Телебачення було винайдене в 20-их роках 20 століття і відтоді поступово стало звичним в оселях людей та в різних областях діяльності, служачи для передачі інформації, розваг, реклами, моніторингу. З винадохом лезерних дисків та інших компактних засобів запису й відтворення зображень, телевізори використовуються не тільки для прийому телепередач, а й для перегляду записаної інформації. З винаходом Інтернету з’явилося й розвивається Інтернет-телебаченння.

У технічному плані сучасний телевізор удосконалений настільки, що в ньому важко впізнати його старовинного “попередника”. Але яскраво-рожеве і розпливчасте зображення було успадковане сучасним апаратом. Звісно, що вислів “яскраво-рожеве і розпливчасте зображення” я вживаю в переносному значенні. Зображення сучасним телевізором передається зі збереженням найменших кольорових нюансів. Проте інформація, що ллється безперервним водоспадом з екранів та аудіо приладів сучасного телевізора, подається саме як “яскраво-рожеве і розпливчасте зображення”.

Телевізор став надбанням майже кожної сучасної родини. Це своєрідне “домашнє вогнище”, коло якого збираються, найчастіше ввечері, всі представники сім’ї. Навіть якщо ти самотній, можеш звернутися до “відданого друга”, який ніколи тебе не зрадить, хіба що тільки потребуватиме ремонту. Поступово телевізор стає ще одним членом родини.

Власне телебачення із самого початку мало тільки позитивні функції. За допомогою телебачення ви можете мандрувати по всій земній кулі, зазирнути у найглибші западини, піднятися на найвищі у світі гори. Ви можете ознайомитися із традиціями і культурою далеких народів. Ви можете дізнатися про останні новини з усього світу, послухати найкращу у світі музику, подивитись новий шедевр кіномистецтва.

Отже, телеефір переривають “мертві” рекламні паузи і блоки. З одного боку, реклама так уже набридла, що виникає непереборне бажання просто вимкнути телевізор. Іноді ти навіть забуваєш, що дивився до рекламної “хвилинки”. Нав’язлива реклама не тільки змушує купувати зайві непотрібні товари, які найчастіше за все мають доволі низьку якість. Вона також формує новий тип людини — людини-споживача. Так, якщо, наприклад, ти будеш пити пиво, то навколо тебе будуть розумні й веселі друзі. У твоєму сімейному житті запанує тиша, лад і спокій, якщо ти будеш купувати … майонез. Удача ніколи не залишить тебе, якщо ти запалиш дуже “корисну” сигарку: ти побачиш інший світ, світ нескінченних пригод. Хоча всі чітко усвідомлюють, до яких наслідків призводить паління: інший світ побачити, дійсно, можна, причому дуже швидко.

Під впливом телебачення формується мовленнєва культура людей. Не варто говорити (бо про це вже багато разів було сказано) про відповідність мовлення телеведучих нормам сучасної української літературної мови. Процеси демократизації суспільства лібералізували наше мовлення. У публіцистиці почали активно використовувати елементи розмовного мовлення, стилістично знижену, вульгарну, жаргонну лексику, просторіччя. Прагнення відійти від канонів радянської доби в бік невимушеності, неофіційності, прагнення вирватися з полону українського провінціалізму виявилися у таких формах: усе найчастіше ми чуємо, як людей, у тому числі офіційних осіб, іменують без компонента по батькові. У студії доволі часто звучать звертання просто на ім’я й часто на “ти”, запозичені з розмовної мови формули прощання: “Хай щастить! Будьмо! Бувайте! Шануймося, бо ми того варті!” У мові газет і журналів, у телевізійних студіях уже не рідкістю стало використання непристойних слів.

Якщо говорити про цензуру, то, на мою думку, прийшов уже час певною мірою обмежити діяльність “діячів” телебачення, які намагаються заробити якомога більше грошей. Подивитися на телеекрані високохудожню кінострічку не завжди щастить. Натомість — ріки крові, жорстокість, насильство. Дитина, система моральних цінностей якої формується під впливом такого телебачення, ставши дорослою, буде вважати, що за гроші купується все на світі. Вбити людину можна — нехай вона тільки спробує образити тебе. Лайка, нецензурні вислови — це своєрідна норма мовлення майже кожної сучасної людини. Як бачимо, у кожній сфері суспільної діяльності тим чи іншим чином відображається подвійна сутність людського єства: одвічна боротьба добра і зла. Це твердження цілком справедливе і стосовно телебачення. Проте телебачення значно впливовіше, ніж інші види масової інформації: воно впливає не тільки на окрему особистість, а й на суспільство і людство в цілому. Здається, тільки Інтернет не поступається телебаченню у своїй функції глобального впливу на людину.

Останнім часом мовну проблему на телебаченні досліджують і обговорюють на різних рівнях. Журналісти, письменники, громадські діячі у своїх виступах, статтях закликають ужити конкретних заходів для виправлення ситуації з українською мовою в телепросторі. Час від часу лунають заяви політиків, урядовців з висловами занепокоєності ситуацією. Так, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова у своїй доповіді “Про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні” повідомила, що аналіз стану преси, радіомовлення і телебачення свідчить про те, що негативні тенденції в інформаційній сфері України не лише не подолані, а й набули загрозливого характеру для майбутнього нашої країни.
У широкому комплексі проблем, пов’язаних із сучасним телебаченням, слово набуває особливого значення. Мовлення телебачення розглядають як важливий фактор емоційної взаємодії трьох основних елементів – зображення, звуку і власне слова. Слово – головний “інструмент” у майстерності будь-якого журналіста.

