Хто твій cенсей?

Хто твій cенсей?

    Неодноразово в наш час висловлюється думка про необхідність наставника,  “учителя”, сенсея для сучасної людини. Помітною була потреба кожного народу в наявності монарха, диктатора, беззаперечного авторитету. Правління  (нехай і лише формальне) королів та королев у провідних європейських державах в наш час лише підтверджують цю думку. Президент та парламент у підсвідомості народу теж не обмежуються виконанням “традиційних” функцій (політичні та економічні зв’язки з іншими державами, реформи у власній та ін.), а й забезпечують спокій і моральне задоволення населення: є хтось, хто подумає замість мене, прийме рішення, візьме на себе відповідальність. Якщо для народу загалом необхідний “вищий” авторитет, то і кожен індивідум зокрема його потребує. Чи…ні?!

    Людина прагне, щоб був хтось, хто знає відповіді на всі запитання, вкаже їй правильний шлях, щедро одарує своїми мудрими настановами. Інше питання – хто чи що (!!!) це буде. Таким авторитетом для людей може бути інша людина, але досить часто це зовсім не людина, а власні бажання, амбіції, переконання та ще багато різних слів, які загалом можна об’єднати в одне – Мета. Скільки солодких слів постійно присвячують тій Меті! Від коротко-і-ясно “Добийся своєї мети!” до трохи-довше-але-все-так-же-ясно “Я завжди, не зважаючи ні на які перешкоди (чи то пак, ні на що) досягаю своєї мети (просто шифр для слів “того, чого хочу ”). Більшість людей від яких таке чуємо, мабуть самі того не знаючи, є палкими прихильниками Макіавеллі, адже саме ним твердо і безапеляційно сказано: “Мета виправдовує засоби”. Не вважаю за потрібне обговорювати чи (ще гірше) доводити абсурдність віри в мету, яка виправдовує засоби, оскільки надіюсь, що для кожної прогресивної людини зрозумілою і простою є істина: мета, якою б благородною вона не була не може виправдати ганебних вчинків задля її досягнення (тобто, “якщо заради добра ти робиш зло, то в кінцевому результаті що ти зробив – добро чи зло?” чи навіть більш пафосний варіант “ найбільше добро є ніщо, якщо заради нього було зроблено найменше зло”). То все-таки звідки ростуть корені проблеми, яку поетично можна назвати “Люди, засліплені метою”. А якщо спробувати глянути на це питання через призму інших питань…У чому сенс  життя? Питання над яким рано чи пізно задумується кожна людина! Воно – як Рим, до якого ведуть усі дороги, а надто “дороги”, якими йде кожен, хто задумується над проблемою мети. Тому кожна людина, котра вважає, що головним її завданням є з’ясувати не чому, а для чого я живу, вже “зацькована” ідеєю мети. Адже питання “Для чого?” дорівнює питанню “Якою є моя мета?”  та й власне його і означає. Виходить, що сказати “для чого ти живеш?”  – це теж саме, що сказати “яка мета твого життя?”, а, отже, можемо стверджувати – проблема сенсу життя тісно пов’язана з проблемою мети. Якби людина сформулювала питання не “Для чого я живу?”, а “Чи варте життя того, щоб його прожити?”… Але ні. Вона допускає помилку. Маленьку, прикру, жалюгідну помилку, яка, втім, має значні наслідки.

