За матеріалами польської газети

„ Wiedza i życie” 2000, nr 9

З давніх-давен люди використовували різні методи і засоби аби отримати переваги над суперником. Але в Давній Греції та Римі ті методи були трішки іншими, ніж сьогодні. Люди вважали, якщо з’їсти серце лева, то станеш таким сильним, як лев. На даний момент нічого не змінилося, просто методів побільшало і вони стали жорстокішими. Світ знайшов інші виходи із складних ситуацій. І такі речі як наркотики стали нормальними явищами.         « Це ж ефективніше!»– в один голос говорять тисячі людей у світі ( і не простих людей, а спортсменів).

І де ж тоді правда? Якщо найсильніші і найздоровіші ( на перший погляд) люди планети говорять так.  А правда одна, як і у доісторичні часи, виживає найкращий ( у нашому випадку, я би сказала, найхитріший).  І всі спортсмени це прекрасно знають, як і знають те, що у спорті досягти своєї цілі можна двома способами:

• Бути сильним і витривалим фізично, швидким, стійким психологічно. Для чого необхідно: постійно тренуватися, дотримуватися дієти, тренуватися психологічно.
• Відомо також, що досягти бажаного результату можна вживаючи різноманітні фармацевтичні препарати. Це велика спокуса, адже не роблячи нічого – ми маємо очікувану медаль.

Насправді допінг зараз став невід’ємною частиною сучасного спорту.  Наркотичні речовини є різні. Але чи можна ставити на вагу, які шкідливіші? Думаю, що ні, адже і ті, і інші дуже небезпечні для здоров’я.

Виникає лише одне запитання: «Чому?». Чому молоді, талановиті люди вирішують приймати допінг? Це закон спорту? Ні, зовсім ні. Це закон життя, коли усі думають, що мета виправдовує методи. Адже найчастіше впливають на таке рішення матеріальні речі: медаль, публічна думка, грошові нагороди.

Але це тільки частина правди. Серед спортсменів світового класу було проведено опитування, яке мало прояснити їхнє відношення до вживання допінгу. Результати вразили всіх . Понад 50% спортивної еліти виразило згоду на вживання  субстанції, яка допомагала би вигравати золоті медалі. Незважаючи на те, що приймання препарату може викликати проблеми зі здоров’ям,і  навіть смерть.

І як тут можна говорити про етику в спорті? В такій ситуації не залишається нічого, як почати вводити певні правила, що і зробив  Міжнародний Олімпійський комітет, заборонивши вживання допінгу. А не покірливих спортсменів чекає дискваліфікація або взагалі закінчення спортивної кар’єри.  Це відомо всім, але не всім відомо те, що разом і початком вживання наркотиків кар’єра спортсмена потихенько починає підходити до кінця.

Ви ще досі думаєте, що за золотою медаллю спортсмена криється лише радісна посмішка?  Тоді Ви глибоко помиляєтесь!

Олександр Машлай. Член Ради ВМГО «Національний Альянс», редактор видання «Правий Поступ». e-mail: rusych@ua.fm

ПІВОСТРІВ СВОБОДИ

Найпроблемнішим в Україні регіоном в плані сепаратистських настроїв є Крим. Історично, Крим, будучи під протекторатом Туреччини, ніколи не був слов’янським. Через постійні військові конфлікти з козацтвом, а потім і війну з Росією, внаслідок чого півострів перейшов до складу Російської імперії, у кримських татар сформувалось сприйняття росіян та українців як загарбників. Масла у вогонь підлила радянська влада, яка організувала депортацію татар. Крім того, татарський народ відмінний від українців ще й релігійною приналежністю. Це є ще однією лінією розколу кримської спільноти.

Не краща ситуація і з російським населенням півострова, яка взагалі вважає Крим російською територією, що помилково було віддано Україні.

Російське населення відчуває ментальну прірву між собою і українцями і тому всіляко намагається відділитися, абстрагуватися від України. Крім того особливістю російської душі є стійке почуття власної величі, «старшого братерства», що часто виливається в шовінізм. Звичайно така людина не зможе жити під керівництвом української держави.

Звичайно кожна нація має свої особливості, позитивні і негативні сторони. З цими етнічними пристрастями можна боротися і вживатися. Можна було б, якби певні політики не підігрівали ці пристрасті штучно. Я маю на увазі когорту російських політиків, завданням яких очевидно є провокація конфліктів в Криму.