Прагнення до чистоти мовлення, його зрозумілості – один з основних професійних принципів тележурналістів. Досвідчений диктор сказав: “Прислухайтесь, і ви зауважите, що майже половину слів ми не чуємо, а вловлюємо за змістом. Слухач же повинен чути, а не прислуховуватись” .

Телевізійне мовлення має свою специфіку: не можна вживати слово незрозуміле або мало зрозуміле. Адже телеглядач не має змоги зупинити потік мовлення, подумати чи заглянути у словник, як, наприклад, читач газети.

Сьогодні у телебачення є всього дві функції: розважальна та інформаційна, причому перша – домінуюча.

На мою думку, якість та зміст сьогоднішнього розважального контенту залежить не від влади чи від якихось конкретних державних установ, а від запиту глядачів. Як то кажуть, те що ми дивимось сьогодні вирішує те, що нам покажуть завтра. Дійсно, телеканали аналізують дані вимірювань рейтинги тих чи інших шоу, і виходячи з цих даних формують зміст наступних телепрограм, адже зацікавлені в рейтингу, від якого залежить вартість та кількість розміщеної реклами, а від реклами -прибуток телевізійного бізнесу. Запровадження принципово нових та якісних шоу, по-перше, пов’язане з ризиками , по-друге, коштує дорого і немає сенсу бо, по-третє, бажаний прибуток приносять сьогоднішні низькопробні, але перевірені та дешеві телевізійні продукти. Тому, справді ми бачимо те, що хочемо бачити на телебачені.

Якщо для визначення контенту “суспільного телебачення” використовувати дослыдження глядацьких вподобань, думаю, в результаті ми отримаємо телевізійний канал, який буде відрізнятися від інших виключно відсутністю реклами.

Втім, я не виключаю гіпотетичної можливості створення такого телевізійного каналу, який би був з одного боку цікавий та рейтинговий, а з іншого – наповнений “суспільно важливим” контентом, який би формував і смаки, і світосприйняття і багато інших корисних речей. Але можливість ця саме гіпотетична, реалізувати її може в наших умовах хіба що дуже багатий олігарх за свої власні кошти, за умови залучення правильних людей, формування правильної концепції. Яка вірогідність такого розвитку подій – самі розумієте.

Стосовно інформаційної функції телебачення. По-перше, як зазначалось вище, вона перебуває в залежності від розважальної, тому при виборі подій та тем, вартих висвітлення в новинах, ті хто їх створює мають зважати не тільки на їхню (новин) важливість та актуальність, але й на “цікавість” для глядача. Тобто, важлива новина не завжди є цікавою, а цікава – важливою, але в ефір йде саме “цікава”, бо від цього залежить рейтинг.

По-друге, люди, які роблять новини, також є представниками суспільства, носіями усіх його властивостей, вихованцями нашої освітньої системи. У них також є спокуса писати про те, що їм здається цікавим, не зважаючи на важливість та “суспільну користь” даної події, тенденції, тощо.

Загалом, то телебачення відображає стан нашого суспільства, суспільство формує телебачення, а не навпаки, телебачення зміниться тільки тоді, коли зміниться суспільство.

Погано це чи добре? Думаю, швидше добре. Хвала Богу, є Інтернет, позбавлений обмежень, характерних для телебачення. Телебачення вже не є єдиним та безальтернативним джерелом інформації.

Мовознавча наука як і будь-яка інша, існує не лише в собі і для себе: її результати через різні канали повинні поширюватись назовні – в середовище неспеціалістів. Одним з таких популяризаторів, а одночасно й кодифікаторів мовознавчих знань мало б бути телебачення.

Особливу увагу привертає мовлення телеведучих. Адже з допомогою засобів мови вони не лише інформують, а й впливають на мову, мовні норми (вимову, мелодику), словниковий запас глядачів. Така наука телеефіру часто результативніша, ніж мова школи, підручників і т.д.

Саме тому проблема функціонування українського телемовлення сьогодні особливо актуальна. На ній неодноразово наголошено у працях А.Погрібного, С .Караванського, В.Лизанчука, О.Пономарева, В.Радчука та інших. Зокрема у праці С.Караванського “Пошук українського слова, або боротьба за національне “я”, поруч з аналізом подано шляхи запобігання поширенню мовних ненормативностей, створено словнички-рятівнички від заїкання, від моди, від мавпування. Те, що демократизація ефірного мовлення дає не завжди позитивні результати і спричиняє не лише прогрес, показано також у газетному матеріалі М.Лесюка “Ан. ніт. як кажуть у нас .”: автор подає безліч неточностей і порушень норм вимови, які допускають українські телемовці. Одним з висновків є: ” Треба, щоб в Україні функціонував орган, який кодифікував би мову”.

Яку мову хоче чути зі своїх телеекранів глядацька аудиторія? Адже багато хто пояснює панування російської мови на телебаченні тим, що нині в Україні є певна частина населення, яка не сприймає і не приймає української мови, і тому, щоб не втратити популярності, треба підлаштовуватися під неї. Мовні уподобання глядачів з’ясовували, провівши соціологічне опитування, НРТР та НТГ “Віталіс”. Вони дістали результати, яких, власне, і треба було сподіватися. Переважна більшість (55,7%) хоче дивитися телепередачі як українською, так і російською мовами. Помітні і позитивні тенденції: глядачів, які воліють чути виключно українську мову з телеприймача, більше, ніж тих, хто хоче чути лише російську (12,7% і 8,9% відповідно).

