Чорний Ворон

Рецензія на твір Чорний Ворон. Залишенець

Коли я прочитав цей твір, я був здивований тим, що ніде ще так вдало і точно не була поєднана неймовірна сюжетна лінія і історичні події в Україні на початку 20 століття. Роман відтворює одну з найдраматичніших і найбільш замовчуваних сторінок української історії — боротьбу українських повстанців проти окупаційної влади у 1920-х роках. В його основу покладено історичні документи, зокрема, з розсекречених архівів КДБ. Але не цим чіпляє за серце творіння Шкляра, а дуже вдало зображеним колоритом українських повстанців, їхнім бойовим духом, неначе сам автор побував в центрі битви за Україну. Шо ж такого в романі особливого?

Ритмічно побудований сюжет розгортається швидко: події відбуваються на тлі катастрофи, спричиненої вторгненням у монолітний і моноетнічний український світ більшовиків, чужинців, людей, які відрізняються від української спільноти етнічно та соціально – мовою, звичками, способом життя. Гармонійним українським характерам протиставлені небезпечні й жахливі автономні утворення, що не лише несуть пряму загрозу всьому українському своїми ворожими діями, а й буквально втілюють її на рівні фізіології:

“Були то невеличкі на зріст, карячконогі, пихаті й нахраписті москалі, довготелесі, товстошкурі латиші з крижаними очима, вовкуваті й вічно голодні китайці, яких наші селяни називали «сліпими», юродиві з лиця чуваші та башкири, і в усіх на язиці крутилося одне загадковострахітливе слово «Хальоднияр».”

Твір, звичайно, наповнений і позитивними образами – повстанців, гайдамацьких отаманів, їхніх дружин та коханок, одне слово, наших людей… Як і годиться в історичному романові, тут є і любовна лінія. Чорний Ворон кохає красуню Тіну, а вона кохає його (як же не покохати такого героя!) Любовно-пригодницька фабула, батальні сцени, динамічний сюжет і яскраві характери персонажів тримають читацьку увагу в постійній напрузі. Тож, від роману просто-таки неможливо відірватися.

Хочеться сказати, що «Чорний Ворон» – це роман людських доль. Не більше і не менше. Читаючи, отримуєш ясний образ Ворона, того ж Вовкулаки і інших; дивишся на них не як на вигаданих персонажів чи домальованих фантазією, а як на реальних людей, зі своїми характерами, світовідчуттями, своїми долями. Приходиш до розуміння, що це ніяка не вигадка, це реальність. Так було, і в набагато гіршому світлі, як показано у творі. Тисячі людських доль перемелено й сплюндровано диявольською м’ясорубкою. І навіть той героїчний дух, що мав би жити вічно, меркне від того, що відбувається зараз

Василь Шкляр називає в книзі все своїми іменами. Наявний фактичний матеріал, проти якого не підеш – він достовірний і перевірений. Автор не боїться сказати правду – «Чорний Ворон» виразно показує те, про що зараз не додумуються заговорити, а влада докладає зусиль, щоб стерти ці шматочки пам’яті та істини, а саме – не було ніякої Радянської України в Союзі Радянських Республік, була лише виразна (яку намагались приховати) окупація України.
Для мене постать Шкляра тепер стоїть в одному ряду з такими величинами історичної романістики як Володимир Малик («Князь Кий», «Володимир», «Святослав») та Іван Білик («Не дратуйте грифонів», «Дикі білі коні», «Похорон богів»), а роман «Чорний Ворон. Залишенець» можна прирівняти «Меча Арея» Івана Білика.

Чорний Ворон – це дзеркало української душі, в якому далеко не кожен може розгледіти своє відображення.