     Чи варте життя того, щоб його прожити, не шукаючи примарної мети, саме по собі? Саме це питання було б несподіваним стусаном для активістів усіх реальних та нереальних сфер людського життя, для так званих наполегливих людей, які давно вже таку рису як наполегливість перетворили у недоречну настирливість та надоїдливість. То чому це так важливо – розвінчати міфічне уявлення людей про необхідність віддавати передові ролі гіперактивним та наполегливим? Та тому що в першу чергу за цим прихована посередність. Найактивніші та найнаполегливіші люди, які своєю діяльність прагнуть  “прикрасити” усе життя інших людей є посередніми геть у всьому і за важкою працею цю посередність намагаються приховати. Посередність усе і усіх намагається зрівняти до свого рівня, адже лише коли усі будуть посередніми посередні-активісти будуть найрозумніші, найкращі в очах інших. Зрештою це призводить до того, що в людини, справді обдарованої чи, навіть більше, талановитої, соціум зі своєю посередністю не викликає жодного інтересу, жодного бажання реалізовуватись (“для чого?”). Однак саме ці люди варті передових ролей. Тільки вони зможуть не принизити посередніх , а показати їм значимість кожної людини.  Геній – той, хто скаже їм: “Великі люди здаються вам такими, тому що ви стоїте перед ними на колінах”. І може тоді вони зможуть збагнути усю глибинну сутність слів В.Симоненка:

Маленьке не смішне, адже мале і зерня,

Котре наснагу геніям дає.

Мале тоді смішне, коли воно мізерне,

Коли себе поставить над усе.

    Хіба “ мале ” – це не мета, яка керує всіма діями людини?! “Мале”  – те, про що говорять “завжди досягаю свого”. Тому поселяючи в своїй голові ідею мети варто збагнути: Мета – мій шлях, а не кінцевий результат. Ти хочеш достойно прожити це життя? Відповідаєш так? Але хіба ти ставив собі це за мету? Ні разу, а от купку нікчемних результатів робив метою всього свого життя і досягав їх всіма правдами й неправдами. Бо здавалось тобі, що саме з цих результатів і складатиметься достойне життя. Але чи це було так? Мета засліплює і з часом не вона працює на тебе, а ти починаєш працювати на неї. Люди люблять завзято стверджувати, що досягають мети чесно, а головне – правильно. Але як це “правильно”? Хто занадто старанний в малому, той зазвичай не здатний до великого (Франсуа де Ларошфуко). І навіть більше, хто занадто прискіпливо оцінює буденні вчинки й поведінку інших і свою власну, той не здатен дивитись ширше своїх горизонтів.

    То що ж означає життя без мети? Тої конкретної мети, яку всі мріють мати? Невже саме по собі воно нічого не варте? Тобі не потрібна мета і не потрібен сенсей. Тобі ніхто не потрібен. Ти є у себе! А небезпека мети і культу наполегливої людини полягає хоча б наступному ланцюжку: потреба авторитету спичиняє появу мети, яка, в свою чергу, спричиняє появу в людини наполегливості, а наполегливість (в такому випадку) довірнює посередність. То якого успіху може досягти людина, яка чомусь вирішила, що потребує авторитету, яка вибрала собі мету й стала наполегливою лише через це (!!!) ? Хіба що успіху у власній нереалізованості у справжньому сенсі цього слова.

    Мета – це нав’язаний супільством стереотип. Ось вона повинна бути. І саме тоді ти начебто недаремно живеш. Ти досягнеш чогось, повір у це! Але чи задумувались люди, що конкретно для них означає чогось досягнути. Можливо  чогось зовсім іншого, ніж традиційно нав’язують. Всі хочуть бути впливовими, але потрібно просто пригадати собі, що всі ці олігархи і впливові люди може й можуть впливати на хід подій у світовій політиці та й взагалі історії, але вони не здатні змінити й найменшої частинки душі в тобі самому. Світ починається з тебе…

   Врешті-решт, щоб люди не шукали примарної мети і не звинувачували її у своєму життєвому виборі, необхідно пам’ятати: коли будеш думати, що все могло бути по-іншому, що перед тобою було тисячу доріг, збагни – в тебе був лише один шлях. Його ти і вибрав.

    Потрібно знати і розуміти, що наполегливість – двояка риса і так не хочеться щоб справді талановиті люди почували себе гладіаторами і, через необ’єктивну критику “активістів”, розчаровано думали:  “Ну що ж, здрастуй Цезарю, ті, що йдуть на смерть вітають тебе!”.