Голодомори в УСРР в 20-30-х роках ХХ ст.

День пам'яті жертв голодомору

Прости нас, пам’яте…
Хати і душі спорожнілі…
Ніхто не прийде, не спита
Чом півсела в одній могилі
Ані горбочка, ні хреста?
Лише стоїть колгоспна ферма
На тій могилі в бур’янах.
Хотіли, щоб і пам’ять вмерла,
Щоб спопеліла на вітрах.
Вітрах байдужості, зневаги,
Брехні… Але через роки
Здіймає пам’ять тихі стяги –
Сумні хрещаті рушники.
…Не оніміють душі наші,
Нові освятяться хрести.
І прийде хтось сюди i скаже:
«Прости нас, пам’яте,прости!…»

22 листопада 2014 р. вся Україна вшановує пам’ять жертвам  під час  Голодоморів  в 20-30-х роках ХХ ст. Традиційно о 16.00 пам’ять загинувшим вшановують хвилиною мовчання та встановлюють запалену свічку на підвіконня. У великих містах свічки запалюють на головних майданах, тож  кожен може прийти і це зробити.

Голодомор 1920-х-1930-х рр. – трагічне випробування українського народу. Мало знайдеться в історії не тільки України, а й світу, таких жахливих трагедій, як Голодомор 1920-1930-х рр. На своєму історичному шляху український народ зазнав чимало трагічних випробувань – однак все, що випало на його долюу ті зловісні 20-30-ті, затьмарило своєю жахливістю навіть воєнні лихоліття. Голодомор, безсумнівно, стоїть поряд з найбільшими злочинами проти людства, такими як голокост євреїв, вірменська різанина, етнічні чистки в Косово. Цей злочин страшний своїми масштабами, моторошністю самої ідеї винищення цілої нації задля її упокорення, розмахом державної організації, здійсненої групою злочинців, об’єднаних єдиною політичною партією. Не було у світі ще такої країни, як наша, де б винищення селянства стало державною політикою і досягло таких страхітливих масштабів. Про це страшнее лихо впродовж десятиліть не дозволялося говорити відкрито.

До 1923 року Україна (як Українська Народна Республіка, так і УСРР) формально була незалежною від Радянської Росії, але це не заважало владі останньої скеровувати війська Червоної армії для грабунку української землі. У 1919 році по селах був розпочатий грабунок селян, а забране вивозилося  до Росії.  На той час  з України було забрано 8,5 мільйони пудів хліба. На цьому політичному і насильницькому фоні державного тероризму і розвинувся голод. Його поширенню сприяли також посуха і неврожай. Про голод в Україні почав заявляти на весь світ уряд  вже вересні 1921 року. На жаль, тоді західний світ так і не перейнявся трагедією українського селянства. Страшний голод поширювався далі півднем України та  на початку січня 1922 року кількість голодуючих сягнула 1 890 000 осіб. Охопивши величезні території, голод спричинив збільшення смертельних випадків. Прорив в офіційному замовчуванні голоду зробила книга «Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів».

Сьогодні, в час нових технологій та сучасного розвитку, ми починаємо осмислювати самі себе. Кожна людина і весь народ: що з нами сталося? При  світлі гласності смілівішає пам’ять, мужніє душа, розковується свідомість, звільнена від псевдополітичного диктату і страху. Кожна особистість осмислює по-своєму, озираючись на пройдені відстані.

У 1930 році генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін дав поштовх новій хвилі колективізації в СРСР. У квітні того року було прийнято Закон про хлібозаготівлі, згідно з яким колгоспи мусили здавати державі від чверті до третини зібраного збіжжя. Голодомор 1932–1933 років — масовий, навмисно зорганізований радянською владою голод, що призвів до багатомільйоних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР. Взимку 1933 року в селах почався голод, від якого гинули селяни. Рятуючись, багато бігли в міста, але й там часто вмирали просто на вулицях.

Намагаючись уберегти дітей, селяни залишали їх біля лікарень, на вокзалах. Щоб призупинити втечу селян, навколо сіл, на дорогах до міст виставлялися військові загороджувальні загони. Не маючи їжі, селяни пекли хліб з висівок з добавками трави. Варили юшку з лободи, їли бруньки з дерев. Були з’їдені коні, вівці, корови, кури, качки, не видно було ні собак, ні кішок, ловили і їли навіть ворон і горобців. Іноді доходило до людоїдства. Трохи легше було тим, хто працював в колгоспі: там іноді варили ріденьку юшку, пекли чорний хліб, але і цього було дуже мало.

Українське село перетворилося на пустелю. Люди дичавіли, їх гнітив страх; від голоду й жаху перед голодною смертю забувалися добрі звичаї, стали виявлятися жорстокість і ненависть. Терор голодом був цинічною відповіддю більшовицької влади на опір українського селянствасуцільній колективізації, політиці перетворення вільних землеробів на безумовних рабів. Комуністичний режим не міг миритися з існуванням вільних, незалежних людей. Націю вбивали повільно. Не розстрілами і газовими печами, а повільним жахливим мором. В українців виймали хліборобську душу та ламали хребет нації. Маємо визнати-це був геноцид. Цілеспрямований та спланований геноцид проти українського народу.

Неймовірно важко оцінити масштаби голоду і викликаних ним демографічних втрат. Трагедія 1920-х,а особливо 1930-х рр.в Україні забрала життя мільйонів українських громадян. Голодомор спричинив не лише фізичне винищення, але й духовне. Скільки болю, мук, брехні зазнав наш народ. Духовно-моральний стан сучасного українського суспільства свідчить,що голодомор не тільки був, а й існував як засіб винищення, упокорення всього українського селянства, насадження йому бездуховності та рабської, німої покірності.

Дуже тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я, жадане й драматичнее його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил.Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації й голоду, розкріпачити волю людей. Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої й близької історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.

Отже, мабуть, немає в Україні жодної оселі, жодної української родини ,яку не зачепило колись те страшнее лихо. Двадцяте століття для українців стало жортоким випробуванням на «міцність». Незважаючи на все те, що випало на нашу долю, ми вистояли і перемогли, відновивши 1991 року незалежність і державність України. Але за це українська нація заплатила надто дорогою ціною-життям 60 мільйонів наших єдинокровних братів та сестер. Поминаючи полеглих наших земляків «незлим, тихим словом», ми не можемо забути і тих катів з ГПУ-НКВД-КГБ, які вчинили той нечуваний злочин. Таким злочинцям прощення нема. Наш священний обов’язок-назвати їх і притягти до відповідальності.

Папуч Анастасія