Лібералія

Пітьма. Суцільна пітьма. Дивно? Ні, просто очі ще не відкрив. Ще не прокинувся. Щось метушиться, бурчить, стогне, возиться. «А що б то з’їсти?» – чую чиєсь запитання. І відразу десь поруч мене: «Там, на кухні, є пляшка м’яса…». Ха. Така людина, думаю, і ліфт з потягом сплутає. Ну, після такого я вже просто мушу побачити власника цієї цитати.

Краще б я цього не робив. Власник (точніше власниця) слів (як і, певно, квартири) повністю цим словам відповідала. У неї були маленькі оченята, кривенький ніс, величенький рот. Її можна було б назвати некрасивою, якби не її посмішка: вона робила її просто огидною. Добре, що предметом її зацікавленості був не я.

Оглянувся. Картина нагадувала якесь поле битви: численні поранені, котрісь крики, безглузді тіла, тривалі стогони. Потрібно будь-що вибратися з цього пекла. Ось і світло (точніше вікно). Йдемо. Яка ж все таки січ! Аж бридко. А винні хто? Винне вино? Який тоді сенс? Мета і так ніколи не виправдає до кінця засоби, проте засіб без мети є чистим божевіллям. А у даному випадку ще й добровільним.

Погляд випадково перечепився через сторінку газети, котра зухвало висіла на стіні (цікаво, як?): «…зареєстровано 20 …випадків (смертельних, певно) у …, 3 з яких … алкоголь…» – переконувала вона мене. Нда, невеселий вийшов некролог. Проте далі дочитати я не зміг – певний суб’єкт в паніці зірвав його та зник за якимсь дверима. Хтось десь над цим папірцем сльози проливає, проте йому на це, очевидно, начхати. Можна зрозуміти: в житті кожної людини може наступити момент, коли будь-який папір стає цінністю.

«А що я тут роблю?» – раптом пронеслося в голові. Чому я тут? Знаю. Можливо, я хотів вбити свою нерішучість, сум, слабкодухість. Або мені просто так хочеться бути кращим, не просто кращим, а кращим в очах усіх, усіх і кожного, кожного зайвого і, незважаючи на розбіжності у поглядах, погоджуватися з ним. І таке трапляється постійно. Або це вона. Ах. Ну звісно ж. Йдемо.

Раптом пролунав відчайдушний, несамовитий, тривалий, розпачливий, трішки хрипуватий крик: «Брааааат, піво кончілась! Ти прєдставляєш?!». У такі моменти людина, певно, відчуває себе найнещасливішим та найнікчемнішим створінням у цілому всесвіті. Ні круглі вдови, ні збанкрутілі мільярдери, напевно, не відчували у своєму житті такий розпач, як цей сердешний. Серце крається. У такі критичні моменти йому могли б допомогти лише двоє людей: це або психотерапевт, або продавець спиртних напоїв (обидва, либонь, лікують алкогольну залежність. Точніше від.). Шкода, що других у нас більше (і набагато!), ніж перших.

А ось і вікно. Світ все таки ще існує. Навіть якийсь збитковий написав на стіні сусіднього дому «Terrori’st WIN :)». Але це неважливо. Важливо інше.
– Де я? – крикнув я котромусь незнайомцю.
– На вулиці Єлисейській, – відповів той.
– До біса деталі! В якому я місті?

Воробйов Роман

Засновник інтернет-журналу MOLODI. Життя ламає нас по дорозі кудись та все буде файно і зашибісь. Намагаюсь уникати сірості і стандартності, створюючи щось своє. Ще з дитинства люблю наше – українське.