Глюкофілія – солодке щастя

Порційний паГлюкофілія – солодке щастякетик цукру – звична річ для людини, яка хоч інколи заглядає до кав’ярні або й до звичайнісінької їдальні. Проте хтось використовує їх за призначенням, а хтось забирає додому – як ще один екземпляр до колекції.

Алгоритм простий: якось за чаєм у приємній компанії ти мимоволі береш до рук «солодкий» стік із цікавим дизайном і вирішуєш його зберегти. Поки що ти не зовсім розумієш, навіщо це робиш: можливо, цей стік із цукром – пам’ять про чудовий вечір, гарних друзів, затишну місцину, а можливо, тобі просто сподобався цікавий напис чи малюнок на пакетику. Минає два місяці – і в тебе в шафі вже стоїть чарівна коробочка зі стіками з різноманітних місць та від різних людей, які дізналися про твоє нове захоплення. Тепер ця колекція для тебе – калейдоскоп емоційної пам’яті, де кожен експонат розповідає про якусь людину, місце, відчуття, думку, знак уваги, цікавинку… Або просто радість від того, що твоя скарбничка поповнилась на новий особливий екземпляр.

Зазвичай пакетики з цукром випускають для власних потреб різні організації – мережі ресторанів, магазинів швидкого харчування, повітряний та залізничний транспорт. По-перше, це зручно, а по-друге – це така собі міні-платформа для реклами.

З’явився ж такий спосіб фасування цукру порівняно нещодавно. У 1909 році ця ідея прийшла до голови французу Ернесту Пікарду. Щоправда, стимулом для цього не було прагнення до зручності чи бажання розрекламувати продукт. Винуватцями фасування цукру до пакетиків стали звичайні мурашки, які теж люблять солодке. А от цукор із рекламним логотипом з’явився у закладах громадськоГлюкофілія – солодке щастяго харчування дещо пізніше – у 1917 році.

Існує й інша версія щодо авторства цукрового пакетика – за нею винахідником цієї зручної речі став американець російського походження Бенджамін Ейзенштадт. Він поділився своєю ідеєю з великими цукровими компаніями, і ті з великим задоволенням взялися втілювати її в життя. Однак помилкою самого Ейзенштадта стало те, що він не запатентував свій винахід і, відповідно, не отримував грошей за власну ідею. Втім, більше таких промахів він не допускав: у 1957 році Бенджамін зі своїм сином Марвіном запатентував новий винахід – низькокалорійний гранульний цукор, який скоро набув значної популярності. Нова компанія Ейзенштадта «Sweet ‘N Low» випускала його у рожевих пакетиках зі своїм логотипом (до речі, такий цукор існує і досі).

Ймовірно, плутанина щодо того, хто ж був винахідником цукрового пакетика – Пікард чи Ейзенштадт – виникла тому, що останній був автором ідеї не просто пакетика, а стіка. Його зручність окрім компактності, захищеності й точної дозованості мала полягати ще й у легкості висипання в чашку. Хтось вже давно про це знає, а для когось це стає відкриттям: стік потрібно не розривати скраю, а розламати посередині! Так цукор Глюкофілія – солодке щастямиттєво опиниться в чашці, а на столі замість клаптиків паперу залишиться лише один акуратний фантик. Власне, на це і розраховував Ейзенштадт. Та хто ж знав, що мало хто здогадається використовувати стіки саме таким чином, а не намагатиметься розривати їх збоку зубами чи руками, а потім довго витрушувати з них цукор! Із цим навіть пов’язана легенда: нібито автор ідеї побачив, що люди неправильно користуються його творінням, і так засмутився, що, за однією версією, збожеволів, а за іншою – помер.

Ось така цікава історія у цукрового пакетика – нібито банальної речі. Проте для колекціонерів вона, звичайно, аж ніяк не банальна! Це – джерело натхнення, гарних спогадів, а ще – привід познайомитися з багатьма однодумцями по всьому світу. Адже як мінімум у Європі глюкофілія – дуже поширене хобі. Клуби колекціонерів цукру є у Чехії, Франції, Великобританії, Італії, Португалії… Колекціонери влаштовують і міжнародні зустрічі, на яких обмінюються цукровими пакетиками.

І якщо у твоїй колекції зараз тільки десяток екземплярів – не переймайся: з цього починали й такі «монстри колекціонування», у чиїх зібраннях зараз десятки тисяч пакетиків. Однак, з іншого боку, можливо, це вже й занадто: тоді варто серйозно подумати про принцип впорядкування експонатів, а ще – повисипати з пакетиків цукор. Коли я дізналася про це з інтерв’ю одної з успішних колекціонерок, то відреагувала приблизно так: «Навіщо?! Яким би цікавим не був пакетик, якраз у цукрі вся магія!». Але якщо подивитися на це під іншим кутом зору, стає зрозуміло: власникам колекцій, де експонатів тисячі, доводиться це робити з однієї простої причини – не дуже зручно зберігати кілограми цукру. Тим більше, якщо його замість цього можна з’їсти =)Глюкофілія – солодке щастя

Тож кожен колекціонер вирішує сам, робити своє зібрання грандіозним імаксимально наближеним за серйозністю до музейного, а чи просто зберігати пакетики, кожен з яких справді дуже цінний і дорогий – і тоді колекція точно буде «живою» і «теплою».

На пакетиках від «Львівської майстерні шоколаду» красується напис: «Знаєш, якщо дійсно солодко, то цукор ні до чого». Як колекціонер-початківець, я сприймаю цю фразу так: якщо у цей момент тобі дійсно солодко без цукру, візьми цукор із собою на пам’ять! =)

Фото із сайтів: www.the-village.ru, nevozmozhnogo.net, darudar.org