Джаз в Україні: відверто про головне

Є чудова ідея щодо кінопродукту, який би викликав інтерес до України у публіки з різних кінців світу: треба знімати фільм про джаз на теренах нашої Піднебесної Батьківщини. Вийшла би гостросюжетна сага з елементами драми, детективу та комедії, не виключено, що у кількох частинах – адже джазова музика розвивалася в Україні не так довго (порівняно з Європою, а тим паче із Сполученими Штатами), як складно, із проблемами та перепонами.

Cаме про навколоджазові перипетії розповідав поціновувачам музики Олексій Коган під час першої у своєму роді екскурсії Open Jazz in Kiev, що відбулася 26 жовтня у столиці, напередодні традиційного вже IV Міжнародного фестивалю джазової музики Jazz in Kiev. Майже дві з половиною години двоповерховий автобус маневрував київськими дорогами, зупиняючись по ходу маршруту біля найбільш знакових для українського джазу місць. В такий оригінальний спосіб кияни змогли по-новому відкрити для себе місто та поглянути на давно знайомі місця та будівлі під зовсім іншим кутом. Виявляється, вулиці столиці зберігають безліч історій про долі людей, які жили тут, слухали і грали джаз – музику, любов до якої сьогодні вже є синонімом гарного смаку, а якихось пару десятиліть тому вона запросто могла перекреслити майбутнє простого радянського громадянина.

 «Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст»

          Це сьогоднішня молодь не стикалася із проблемою під назвою «де дістати музику», а от у радянські часи любити джаз в Україні було справою кропіткою і невдячною: процес придбання платівок із омріяними записами був більше схожий на квест, причому успішні квести доволі часто закінчувались спілкуванням із правоохоронними органами. На вулиці Чеській тоді знаходився магазин «Мелодія», біля якого збирались спекулянти, що торгували «неформатними» записами, і їхніх постійних покупців можна було пізнати по квадратним портфелям розмірами тридцять на тридцять – якраз під платівки. Особливо жваво торгівля йшла на початку вересня, коли до Києва поверталися з канікул іноземні студенти з і привозили недоступні радянському меломану записи. Ще одна «точка» знаходилась у старому Ботанічному саду, у так званому «джазовому яру». На щастя, джазові платівки хоча б коштували трохи дешевше за інші. Якість вінілу від багаторазового переписування, звісно, погіршувалась, і з часом з’явився вираз-гарантія якості: «На платівці навіть мухи не кохалися».

Для багатьох київських любителів джазу тоді ці жарти були сміхом крізь сльози: людина, що цікавилась придбанням платівок та відповідної музичної преси, одразу потрапляла на олівець до КДБ, за спробу взяти автограф в заїжджого джазиста (які і так нечасто балували Україну візитами) можна було запросто вилетіти з інституту чи роботи (як сталося з багатьма після концерту Дюка Еллінгтона у 1971 році), позбавитись військового звання і просто добряче попсувати собі і близьким нерви.

Доходило до абсурду. Коли у 1969 році до Києва приїхав легендарний оркестр Бенні Гудмана, на шпальтах газети «Вечірній Київ» їх звинуватили у шпигунстві: мовляв, музиканти оркестру Філ Вудс та Джеррі Даджен потай брали на Володимирській гірці зразки грунту, аби визначити, чи були там підземні заводи із виробництва балістичних ракет. «Джазовим папугою» охрестили у газеті «Сільські вісті» відомого колекціонера джазового вінілу Казимира Коновалова – чи варто казати, що в ті часи такі публікації «негодующих граждан» призводили до неабияких проблем.

Із розповсюдженням джазу боролися, так би мовити, комплексно і масштабно. В двох місцях на території Києва стояли глушники, що перебивали частоти зарубіжних радіостанцій: у Костьолі Святого Миколая на вулиці Червоноармійській та у будівлі КДБ на тодішній вулиці Короленка, 15 (зараз Володимирська).