«Нам ни в коем случае нельзя оставлять ни Севастополь, ни Крым. Эта позиция постоянная. На все инсинуации мы отвечаем: Севастополь – это русский город, это военно-морская база России, которая обеспечивает геостратегический баланс на юге России. А его потеря – это потеря юга России», – заявив Лужков на урочистому прийомі, з нагоди Дня Військово-морского флоту РФ в Москві.

Такі заяви впливового політика можуть розцінюватися або як заклик до зміни територіальної цілісності України, або як невдалий жарт, після якого потрібно вибачитися. Вибачень я не чув. Нажаль, такі заяви є непоодинокими. Інший скандально відомий російські політик Затулін, теж не соромиться у висловлюваннях. Минулого року він заявив, що “Украинские власти, которые так не хотят видеть нас на своей территории, могли бы просто решить эту проблему, вернув Крым России“ (цитата korrespondent.net).

Сьогодні, нажаль, такі висловлювання не отримали належної оцінки Служби Безпеки України. В епоху керівництва службою Наливайченком вони були оголошені персонами нон-грата. Але нова влада вчасно «прогнулась» і відмінила цю постанову.

Але не лише в цьому програє Україна в боротьбі за Крим. Відсутність будь-якої зацікавленості півостровом – ось основна проблема державних діячів. І це стосується не лише сьогоднішньої влади, але й всіх президентів з часу здобуття Україною незалежності. Складається таке враження, що ніхто не знає для чого нам той Крим і що з ним робити. Літом відпочили, а далі що? Не було розроблено жодної більш-менш дієвої програми українізації півострова, економічного розвитку, інтеграції у «велику Україну». Не кажучи вже про переслідування відверто українофобськи налаштованих організацій, що фінансуються із закордону, що прямо суперечить українському законодавству.

Ну і звичайно Чорноморський Флот РФ. В той час як політикум Росії заявляє про відторгнення Криму військова база тієї ж Росії преспокійно розміщається на території півострова. Чи буде в таких умовах спокій в Криму? Питання риторичне.

Для вирішення проблеми сепаратизму в Криму потрібно створити такі умови для населення, щоб вони розуміли – з Україною їм буде краще ніж з Росією, чи самостійно. Потрібно жорстко реагувати на будь-які заяви що зазіхають на територіальну цілісність України, незалежно, чи вони виходять від наших чи іноземних політиків.

ПІСУАРНА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ

Ще одна «гаряча точка» – це Донбас. Край металургійних гігантів і шахтарських містечок завжди був найбагатшим в Україні. Правда це стосується лише регіону взагальному, бо простий люд там переважно бідний. А багатство породжує певну незалежність, принаймні в судженнях та оцінках. Донбас стабільно продукує потужні політичні фігури, які не будучи ще на політичному олімпі активно обговорювали федералізацію України. Мовляв, чому ми маємо кормити всю країну? Народу це подобалось, і за рахунок таких жителів Донбасу “донецькі” набирали політичні бали.

Але в 2004 році коли стало зрозуміло що Янукович, як ставленик донбаської еліти, програв, постало питання про повне від’єднання від України.

26 листопада 2004 року сесія Луганської обласної ради ухвалила рішення про створення Південно-Східної Української Автономної Республіки (ПіСУАР). Депутати заявили про закриття зовнішніх кордонів і звернулися по допомогу до президента РФ Володимира Путіна. Цього ж дня громада в Одеській області на чолі з Русланом Боделаном, міським головою Одеси, проголосила резолюцію з вимогою визнання міста Одеси й усієї Одеської області самоврядною територією «Новоросійський край». Наступного дня позачергова сесія ради Харківської області зосередила всю владу в руках губернатора Євгена Кушнарева, створила виконавчі комітети обласної й районних рад та надала їм повноваження органів державної влади. Сесія зобов’язала обласні управління Держскарбниці й Нацбанку призупинити перерахування коштів до держбюджету.

Але до реального розколу справа тоді не дійшла. Віктор Янукович побоявся очолити ПіСУАР і тоді поділу України вдалось уникнути. Проти Євгена Кушнарева й Олександра Єфремова порушили карні справи по частині 2 статті 110 Карного кодексу України за «посягання на територіальну цілісність і недоторканість України», та жодних вироків винесено не було. Учасника з’їзду Бориса Колеснікова, на той час голову Донецької облради, Віктор Ющенко згодом навіть нагородив орденом «За заслуги».

