Дидактична вистава

Нестандартна стаття-розудум від Марії Юрків.

«Розкішно вам у ложі, мов на лоні,

На галереях – тупіт і аншлаг,

Ви так бурхливо плещете в долоні,

Немовби винні в горі бідолах… [1]

Тож порятуйте їх і лорнетуйте [2]

Худу й безкровну шкіру ґалатей.

Подайте хліба, рани побинтуйте –

Панове, всі ми схожі на людей»[3]

Місто. Велике, шумне, мільйонне. Сотні тисяч людей кожного дня топчуть стару бруківку, вдихають важке мегаполісне повітря. Воно, вщерть наповнене вихлопними газами, цигарковим димом та разючим засобом свіжоскошеної трави, але все ж солодке.

Центр. Такий неоднорідний, строкатий, по-своєму прекрасний та незрозумілий. Полудневе сонце щедро заливає всю площу ласкою і теплом, а серед голосних та безпосередніх розмов перехожих чути душевний спів…

Жінка. На розі головних вулиць, на перетині основних магістралей долі, на роздоріжжі власного життя. Співає. Голосно, сильно, надривисто. «Рідна мати моя, ти ночей недоспала…». Чия вона мати, а, може, в неї немає дітей? Тоді для кого, чому вона тут стоїть, і біля її ніг – невеличкий потертий капелюх. Сьогодні не її день… Три гривні сімдесят п’ять копійок…

Чоловік. Навпроти нездійсненої мрії, померлої надії, розбитих сподівань об яскраві стіни Оперного театру.  Він міг би виступати на його величній сцені, а львівські інтелігенти могли б збивати руки, плескаючи йому…в іншому житті. А зараз – презирливі погляди перехожих, пильна увага правоохоронців, яких він все одно не відчує… Сліпий. У руках – пластиковий стаканчик. Напівповний – напівпорожній. Три гривні сімдесят п’ять копійок…

Гурт. Бродячі ентузіасти. У підвалі своєї творчості, в погребі власної свідомості. Курили? – Напевно. Співають? – Душевно. Сміються? – Щиро. Своя музика, власний стиль життя, самореалізація – у темному провулку на Митній. А що далі? Не знають. Живуть сьогоденням. Про майбутнє думатимуть тоді, коли воно прийде. Сьогодні ж танцюють із львів’янами та зваблюють кожного заспівати з ними. На бруківці – безтурботно кинутий футляр від королеви музичних інструментів – скрипки. Три гривні сімдесят п’ять копійок…

Влада. Це ім’я декілька разів повторює власниця магазину. «Владo, вийди негайно, не бачиш – у нас багато покупців!!!». А вона, синя від щосекундних ударів сталевих кулаків долі, подерта шпагами нещадного фатуму, все ж проходить маленьким торговим павільйоном. Вона нічого не говорить. Не може – не хоче..? Не треба! Очі. Великі, червоні, натомлені, п’яні від опіуму власної хворобливої настирливості. Протягнута рука тремтить. Долоня. Три гривні сімдесят п’ять копійок…

Ноги. Встати, піти. Забути. Хотілося б. Сидіти на м’якій зеленій травичці, а не на холодному асфальті. Тримати саксофон біля серця, міцно притискаючи його до грудей.   Грати для себе, щоб музика пронизувала тіло до мозку кісток, а не розчинялась у прохолодному подихові вітру. Та ні, не вийде. Немає ніг… Асфальт все такий же холодний, повітря трішки тепліше. Звуки саксофона, як завжди, солодкі. Куртка на тому, що він вважає ногами. Три гривні сімдесят п’ять копійок…