Сучасній молоді, а особливо підліткам, взагалі буде важко уявити собі і те, як прихильники джазу записували з радіоприймачів програми «Голосу Америки», «ВВС», «25 хвилин джазової музики» з Миколою Аммосовим (не плутати з відомим хірургом), а потім збирались у когось вдома і по декілька разів прослуховували записане, жадібно всотуючи інформацію та новини.

«Тяжела и неказиста жизнь советского джазиста»

Життя людей, які професійно грали джаз, було мало схоже на казку. Знову ж таки, це зараз музичні інструменти є відносно доступними кожному бажаючому, тоді ж, приміром, саксофон виробництва фірми Selmer коштував як автомобіль «Волга». Не дивно, що, приміром, коли у Бориса Людмера з’явився такий інструмент, джазисти ходили до київського цирку, де грав музикант, аби тільки поглянути на таке диво.

Взагалі, оркестр київського цирку був одним з небагатьох місць, що давав джазовим музикантам прихисток, постійну роботу і, що важливо, пристойну зарплатню. Останнє взагалі було болючою темою: музикантам, що грали у ресторанах, приміром, у відомому «Лейпцигу», вдавалось пограти у своє задоволення джаз лише у першому відділенні виступу, коли у закладі ще майже не було відвідувачів. Аби заробити грошей, доводилось грати популярний репертуар. «Для душі» музиканти збирались пограти на Хрещатику у кафетерії із промовистою назвою «Струмок», у київському джаз-клубі (зараз там знаходиться магазин Yamaha), або у залі  ресторану «Вар’єте» на тому ж таки Хрещатику. Не гребували музиканти і заробітком на святах, днях народження, проводах в армію, похороні (це називалось «попрацювати у конторі «Земля і люди»).

Не маємо права, говорячи про розвиток джазу в Україні, не згадати такі імена, як Михайло Володарський, Анатолій Фіхтман, Володимир Камінський, Володимир Симоненко.

Джазовий Київ 2.0

Звісно, формат екскурсії передбачає в основному увагу до подій «минулих літ», але Олексій Коган, розбавляючи історичний фактаж розповідями з власного життя та досвіду своїх знайомих, зачепив також і проблеми сьогодення. Однією з найбільш очевидних з них, на його думку, є, банальне жлобство, «завдяки» якому в Україні ще й досі немає жодного спеціалізованого закладу джазової освіти (і це в державі, де народилися і працюють сотні талановитих музикантів), більше того, в Києві на сьогодні навіть немає жодного виключно джазового клубу (і це при тому, що в Україні щорічно відбувається більше 20 джазових фестивалів різного масштабу). Це навіть не «білі плями», а величезні ганебні прогалини в культурному житті столиці. Той, хто називає причиною цього незатребуваність джазу в Україні та непопулярність цієї музики, може впевнитись у протилежному, відвідавши IV Міжнародний фестиваль Jazz in Kiev, що саме стартує цими днями. Протягом трьох днів публіка матиме змогу наживо почути визнаних зірок джазової сцени: польський колектив Marcin Wasilewski Trio, всесвітньо відомого кларнетиста Девіда Кракауера у супроводі Madness Orchestra, американський квартет Антоніо Санчеса «Migration», Viva Brazil Quartet зі співачкою Танєю Марією, квінтет басиста Стіва Своллоу, а також зірок smooth-джазу – квартет Fourplay. В рамках фестивалю цього року також відбуватимуться майстер-класи музикантів, зустріч із відомим російським критиком Володимиром Фейєртагом, продовжує роботу виставка джазового живопису Лори Васко «Модуляція співставленням», відкрита спеціально до початку фестивалю – все це задля того, аби розширити світогляд любителів джазу, відкрити нову для них музику, а не для розваги як такої, підкреслив Олексій Коган. Саме тому у фестивалі не братимуть участь українські музиканти – для них це швидше шанс перебрати досвід зарубіжних колег. Отже, якщо протягом наступних трьох днів ви опинитесь у Києві – не оминіть своєю увагою МЦКМ «Жовтневий», де відбуватимуться знакові для українського джазу речі.

 Олександра Яцина

спеціально для molodi.in.ua