Мимоволі виникає думка про потребу створення на телебаченні мовних служб, які б відповідали за якість мови, що виходить в ефір. До цих служб слід залучити фонетистів, фахівців з культури мови, мовознавців, які б працювали з дикторами, ведучими. Тобто телеканали мають дбати не лише про те, що давати в ефір, а й про те, як це буде звучати.

На підставі здобутих даних можна припустити, що телебачення працює на аудиторію в прямому розумінні цього слова. Воно ніби “догоджає” всім: і російськомовним, і україномовним глядачам. Тож постає логічне запитання: чому частка російськомовної продукції на телебаченні більша, якщо кількість глядачів, які воліють дивитися тільки україномовну продукцію, переважає кількість охочих дивитися лише російськомовні телепередачі? Працівники телебачення не переймаються проблемами української мови, що постали внаслідок численних заборон і утисків у попередні періоди, не пропагують її, не хочуть змінювати поширений у масі стереотип про нібито вищість російської мови. Наше телебачення не спроможне довести, що українська мова повноправна, цілком самодостатня; навпаки, воно утверджує погляд на українську мову як меншовартісну. Чому український канал не може вести трансляцію виключно українського мовою? Невже існує щось, що можна висловити російською мовою, а українською – ні?

Посередньо проти української мови діє і те, що російськомовні програми майже завжди цікавіші, різноманітніші за україномовні. Тому у свідомості багатьох глядачів російськомовні програми привабливіші, захопливіші. Природно, що глядачі віддають їм перевагу. Українським телеканалам треба створити свої передачі – видовищні, сучасні, а не просто ретранслювати російські або продукувати – знову ж таки – російськомовні копії їх. Тоді телеаудиторія, навіть російськомовна її частина, буде охоче дивитися такі конкурентоспроможні програми. Глядача передусім цікавить якість телепродукції. У такий спосіб українська мова має можливість утвердитися на телебаченні, не повторюючи історії телеканалу УТ-1, де функціонує українська мова (хай і не надто досконала й розмаїта), але сам канал має порівняно невелику аудиторію, переважно з людей похилого віку. Проте, очевидно, найбільша проблема полягає якраз у тому, що наші телеканали не готові до цього. Вони свідомо не беруть на себе такої повинності, чи властиво обов’язку, дарма що мають для цього всі засоби. Що ж до глядачів, то їм слід активніше захищати свої мовні права, рішуче заявляти, що вони хочуть дивитися україномовне (а не російськомовне чи зросійщене) телебачення.

Телебачення стало однією з форм повсякденного життя. А тому і мовлення, яке звучить з екрана, можна вивчати як одну з форм повсякденного мовленнєвого спілкування. Телебачення покликано нести в широкі маси не лише передові ідеї, але й високу культуру мови. Серйозні вимоги ставлять до літературності мовлення, яке звучить, і до правильності вимови. Не треба забувати, щодо мовлення телебачення глядачі ставляться як до взірця, еталона, саме тут деякі з них вчаться справжньої літературної вимови.

В Україні за роки незалежності обсяг телемовлення зріс, а саме воно якісно змінилося, передусім, завдяки змінам, що відбулися в нашому суспільстві, його духовному відродженню. Поряд із державним телебаченням функціонує багато комерційних телестудій, та їхній рівень, на жаль, часто не відповідає запитам і потребам аудиторії.

Для розв’язання проблем подальшого поліпшення діяльності телебачення в Україні потрібні зусилля не лише журналістів-практиків, а й теоретиків – учених-лінгвістів, соціологів, психологів, філософів, культурологів та ін. Від їхніх поглиблених наукових досліджень та висновків, на які могла б спиратися практика, залежить також і рівень телевізійної критики у пресі, її можливості кваліфіковано аналізувати творчі здобутки й прорахунки на телеекрані.

Нинішня ситуація в електронних засобах масової інформації України відома безпрецедентним зростанням кількості суб’єктів діяльності, а отже, щораз відчутнішим дефіцитом кадрів. За цих умов об’єктивно зростає роль і значення вищих навчальних закладів, де є відповідна спеціалізація з тележурналістики.

Вас також може зацікавити:

1. Мрії збуваються vs думки матеріалізуються
2. Науковці навчились передавати думки на відстані
3. Думки про створення власного web-сайту

-          Павєзло…  – прошепотів перший.
-          ПовЕзло… – видихнув другий.
-          Пощастило, – сумно сказав третій.

