Чуже

дощ

дощНабридло падати і підніматися… шукати винних і правих… зустрічати кожний день з болем в серці і брехливою усмішкою на обличчі… це місто обману і цинізму… воно зустрічає тебе обіймами бомонду… затягує у сіру круговерть надиктованих суспільних правил, не залишає вибору… впродовж років не пропонує нічого нового, викрадає найдорожче, що в тебе було.

Єдине що тут істинне і щире – це дощ. Він змушує людей ховатися під парасолями, забираючи в них їхні ролі у цьому життєвому театрі. Нарешті можна бути справжньою, плакати, а не сміятися, коли цього хоче серце… і головне ніхто тобі нічого не скаже, бо йде дощ, за ним не помітно того болю, що приходиться переживати щоночі. Тяжко падати, та ще тяжче підніматися кожного ранку, коли в голові в тебе одні і ті ж слайди. Йти до таких ненависних награних людей… для них емоції – це цигарки, а почуття – фрази, самотні і пусті. З їх вуст слова любові, вдячності надходять до адресанта, як наштамповані ляльки, не несуть у собі жодного змісту.

Легко, коли йде дощ… ти ділишся з ним своїм криком, звільняєшся від рамок і норм… починай жити, по-справжньому, вільно, не хай болить, це хоча б не китайська підробка… та нажаль дощ не вічний… дуже скоро приходиться повертатися у суспільне багно пафосної паніки, розкрашених манекенів. Знову приходиться падати, та колись просто не зможу піднятися…