Сьогодні питання від’єднання чи федералізації Донбасу не на часі. Адже політична еліта «краю шахтарів» сьогодні керує всією Україною. Але сепаратистський рух тут не викорінений, а лише заморожений. Адже всі натхненники ПіСУАРУ (окрім Кушнарьова, який загинув) не покарані, а отже не факт, що комусь із місцевих князьків не захочеться задовольнити свої політичні амбіції і повторити їх подвиг.

РУМУНСЬКИЙ СЛІД

Стабільний і патріотичний захід України, як не дивно теж прихильний до сепаратистських настроїв. В різні роки різні держави мали у своєму складі нинішні території заходу України. Це відобразилося і на етнічному і на культурному «обличчі» регіону. Крім того, в таких країнах як Польща, Угорщина, Румунія є політичні сили, які активно піднімають питання приналежності їм колишніх територій та їх повернення. Правда варто зазначити, що вони не мають такого політичного впливу у своїх країнах, як наприклад російські шовіністичні політики. Та й евроспільнота хворобливо відноситься до будь-яких заяв про зміну територіальної цілісності тої чи іншої держави.

Хоча в Румунії пішли дальше заяв. Як повідомляє газета “Сегодня” з посиланням на депутата Геннадія Москаля Румунія неофіційно видала 50 тисяч паспортів українським громадянам. Офіційно румунськими громадянами стали 3,5 тисячі буковинців, за неофіційними даними – уже 50 тисяч осіб. При цьому більшість з їхніх власників українські паспорти не здавали, що є порушенням українських законів.

При чому практика видачі румунських паспортів почалася ще з кінця 90-х “ А після хвилювань у Молдові, коли офіційний Кишинів обвинуватив у них Румунію, Бухарест ще більш спростив процедуру видачі паспортів на територіях, відібраних у Румунії в 1940-му”, – розповів Москаль. За його словами, для видачі паспортів створена спеціальна комісія при Мін’юсті, якій, по суті, потрібен лише один документ – свідоцтво про народження когось із предків на території Румунії до 1940 року. Не потрібно навіть знання румунської мови.

У Румунії офіційно заперечують намір возз’єднати території. “Румунія, як держава, ніколи не порушувала це питання про об’єднання колишніх румунський територій”, – говорить сенатор від партії “Велика Румунія” Іліє Ілашку. Однак у програмах усіх парламентських партій написано про це об’єднання.

Чому видача паспортів є такою небезпечною? Все просто – фактично тепер ці люди є громадянами Румунії, а отже вона може під приводом захисту прав своїх громадян в один прекрасний момент ввести свої війська на Буковину. Чим це загрожує можна подивитися на прикладі російсько-грузинської війни. При чому європейська спільнота закрила очі на факт відторгнення грузинських територій Росією.

Отож, як бачимо сепаратизм в Україні процвітає. Зазвичай підігрівають його закордонні сили. В найбільшій мірі російські та румунські, дещо менше – польські. За їх фінансової підтримки діють громадські організації, партії. Чому Служба Безпеки України не реагує на дані антиукраїнські дії – незрозуміло. Навіть за президента Ющенка робота в даному напрямку обмежувалась лише забороною в’їзду окремим найодіознішим іноземним політикам.

Можливо найвище керівництво держави не розуміє серйозності загрози яка зріє? То нехай погляне на Грузію, яка втратила чверть території. Чи на Сербію, яка втратила Косово. Чи президент хоче дочекатися терактів від сепаратистських рухів, як в Іспанії, чи Північній Ірландії? Питання сепаратизму варто вирішувати вже. Бо Україна єдина і не подільна. Це аксіома і дискусіям тут не місце.

Олександр Машлай

Написано спеціально для журналу «Правий Поступ»

Прочитавши заголовок, Ви скажете: « Це банально!!!». Знаєте, і Ви будете праві, але кожного дня сотні, тисячі людей задають собі це питання і шукають відповідь: хтось перевіряє на практиці, інший читає хитромудрі книжки. Але найголовніше те, що хтось дійсно знаходить відповідь на своє запитання і приймає її такою якою вона є, а інший розчаровується і починає негативно налаштовувати людей. І тому люди ще досі не можуть відповісти на дане питання. Адже самі заплуталися. Це як папороть у лісі в ніч на Івана Купала, яку всі шукають, але не можуть знайти.