У селищі Нечитайно все було стабільно. Стабільно сумно. Таке буває, коли люди перестають цікавитися. Не чимось конкретним цікавитися, а у загальному плані. Нечитайників теж така доля чекала. Все переверталося з ніг на голову. Замість бабусь біля під’їздів на лавочці сиділи хлопці. Замість дівчат у коротких спідницях та з жіночими сумочками ходили так само хлопці. У тому поселенні люди бачили маленьких голубів, дівчата забивали цвяхи, у алфавіті не було літери «Ї», наголос у слові «листопад» був на другому складі, а школярі не читали. Але не завжди було так…

Почалося все давно. Дві школи у селищі ділили між собою дітей. Ділили дуже дивно. Наче в одній вчилися діти, що не особливо відрізнялися інтелектом, а в іншій – такі розумні, що всі дивувалися. Але всі однаково тремтіли перед відсутністю книг. Не було у школах нормальних бібліотек. Була тільки одна велика. Називали її мешканці між собою «перлиною на селі», а знаходилася вона у приміщення Сільської Ради. Дуже гарні там були книжки. Особливо великі запаси художньої літератури, зала періодичних видань… Загалом, все, як має бути. Для Нечитайно  – то було взагалі раєм.

Але ж не могло все залишитися так, як було. Одного разу зібралися керівники у Раді та вирішили, що їм конче потрібне те приміщення, котре займає бібліотека, мов би то місця багато, а користі ніякої. Особливо з появою Інтернету туди навіть мало хто ходить. Якщо хтось і хоче прочитати цікавинку, той знаходить її у неосяжних просторах веб-павутиння. Суперечки тривали між двома головними – Вчитайком та Викресликнижко. Намагалися вирішити, що ж робити з тією нещасною бібліотекою. Вчитайко боровся до останнього, але не змів переконати «радників» в тому, що дітям, крім триклятого Інтернету потрібен ще і запах бібліотечних книг, який…

-          …ні з чим не порівняти!!! – кричав він.

І після тих відчайдушних промов пішов крейду косити. Викресликнижко здав в оренду приміщення. А щоб не викликати обурення у народу, вирішили перемістити бібліотеку в одне приміщення з Водоканалом. Оскільки вхід туди був один, кімнати деякі стояли пустими, проблем особливих не було. Хоча вхід другий все ж довелося пробити з іншого боку. Поставили двері, нові. Все, як має бути. Але не врахували те, що фундамент у тієї дивної будови, хай її чорт, високий. І тут вихід знайшли. Приліпили – по-іншому не скажеш – дерев’яні сходинки. Почала бібліотека працювали, як раніше. Ну майже. Просто Водоканал відрізав світло у кімнати, зайняті маленькою «перлинкою». І працювала тоді вона без світла…

Викресликнижко собою пишався, поки селище занепадало. Він і не помітив, як почало все змінюватися. Діти більше не ходили у бібліотеку. Бібліотекаркам у темряві було складно шукати потрібні книжки. І ось тоді всі почали сумували, наче очі раніше горіли, а тепер, як пожежа, згасали. І горіли вони тільки в тих нечитайників, які ще мали друковані дива, що не мали змогу купити, що були тільки у бібліотеці… Бо їм пощастило не встигнути повернути ті дива.

Хлопці сиділи попід домом, вдивлялися в перехожих, у яких ще горіли очі.

-          Павєзло… – шепотів перший.
-          ПовЕзло… – говорив другий.
-          Пощастило, – сумно казав третій.

Вас також може зацікавити:

1. Україна: промо-відео до Євро 2012
2. Євро-2012: збірна Трьох Левів визначилась з місцем проживання
3. Євро-2012: монети для приймаючих міст

Папір більш високої якості роблять із целюлози, отриманої хімічним способом: дерев’яний брус ріжеться на малі тріски, які занурюються в хімічний розчин і нагріваються під тиском. З такої деревної маси виготовляють папір для книг, брошур і модних журналів, а також міцні обгорткові матеріали.

До оброблюваної паперової маси може бути додана макулатура, але лише після видалення чорнила. На цьому етапі виробництва оброблювана маса, що складається з деревних волокон і води, називається паперовим сировиною.

Потім на спеціальній переробній машині змінюються форма і структура паперових волокон.

Клеї – це речовини, присутність яких в папері відштовхує вологу. Для проклеювання паперу найчастіше використовуються смоли. Завдяки їм, написане на папері приготовленими на водній основі чорнилом, не розтікається і легко розпізнається людським оком.

Пізніше паперова стрічка, що досягла достатньої міцності, щоб переміщатися сама по собі, обігне кілька підігрітих пором металевих барабанів, які випарять зі стрічки майже всю вологу. Після сушіння папір пройде через кілька розташованих в ряд і бездоганно відшліфованих залізних циліндрів, званих каландрами, які розгладять її поверхню. Після цього папір мотають на бобіни, які можуть розрізатися на більш дрібні котушки. Потім папір ріжеться на листи і покривається глянцем для зовнішнього вигляду.

Ось так створюється папір, яким ми користуємося. Саме з такого паперу створюються книжки. Проблема в том, що деякі книжки не варті того, щоб для них знищувалися дерева, але про це трошки пізніше.

Пам’ятаєте, колись люди вирішили, що попід дорогою треба насаджувати дерева, тому що завдяки їм не так забруднюється навколишнє середовище. Це ж тільки наші (українці, росіяни) вирішили, що тополі (які квітнуть зараз вже два рази на рік – у травні та липні) якнайкраще для цього підходять. Вони не врахували одного – є тополі, які не квітнуть і не викликають у людей алергічних реакцій…

Через кілька років, а саме через двадцять років незалежності, було вирішено «прибрати» тополі, тому що від них забагато пуху (це ж треба!) і вони можуть розірвати електричні дроти. Залишається сподіватися, що деревина пішла все ж таки на папір…

Але повернемося до книжок, заради яких не варто чіпати дерева. Топ-два творіння під кодовою назвою «видавництва, за що ви так ненавидите папір?».

