Два незнайомця із спільним минулим

Два незнайомця

Два незнайомцяНевідомість. Вона лякає і манить водночас. “Вчора” забувається, “сьогодні” – до банальності очікуване, “завтра” -, так, ось це і є та сама невідомість, ця інтрига, саме те заради чого ми живемо, саме те, заради чого ми прокидаємося кожного ранку і робимо свої перші кроки з ліжка у цей непривітний жорстокий світ.

Я завжди спішила дізнатись що буде завтра? що там у майбутньому? Чи варто мені сьогодні щось робити чи, можливо, краще провалятися весь день у ліжку, щоб час пролетів швидше і ця таємнича інтрига завтрашнього дня відкрилась мені хоча б на трішечки більше.

Вирішила все змінити. Почати все з початку. Так, знову. На цей раз точно все вийде. Адже для того щоб настало “завтра” – потрібно попрощатись із “вчора”. Позбутись спогадів.

Я знаю, так, це правильне рішення! Я завтра ж зберу свої речі, усі дорогі моєму серцю речі – і викину їх у смітник. Ні – не той мотлох, який в хаотичному порядку лежить на просторах моєї кімнати, це все безглузді речі, які зовсім не приносять мені задоволення. В них немає душі, хоча ти напевно ніколи не задумувався над тим,що речі можуть мати душу. Можуть!

Іграшковий ведмедик, який ти мені подарував разом із кіндер-сюрпризом. Пам”ятаєш? Ти тоді був таким усміхненим, ми були щасливими. Можливо, це була ілюзія щастя але, все ж, нам тоді було так добре. Коричневого кольору пухнасте щастячко, яке пахло твоїми парфумами. І ця безглузда кнопка на руці, яка же довго не давала мені спокійно спати. Ці до божевілля милі звуки здавалося б просто не можуть дратувати,але тими холодними ночами без тебе, коли я обнімала це плюшеве створіннячко так, що якби це був ти – похід в травмпункт був би забезпечений. Так, саме у ці моменти, ці звуки мене жахливо дратували.

Вже давно немає “нас”, але гірше те, що в мене більше немає тебе. Зате залишився Він – м”якенький комочок щастячка, дорогий моєму серцю ведмедик, який я нізащо не викину, адже саме він буде завжди нагадувати мені про те, як сильно ти мене кохав.

Люблю збирати речі. Завжди знаходиш щось таке, що раніше було тобі надзвичайно важливим, але ти про нього забув, або ж щось, що було так сильно тобі потрібним, але ти так його і не знайшов у потрібний момент. Різні дрібнички, які мають у собі стільки спогадів, певну історію, вони одразу викликають у тебе цікаві емоції, зазвичай затяжну ностальгію.

Акваріум. Всього одне слово, одна річ, але я впевнена, що ти вже все зрозумів і наступні мої слова будуть просто непотрібними, адже кадри життя того періоду миттєво зіграли свою виставу в твоїй голові. Я так хотіла золоту рибку. А пам”ятаєш як я тобі натякала завжди на неї? ні, напевно, ти навіть цього ніколи і не помічав, а я так старалась.

Ізольд. Знаєш я його любила,адже це була саме моя рибка,саме від тебе. Куплена для коханої дівчини, а подарована людині, яка просто не заслуговувала на це звання. “Кохана” – я так довго відвикала від цього до божевілля потрібного мені слова.

Я любила Ізольда. Він з”явився саме у той момент, коли я почала втрачати тебе. І знаєш, коли мені сказали, що він сплив своїм золотим животиком вверх, мені зовсім не було його жаль. Просто я навіть не усвідомлювала його смерті, зате я зрозуміла, що саме в той момент не стало нас. Ти віддалився, хоча, вибач, віддалилась я. Я настільки сильно хотіла чогось нового, невідомого, емоційно забарвленого, що наробила стільки дурниць. Найбільшою з них було те, що я відгородилася від тебе.

Я хотіла як краще. Ні я зовсім не стараюсь виправдовуватись, я просто хочу щоб ти зрозумів усе те, що я ніколи не дозволяла тобі зрозуміти. Ти не заслуговуєш на те, щоб так страждати через якусь таку незначну істотку як я. Тому я і втікла, більше емоційно, духовно аніж фізично. Ми бачились, розмовляли, але не про те, завжди не про те. Ми були настільки поруч – але стали такими чужими. Як і зараз, зовсім чужі.

Два незнайомця із спільним минулим. Цікаво все вийшло, погоджуєшся?