Losing My Religion або чому Бог буває таким жорстоким

Отже, зараз я вам хочу розповісти одну історію, і мене трохи мучить совість, чи маю я це робити. Тому саме задля останньої я закриваю всі імена і зв*язки зі мною, що фігурують в нижченаведеній історії, зазначаючи лише те, що вона реальна і мала місце безпосередньо з одним із моїх знайомих.

І ще: звичайно, я використаю всі свої здібності, аби художньо ця історія здалася якомога реалістичнішою і пронизливішою, тому деякі деталі, цілком ймовірно, будуть гіперболізовані, а інші навпаки, опущені.

Отже, одного разу я зі своїм хлопцем вирішила зробити ремонт в своїй однокімнатній квартирі. Зізнатись чесно, ми знімали її за мізерну ціну, тому змогли за невеликий проміжок часу для цього трохи накопичити грошей.
Через місяць ремонт в кімнаті був зроблений, і коли я вже мала знов сплатити щомісячну ренту хазяїн квартири, який був сам по собі дуже віруючою людиною, вирішив сам завітати до мене, забрати гроші і заразом подивитися на оновлену квартиру. З довгим гарним волоссям, намагаючись виглядати невимушено, він створював образ скромної людини. Нарешті, чоловік уважно оглянув все, й сказав:

– Ти знаєш, Ганно, мені ремонт подобається, затишно і комфортно. Варто зізнатися, попрацювали на славу… тільки-от що мене непокоїть – щось я не бачу ікони в кімнаті. Треба, щоб була хоча б одненька та невелика – хіба ж заважати буде?

– Ні, ви знаєте, я не хочу… – зніяковіло відповіла я, ставлячись з повагою до свого орендаря. Я й далі стала відповідати в тому ж дусі, але коли розмова набула характер релігіозної суперечки, я не змогла стримуватись і тому раптово вимовила:

– Скажіть мені тоді, будь ласка, Павле Володимировичу – от ви кажете, що Бог є – а де він, той Бог? Я вірила в Бога, так. Я була щаслива зі своїм попереднім хлопцем, і ми стали чекати на дитинку. Коли я дізналася, що вагітна, я встигла так полюбити теє життя, що зароджувалося всередині мене, але… не судилося побачити йому світ. Бог забрав у мене мою дитину? Навіщо він це зробив? Хіба ж я такого заслужила? Ні, нема Бога, інакше б він не дозволив цьому трапитись!

В моїх очах стали з’являтись сльози. Біль минулого вмить нагадував про себе незалікованою раною в серці. На що Павло Володимирович відповів наступне…

– Ганно, а я тобі розповім свою історію, і вислухаю твою думку з приводу неї.

Двадцять років назад моя жінка, Марічка, народила дитину. Обох я їх дуже любив з самого початку, був відданий своїй родині. Але з п*яти років з нашою донькою стали траплятись напади. Це була епілепсія, про яку ти, можливо, колись чула, але тут мав місце нетиповий її різновид. Зазвичай напади епілепсії майже невиліковні, і характеризуються закатуванням очей, піною з рота а також некерованими коливаннями голови та кінцівок. В моєї ж доньки Надійки все було інакше. Її очі чорніли, вона ставала на коліна, і, попередньо шкірячись на мене своїм звіриним поглядом декілька секунд, просто стрибала на мене. Вона кусала, била, кричала на мене, а я не міг її зупинити, бо в її діях і рухах була сконцентрована лише ненависть, сильна, жорстока, некерована.

Через декілька хвилин напад проходив, а моя дівчинка миттю втрачала свідомість. Приходивши до тями, вона не могла згадати нічого з того, що з нею відбувалося під час того жахливого стану.

Ми стали вивчати різноманітні способи лікування епілепсії. Робили усілякі дослідження, а я ж мав на них тоді гроші, заробляв нормально. Енцефалограма, Доплера, рентген – всі лікарі як на підбір не могли зрозуміти, чи є хвороба взагалі, адже не спостерігали нападів під час прийому.

Я вірив у Бога, і в якийсь момент зрозумів, що в неї, напевно, вселилися демони, чи диявол – точно не знаю, як це пояснити. Став шукати церкви, монастирі, де відмолюють злих духів. На неї це жодним чином не подіяло. Потім дізнався, що є спеціалізований монастир на Шовковичній. Ми з моєю жінкою Марічкою не втрачали надій і пішли туди, але священник на вході не пустив нас, сказавши:

– Я не можу дозволити дияволу зайти в священне місце Господа Бога.

Тоді я справді злякався. Не знав, що робити далі. Ми стали ходити в монастир ще частіше, молитися за спокій її душі і все таке… Аж раптом помітили, що напади начебто закінчилися. З 12 років їх взагалі не було, і Надія стала потроху забувати про свій хрест. У 18 вона познайомилася з Андрієм. В 20 вийшла за нього заміж і народила дитину. І от одного дня ми вирішили усією родиною відмітити свято народження дитинки та новосілля, бо Надійка з Андрієм переїхала до окремої оселі.