«Приключения Какашки». Це реальна назва реальною книги, яка коштує приблизно 30 гривень і яку можна замовити в Інтернет магазинах. У ній розповідається про казашку, яка «з’явилася на світ», довго шукала (32 сторінки), для чого ж вона з’явилася, а наприкінці знайшла собі будинок – телевізор. 32 сторінки офсетного паперу з мінімумом тексту і чималим тиражем. Тверда обкладинка…

Варто знати: на 1 кг паперу йде 3,5 м³ деревини. За деякими даними, 17 дерев на тонну паперу, за іншими – 8 дерев на тонну.

«Тык-дык». 160 сторінок глянцевого паперу. 160 сторінок самого «тик-дик». Тобто реально – іншого тексту там не має. На початку тільки є уточнення, що «Іван-царевич» сів на коня і поскакав. Тираж: 2000 екземплярів. Вага одного екземпляру: 215 грамів. Нескладна математика. Можна порахувати, скільки дерев було знищено, щоб світ побачив цю книгу.

Коли наступного разу будете знімати гроші на банкоматі або сплачувати за послуги на терміналі, пам’ятайте, що є такі книжки. Якщо вам не потрібен чек, краще його не беріть. Почніть з себе.

Вас також може зацікавити:

1. Соціальна мережа: шлях до слави чи деградації
2. Некрасивих людей не буває
3. Дизайн квартири і його необхідність в житті людей

Відповідь проста: соціальні мережі. Не можна сказати,що вони з явилися давно,але як свідчить дійсність,для захоплення людства їм достатньо декількох місяців. Є люди, що створюють цю аномалію і стають мільйонерами,а є такі особи як ми,що просто гаять час на це заняття. Та нас об єднує  одне: ми всі нещасні. Що таке соціальна мережа? Це те місце,де ми можемо познайомитися з новими людьми,знайти старих друзів. Багато хто знаходить там своє кохання, дехто навіть розлучається. Особисто для мене це парадоксально, бо як можна жити на два світи? Люди можуть не спати усю ніч і потім прогулювати уроки,не ходити на роботу. Вони навіть не в змозі  адекватно відповісти на питання: що ж там потрібно робити цілий день?

Мені насправді прикро за своїх друзів і просто однолітків, які у такому молодому віці розмінюють життя на павутину. Скептично дивлячись на цю картину дорослі скажуть:” втрачене покоління”. Дійсно, молодь, що проводить у соціальній мережі весь вільний і не вільний час-це спустошені люди.  Таких називають: пусто зовні пусто всередині. Вони  прокидаються з думкою зайти на свою сторінку і не помічають як втратили ще один дорогоцінний день. Тоді настає апатія, особливо для школяра чи студента, який знову не вивчив вірш чи не підготувався до екзамену. В Інтернеті ми знаходимо будь-яке заняття аби тільки не піти і не зробити щось у реальному житті.

Та не можна сказати, що все так скептично. Особисто я ніколи не була прихильницею соціальних мереж, бо дивлячись на таких пустушок ні в якому разі не хотіла стати однією з них. І на щастя не стала. Я щаслива, що вмію тримати баланс між реальним і віртуальним світом. Соціальні мережі дійсно допомогли мені навіть здійснили мою мрію. По-перше, вони  виконали свою найголовнішу функцію: допомогли знайти мені нових друзів. Я не прибічник додавання їх для рейтингу, тому зі всіма ними я спілкуюся. Це люди різного віку ,соціального статусу і громадянства. Спілкування з ними розвиває мене як майбутнього журналіста. Взагалі зараз модно піарити себе і свою творчість у мережі. Особисто мені вони допомогли віднайти перших шанувальників свого таланту завдяки ведіння популярного нині жанру блогу.

По-друге, як це не парадоксально, але я можу спілкуватися зі своїми кумирами. Саме в цьому є один із пріоритетів ,наприклад, мережі мікроблогів Twitter. На мою думку ,це найкращий спосіб взаємодії відомих людей і їх фанатів. Це просто спосіб продавати свій продукт і навіть знайти роботу. У таких мережах велика кількість шанованих людей, просто спілкуючись або привернувши увагу своїми цікавими записами, можна незчутись як ти прокинешся успішною людиною.

Дійсно, Інтернет робить гроші. Засновник соціальної мережі Facebook – Марк Цукерберг є одним із найбагатших людей сучасності.Він сам створив себе і не зупиняється на досягнутому. По-третє, вони виконують банальну функцію: Ви можете почути першими новинки музики або знайти необхідну пісню, не чекаючи її на радіо. Та і просто придбати необхідну річ, задля якої раніше треба було перетинати Світовий океан.

Перераховувати можна дуже довго. Підсумовуючи, скажу, що моє ставлення до них не однозначне. Безумовно, треба скоротити їхню кількість і змінити ставлення людей до них. Можливо проводити там багато часу, але при цьому працювати на своє благо ,щоб в один момент прокинутися відомим, а не просто морально деградувати.

