. Мої співчуття та побажання не падати духом, адже у космічних масштабах, мільярд років – це лише миг.