Близько п’ятої години, пригадую, ми були з Надійкою і дитинкою одні в квартирі, і я допомагав готувати страви до вечері. Аж раптом задзвонив телефон. Я підніс слухавку до вуха, і мені ввічливо повідомили:

– Ви знаєте Андрія Хвильового? Це з поста ГАЇ №124 телефонує сержант Максимов. Мушу повідомити вам жахливу новину. Тримайте себе в руках: Андрій потрапив в автокатастрофу і загинув на місці.

Деякий час я, збитий з пантелику, взагалі не рухався. В слухавці вже було чутно короткі гудки, але я не міг покласти її, бо не знав що сказати Надійці. Чомусь дуже злякався, що в неї знову почнуться всі ці напади, і вона зруйнує своє тільки-но побудоване й налагоджене життя.

В цих роздумах я підняв голову і побачив Надійку. Мою реакцію супроводив лише поодинокий миттєвий покрик – вона знову шкірилась на мене тим своїм жахливим поглядом. Її повністю чорні очі змусили моє серце шалено калатати. Дуже хриплим голосом, сидячи на колінах наче вовк, вона повільно промовила:

– Що таке? Щось з Андрієм?

– Донечка, будь ласка тримайся, але Андрія більше нема – він помер через автокатастрофу.

Я був готовий до того, що вона знову накинеться на мене, але вже не міг від неї відбиватись. Дивився на неї, очікуючи незрозуміло чого, але буквально за мить вся вона прийняла зовсім інший вигляд – очі стали ясними мов день, вираз обличчя став постійно примірювати десятки емоцій… потім вона спробувала піднятись, тримаючись за стінку, але не змогла і… впала замертво.

Я підбіг до неї, став мацати її пульс, дивився на неї не розуміючи, що робити далі, цілував її лоба, тримав її руку і все не вірив, що її більше нема…

Розрив серця, сказали лікарі. Вона просто не пережила смерті Андрія. Біль пронизав серце і зупинив його навіки – поетично і невблаганно реалістично. Далі було ще гірше.

Я забрав дитинку до себе, але й вона не прижилася – через декілька днів ми прокинулися і знайшли її мертвою в своєму дитячому ліжечку. Вона була синя і не дихала… Бідна дівчинка! Діагноз? Синдром раптової смерті дитини.

Та після того я повірив у Бога ще більше. Зрозумів, що треба йому сповна віддавати і дякувати за все, що він дає і забирає. Треба переживати усі випробування, які випадають на мою долю.

Та через півроку померла й Марічка. Рак кишківника, декілька днів з температурою і все – хто ж знав, що її треба було відразу у лікарню везти, якщо симптпоми були досить звичними.

Ще через півроку мене спіткала остання біда – померла моя мати. Їй було всього 60. Закупорення артерій. Мені подзвонили її сусіди, коли зрозуміли, що вона не перевіряє пошту і поштова скринька вже переповнена рекламною продукцією. Ніхто не міг подумати, що така ще здорова жінка може отак раптово піти з життя.

Але це ще більше посилило мою віру в Бога. Я не зміг від нього відмовитись, зрадити його. Я думав, що все це так і має бути, а я мушу бути сильним і пережити це, інакше все втратить сенс.

Звичайно, було важко так жити, без рідних, без підтримки. Адже буквально за два роки я втратив усіх своїх найближчих жінок. Ще через два роки я начебто покохав іншу жінку. В неї було двоє дорослих дітей, що вже жили окремо, і згодом я переїхав до неї. Щодо квартири, що я покинув, то та жінка мені сказала – а давай ми її продамо, бо ж нам вона не потрібна, а на виручені кошти купимо синам по машині. Я сприйняв пропозицію як цілком справедливу і погодився.

Пройшов час, усі питання із паперами були вирішені і сини отримали свої автомобілі. І от одного дня я повертався з роботи, а моя кохана жінка не пустила мене в хату. «Та хто ти такий? Без хати, без грошей. Йди геть звідси!», сказала.

І що я тепер маю – зараз працюю з дев*яти до шести, знімаю кімнату в гуртожитку, а цю квартиру здаю – залишилася від моєї нещасної Надійки… Звичайно, важке життя. Але ж хіба я перестав вірити в Бога? Ні. Бо не можна. Бо все що він робить, він робить з певною метою. Тому, Ганно, постав, будь ласка, хоча б малесеньку іконку, га?

Максим Сущук www.souschuk.net

Засновник інтернет-журналу MOLODI. Життя ламає нас по дорозі кудись та все буде файно і зашибісь. Намагаюсь уникати сірості і стандартності, створюючи щось своє. Ще з дитинства люблю наше – українське.