Вас також може зацікавити:

1. Мереживне спілкування
2. Українська в Дніпропетровську, або шлях джедая
3. Посередня екзистенція людини

 

Скільки страхів заховалося в нашій свідомості? Страхи зберігають нам життя, але є і такі, що заважають жити. Ви запитували себе чого найбільше боїтесь? Прожити життя в бідності? Не завести родину? Важко захворіти? В кожного свої страхи  та якщо їх об’єднати, зводяться всі вони до одного єдиного страху – нещасливо прожитого життя. Наше існування супроводжується боротьбою за найкраще, всі мріють жити щасливо та довго.

Психоаналітик  Фріц Ріман на початку 20 століття розробив теорію, за якою виділив 4 форми  страху за типами особистості:

1. Шизоїдна форма – присутній  страх зближення з іншими людьми. Світ для  нього небезпека, надійся лише на себе, не відкривайся людям, інакше будеш зраджений – гасло шизоїда. Власники цього виду страху  часто бувають замкнутими, самодостатніми. Свій початок  страхи беруть ще з дитинства,  створюючи в дорослому житті стіну відчуження, огородження від світу.
2.  Депресивна форма – створюється внаслідок нещасливого дитинства, нелюбові матері, заниженій самооцінці. Виникає страх бути покинутим, самотнім. За депресивними особистостями спостерігається безкрайня увага до інших людей,  причому шкодячи собі та забуваючи про власні інтереси. Задля приязні людей вони ладні віддати те, що потрібно їм самим, мають м’який, спокійний характер.
3.   Істерична форма – люди, які приховують своє справжнє я за маскою активної, відповідальної особи, котрою захоплюються оточуючі. Мета – бути в центрі уваги, всім подобатись. В таких особистостей виникає страх  рутини, одноманіття, вони не постійні в своєму стремлінні, прагнуть новизни.
4.   Нав’язлива  форма – протилежна істеричній. Це страх перед майбутнім, страх  перед покаранням. Порядок, відчуття обов’язку, норми та правила важливі для такої особистості. Вони повільні, довго приймають рішення, боючись  зробити невірний крок, наразитись на небезпеку.

Таким чином, в кожної форми чітко простежується головний страх,  який виникає під впливом середовища та зайнятого місця у суспільстві.

Кожний з нас знайомий хоча б з однією людиною, яка знаходиться під владою страху спілкування з людьми. Цей страх заважає жити повноцінно, супроводжується появою багатьох проблем і відсутністю корисних знайомств. Страх спілкування з людьми найчастіше виникає у знайомстві з новими людьми, коли вмить зникають всі думки, розмова не зав’язується, з’являється невпевненість і відчуття слабкості. Відчуття дискомфорту варто побороти, зрозумівши, що незнайомець теж почувається невпевнено, адже ви для нього закрита книга. Привітність та впевненість стануть запорукою вдалого знайомства і справленого гарного враження.

Страх впливає на проявленні нашого характеру. В компанії відразу виділяються люди, які жваво підтримують розмову, жартують, поводять себе розкуто і завжди є ті, що знаходяться в тіні активістів, нічим не виділяючись, ледве хитають головою, соромляться та червоніють. Їм страшно подати голос, страшно бути осміяними чи залишитись не почутими. Але і лідери мають свої страхи, звикнувши до центру уваги, вони не уявляють життя поза його межами.

Більшість людей боїться публічного виступу, прояву емоцій на людях, ми боїмось,  того що скажуть про нас чужі люди, часто при цьому забуваючи, що головне – це думки близьких  людей.

Поширеним страхом є страх відмовляти. За теорією Рімана  саме в депресивній формі  він є основною ланкою страху. Потреба подобатись іншим настільки велика, що змушує слабких людей йти на поступки сильнішому, боючись відмовити, людина часто здійснює вчинки, в шкоду  собі.  Навчіться говорити «Ні!»,  як рідним  так і малознайомим людям, відстоюйте свою точку зору та не йдіть на поступки, піддавшись чужій волі.

Найстрашніше не мати змоги чогось змінити і шкодувати над втраченим часом, не допомогти тому, кого любиш і розуміти, що ти не в змозі нічого змінити.

Страшно втрачати найдорожче і гніватись, що не винайшли машину часу, задля  повернення втраченого. Тому прикладайте свої зусилля вчасно, не зраджуйте своїм мріям, не зупиняйтесь перед труднощами, робіть все, що від вас залежить. Конкретна мета, бажання реалізувати свої ідеї – головна зброя проти будь-якого страху. Розвивайте у своєму характері волю та вірте в себе. Оберіть справу для душі і запам’ятайте одне істинне  кредо : “В житті досягають успіху тільки фанати своєї справи!”

Вас також може зацікавити:

1. Чому хлопці бояться знайомитись з дівчатами?
2. Одруження на п’ятнадцять днів
3. Субкультури – можливість самореалізуватися чи втекти від світу?

У шкільні роки ти здаєшся собі таким розумним, ерудованим та  швидко вчишся. З раннього віку ти вже знав, що два на два – строго і обов’язково чотири; що більше трьох площин не існує; що людина походить від мавпи; що не існує швидкості більшої, ніж швидкість світла; що сучасному людству мільйони років; що людина – створіння без крил, і тому не може літати; що твоя планета Земля – єдина населена серед безкрайніх просторів космосу… Все це і багато іншого для тебе стало майже істиною, аксіомою, новою картиною світу, якщо хочеш. Але не одразу, операція продовжувалася впродовж багатьох років.