Трамвай. Довгий, старенький, запилений, повний. Тут ще зранку додивляються свої сни стомлені від навчання студенти та  від рутинної роботи службовці. І враз їхню дрімоту хтось перебиває. Хлопець, коричнева потерта куртка і, точно в тон куртки, коричнева заклеєна гітара. Серце стискається, по шкірі пробігають мурашки. «Боже, я молюсь за Україну. Боже, молюсь я за людей». Так пронизливо, так болюче, так страждально. Рука. Великий поліетиленовий пакет. Дві купюри, дві монети. Три гривні сімдесят п’ять копійок…

Знову той самий трамвай. Сумка, два відділення. Журнал «Добрий лікар» і маленький образочок тим, хто захоче його купити. Ціна не фіксована, залежить від часу, покупців та настрою продавчині. Сухі пальці, злегка змочені густою слиною, швидко та спрагло перегортають сторінки офсетного паперу. Вуста швидко промовляють давно завчені фрази, а очі навіть не дивляться в текст – шукають того, хто б відкликнувся на її прохання. Купили – дякує. Маленька кишеня великої сумки. Маленька капля в великому морі. Маленькі гроші в великому капіталі. Три гривні сімдесят п’ять копійок…

Я в різні моменти бачила всіх цих людей. Хоча б один раз подавала кожному з них милостиню. Відгукувалась на нестримні крики їхньої душі. В ті моменти ставало завжди дуже сумно і я не могла подивитись їм в очі – вони відвертались… Бо в тих очах – не просто відчай, а сильний страх невідомості, а ще сором, настільки остогидлий морально виснаженій душі, що навіть викликає нудоту. Це інтоксикація від самого себе…

Немилостива пані Доля викинула їх на вулиці власного міста. Запитувати у неї чому так сталось уже немає сил. Та й бажання  теж немає. Всі ці люди тепер знають, що з ними буде завтра – ті ж перехожі, ті ж вулиці, ті ж прохання, ті ж причини. І ось за що вони по-справжньому ненавидять своє життя.

А ось я, дочекавшись погожої весняної днини, замріяно прогулююсь площею Ринок. Назустріч повільно іде та мило усміхається старший чоловік. У руках – чорно-біло-жовта газета, на спині рюкзак, а на серці – тягар важкого життєвого досвіду. Він просить купити у нього газету, ціна – 4 гривні. Я щиро хочу йому допомогти і швидко шукаю у кишенях та гаманці такі незначні для мене, і такі важливі для нього гроші. Викладаю на долоню те, що знайшла. Під його пильним наглядом перераховую. Жах! Сором! Не можу дивитись йому в очі………………..відвертаюсь. Три гривні сімдесят п’ять копійок…


[1]В оригіналі – смерті.

[2] В оригіналі – нас.

[3] Мертвий півень  – «Дидактична вистава»

Не знаете где остановиться в столице? Рекомендуем самое лучшее посуточное жилье в Киеве. Просто и удобно! И цены очень низкие!
  • Написано доволі поетично та образно, приємно читати.
    Щодо самої теми статті…
    Можете мене засуджувати, можете ні, але я ніколи й нікому не даю милостині. По-перше, я ще не заробляю самостійно, по-друге, я не можу відрізнити тих, кому дійсно потрібна допомога, від ледарів, невдах та п’яниць. І це мене трохи засмучує, адже з одного боку я просто можу допомогти не тій людині, а з іншого я заохочую всіх вище згаданих до такого роду діяльності.
    Але факт залишається фактом: є люди, яким просто в якийсь момент їхнього життя дуже не пощастило і їм потрібна підтримка.

  • Діанка

    В такому випадку, якщо хочеш допомогти такій людині, то дай їй не грошей, а якусь булочку. Так ти будеш впевнений, що вона не проп’є ці гроші і хоча б трішки поїсть.

  • Тарас

    Краще за все купити поїсти такій людині. Я бачив, як одмн чоловік давав бідоласі на вуоиці булочку. Бува підходять і просять грошей на проїзд, а у самих очі залиті. Такі люди гроші можуть не наїжу витрачати, а на алкоголь, наркотики.

  • Дякую, хороша порада. Колись так і зроблю.