Ти, мабуть, ще пам’ятаєш, яким дивовижним і сповненим великих таємниць здавався тобі світ, коли ти був ще маленькою дитиною. І кожен день приносив з собою нове дивовижне відкриття. Ось ти побачив голуба і погнався за ним, але той, звичайно ж, вчасно злетів у небо, куди тобі дорога була закрита; а ось ти побачив дуже гарну і незабутню квітку, у якої на той час ще не було назви, і довго вдихав її аромат з блаженною усмішкою на обличчі; а ось метелик сів прямо тобі на ніс, неначе ти сам був квіткою; ось ти вперше почув спів пташок в гілках дерев у лісі; а ось раптом з неба полились якісь дивні краплини, і намочили тебе з ніг до голови; ось так же раптово виглянуло сонечко і засвітило тобі прямо в очі, неначе лоскочучи своїм промінням; ось ти знайшов якесь дзвінке джерело і почав пускати по ньому саморобні кораблики; ось ти біжиш по зеленій траві, хлопаєш в долоні і радісно кричиш від щастя…

Забудь про все це! Твій світ тепер зовсім інший… Освічений, розмірений, розкреслений, передбачуваний, стабільний. Твій світ тепер мертвий. Так, ти прекрасно знаєш чому – ти став занадто освіченим. Твій внутрішній живий світ вбивали протягом довгих років.

Тобі розповідали про відкриті наукою “факти”, і замовчували про те, як всі вони зовсім не узгоджуються між собою. Змушували вчити напам’ять формулювання тисячі і одного “закону природи”, ні разу не наголошуючи на тому, що всі ці закони не більше ніж теорії, створені такими ж безрадісними вченими, яким ти віднині став сам. На твій колись тихий і спокійний розум вивантажували цілі стопи товстих підручників з цілком непотрібною інформацією, а потім змушували тебе раз за разом випльовувати її назад… Тебе катували безкінечними математичними формулами, стверджуючи, що математика – цариця наук, і тепер ти старанно день за днем використовуєш отриманні вміння для підрахунку власного доходу. Тобі тисячу і один раз говорили: “Це неможливо!” або “Не говори дурниць!” – з цих самих пір вони розмазали по стінці власної примхи всю твою уяву. Вони раз за разом ставили тобі всі ці “страшні” оцінки і бали, з докором дивлячись в очі, і опустили до плінтусу твоє відчуття власного достоїнства – наче людина була б недостойною їхньої уваги до тих пір, поки не навчиться випльовувати назад всі ці факти на “відмінно”!

Все це сталось не одразу. Ін’єкція за ін’єкцією, факт за фактом, формула за формулою, закон за законом, але вони таки створили для тебе свою картину світу, яку їм колись запропонували – і під гнітом їх суспільного авторитету ти вже не зміг від неї відмовитись. Твоє безтурботне і життєрадісне дитинство відійшло, натомість прийшла пора освіти. Спочатку ти пручався і кричав, відчуваючи, як яд уніфікації струїться невидимими венами твоєї душі, ти всіма силами намагався вирватися з цих чіпких лап мертвих картин світу і нафантазованих законів, але система все-таки взяла своє. Вона відформатувала і освідчила тебе  в ім’я себе самої, вона забила твій розум штампами і кліше, а твою душу зробила байдужим спостерігачем власної смерті в мініатюрі, вона зробила тебе ідеальним механізмом-роботом, прекрасно здатним виконувати своє “соціальне призначення”. З тих пір ти перестав відчувати, ти перестав по-справжньому радіти, ти фактично перестав жити. Хибна картина світу зробила свою темну справу, і вона ж дала тобі замінники загубленого щастя невинності … дала алкоголь, наркотики, безпечний секс …

Ти був унікальним творінням Бога, неповторним, неперевершеним, не потребуючим зрівняння з іншими, – а став одним із багатьох. Ти став освіченим. Тепер твоя голова містить тисячу і одне знання про те, яким є насправді той світ, в якому ти нині повільно вмираєш. Так, можливо тепер ти і знаєш назву того самого милого метелика, який колись в дитинстві сів тобі на носа; ти пам’ятаєш як називається квітка, що так тебе надихнула; ти зможеш колись розповісти своїй дитині про види хімічних реакцій, що проходять на сонці, яке колись лоскотало твоє обличчя; а голуби тепер викликають у тебе тільки огиду і страх, коли пролітають над головою. Ти думаєш, що пізнав цей світ, і тепер тобі вже нічому дивуватися, адже в тебе знайдеться тисяча і одна відповідь і пояснення, чому щось відбувається так, а не інакше.

Але запитай себе, запитай хоча б на мить, стало тобі легше від усього цього набраного вантажу твоїх ілюзорних знань, чи відчуваєш ти себе більш щасливим і життєрадісним, ніж колись давним-давно в майже напівзабутому дитинстві…  А якщо ні, то… можливо, щось не так з твоєю новою картиною світу?

Так, вони хотіли як краще. Так, вони самі стали жертвою в цій системі відформатованих людських душ. Так, вони не взнали, що робили. Чи зумієш ти своїм життям розірвати це порочне коло? І чи здатний ти як справжній майстер створити свою власну – сонячну і яскраву – картину світу?

Анна ТАШЛАЙ

Вас також може зацікавити:

1. Субкультури – можливість самореалізуватися чи втекти від світу?
2. Новий Рік у різних країнах світу
3. Еротичний лист їй !

Слід зауважити, що сьогоднішні уявлення про успіх є дещо викревленими.

Публічність, достаток, престиж, “я знаю собі ціну”, надмірність, %, дрантя та вище за потребу – асоціації, що виникають стосовно звичної успішної людини. Але я не кажу що це є достовірним.

Успішність слід розглядати і як гру долі. Миттєвий фарт, іноді спаплюжує адекватне життя та набуває рис злого жарту з ноткою випробувння.

А на заключення, за принципом жанру, вам би хотілось почути щось накшталт:

“Не варто забувати, що поняття успішності тісно пов’язано з уявленням про людські цінності “.

Часто не помічаємо, що бездумно ступаємо на шлях вже кимось прокладений та неявно хибний. Відступаємось від джерел, від справжнього. Хто б ще сумнівався що лише пошук себе, щастя, (приготуйтеся до “О великих слів вознесіння душі”) прагення одухотворення – є очевидно-безпосереднім шляхом до успіху.

Вас також може зацікавити:

1. Очікування або здоровим бути вигідно
2. Бути екстремалом чи бути?
3. Електронна книга: бути чи не бути?

Всі ми – ловці щастя – прикрашені унікальними недоліками, що їх нам дарувала природа. Кожен і всякий привабливий своєю особливістю: багряною вишнею на торті, родимкою, що наче крихта шоколаду надає обличчю смачної грайливості.

Часто трапляється, що люди живуть примруживши очі від сонця так буцімто воно сліпить та б’є. Але хіба ж воно б’є? Хіба не заграє лукавими промінчиками, перебираючи волосся та шкіру? Розмальовує лик гусячими лапками та підбурює до посмішки, як сьогодні. Примружуємо очі, коли знову бачимо цей зубик, що стирчить наввиперед, наче дике дерево з гірської скелі; коли міркуємо: «мені б таку фігуру…і бажано в комплекті з донжуаном». А згодом вкотре накладаємо на себе обмеження та викарбовуємо тавра недосконалості. А треба ж бо, як у Винниченка – «Краса і сила»… сила із краси. Тільки-но полюбиш світ, як в мить полюбиш і себе в нім. Зненацька з-за спини впаде тягар незадоволеності, камінь, що тягнув до днища. Філософ наш мандрівний з цього приводу висловився так: «Життя зробило все потрібне легким, а непотрібне – важким». Легко глянути на молодечі вуста, а дуже – на ямочки оті, котрі роблять юнок вже такими барвистими.

Пискнути ніби тварина-яка, від задоволення бути живим та й зануритися в експансивну веремію почуттів. Далебі, лементувати мов нескінченна дитина Всесвіту, унікальна і самобутня.

Вас також може зацікавити:

1. Для чого навчатися в університеті?
2. Homo legens — вимираючий вид чи майбутнє суспільства?
3. Субкультури – можливість самореалізуватися чи втекти від світу?

Кожному з нас хоча б раз зустрічалась особа, яка хреститься біля кожної церкви та б’є себе в груди, мовляв, “подивіться, який я побожний”, а одразу після цього починає лаїтись і його вважатимуть правидним християнином, адже кожної неділі він ходить до церкви, а іншого, який не порушує Заповіді Божі та носить віру у діші вважатимуть атеїстом, оскільки він не відвідує церкви. Але чи справедлива така оцінка соціуму? Як на мене – ні. Для мене віра – це дещо духовне та інтимне, що не потребує демострації та широкого розголосу, натомість релігія – це суспільний інститут, сукупність вірувань та віровчень. На справді, я давно перестала любити ходити до церкви (за виключенням Різдва та Великодня), оскільки не раз спостерігала, як промова священника, яка проникає у кожну клітинку тіла, перебивається балачками коліжанок, які діляться останніми плітками. Ці люди не усвідомлюють першочергового призначення Храму, для них він — вдале місце потеревенити та “засвітитись” перед сусідами.

Уже давно церка перетворилась на прибутковий бізнес, а священники відкрито зловживають своїми обов’язками. Яскравим приклпдом цього є Патріарх Кирил, фото якого в дорогих авто та не тільки, неодноразово миготіли на шпальтах газет. Таких людей наврядчи можна назвати “віруючими”, але злегкістю – релігійним, адже він Патріар. У суспільсві відбувається невілювання цінностями. Тепер, фальшиву сприймають за істину, а істину за фальшивку. Як наслідок, не має чіткої межі між релігією та вірою. Не зважаючи та мпорідненість цих потять, вони все ж позначують різні поняття. Звісно, якщо уявити собі антиутопію, ці поняття будую єдиним цілим, але у сучасному світі це не можливо, оскільки ми живемо у маргінальному суспільстві.

Я не можу назвати себе релігійною людиною, адже не відвідую церкви та не пам’ятаю коли останній раз сповідалась, але з впевненістю — віруючою, томущо важаю, що головна сповідь відбувається у серці і жодні слова не зможуть очисти душу, якщо людина не відчула каяття, а сила молитви не залежить відмісця де її промовляють.

Бухтоярова Юлія

Вас також може зацікавити:

1. Бог у душі людини, а не у церкві
2. Чому нам комфортно за кордоном? Польська перспектива.
3. У пошуках таланту…

Результат його творчості – продовження світотворення.

Вас також може зацікавити:

1. Що новачок повинен знати про електронну комерцію
2. 10 причин радіти життю
3. Скільки цигарок коштує дружба