Але виникає наступне питання, чи потрібно поринати з головою у всі ці складності, можливо, всього на всього треба жити не задумуючись про такі речі? Адже виходить, що ми самі ускладнюємо життя, шукаючи інколи неможливі виходи та входи. Проте це речі про які говорять, думають, мріють усі покоління усіх епох. І ми не вправі вказувати, що правда, а, що ні, а тим більше, якщо це стосується сердечних справ. Бо тут найкращий порадник ми і серце.  Адже правду кажуть, що серцю не прикажеш. Якби все чудово не виглядало збоку, але нам це може видатися жахливим, щоб не говорили рідні, друзі…Нас тягне до іншої людини: про яку думаєш, хочеш засинати і просинатися, бачучи її рідні, кохані, близькі очі, без якої кінець кінцем сонце не світить, дощ не йде і відмовляється серце битися…Хтось називає таке явище коханням, хтось закоханістю, хтось дає ще більш мудре пояснення, спираючись на досвід. Але, якби ти не хотів, його відчувають, відчували чи ще будуть відчувати тисячі людей на Землі.  І це чудово.  Адже так прекрасно знати, що на Землі є людина, якій ти потрібен більше повітря, яка марить тобою і зробить усе, щоб твоє життя було прекрасним, чого б це їй не вартувало.

Ми маємо гордитися тим, що крім тварининських інстинктів у нас є душа. І щоб там не говорили, на мій погляд, все таке щось існує, можливо, це і не кохання, але це те, що окриляє людей, робить їх щасливими. І щоб це не було, воно нам потрібне. Бо без цього ми не можемо називати себе людьми, без цього ми станемо роботами, іграшками без батарейок, ангелами без крил, ми просто будемо БЕЗ ЖИТТЯ. Тому бережімо свої почуття, адже саме вони роблять нас такими, якими ми є: без гриму, клоунських масок і егоїстичних посмішок.

На шляху всього існування людства, суспільство було свого роду течією, з якою всі разом рухалися. Ті хто намагався пливти проти, протестувати, тонули або були зламані загальним рухом, відмовлялися від своїх новаторських переконань. Та були і такі особи, котрі міняли русло, напрям, навіть на протилежний, ті котрі не просто не потонули, а по суті змінили стан речей. Ясна річ, що такий рух не завжди був розвитком, адже рух може бути в різні сторони, прогрес суспільства – це рух лише вперед.

Саме такою силою завжди була і буде, на мою думку – молодь. Це той прошарок людської спільноти котрий може, проте нажаль не завжди вміє, робити революції, міняти напрям течії, ламати режими, створювати нові вектори розвитку, нові грані суспільства та держави. Молодь знаходиться і буде знаходитись в авангарді суспільного прогресу. Неможливо собі уявити не лише політичного, але й економічного і культурного життя в ХХІ столітті поза молодіжним ракурсом. Молодь завжди гостро реагує на соціальні та політичні процеси і, як не парадоксально, є першою жертвою цих перетворень. Свобода духу, свобода розуму для людей молодого віку є значним пріоритетом в житті. Адже нові ідеї, новаторські методи, підходи з новим баченням проблеми і шляхами її вирішеня часто стають рятвіними для держави та особи. Молодіжні рухи найбільш розвинених країн несуть в собі довгу історію зміни та розвитку. Зараз ми можемо констатувати, що молодіжні рухи стали практичними засобами самореалізації багатьох молодих поколінь. Вони є засобами, що відкривають канали зв’язку, комунікації в середовищі одного покоління, виявляючи та репрезентуючи його інтереси перед суспільством в цілому. Що таке молодіжний рух? На думку авторів, найбільш повно визначає молодіжний рух Є.Косенко: – під молодіжним рухом, як правило, розуміють масову організовану соціально-політичну активність, спрямовану на реалізацію як специфічних вимог і цілей молодого покоління, так і цілей інших громадських груп, об’єктивні інтереси яких, відповідають інтересам молоді. Організована політична активність виявляється у формі участі молоді у широких соціальних рухах. Зазнаючи впливу провідних політичних рухів і партій, вони, разом з тим, являють собою самостійні ідейно-політичні утворення. До таких рухів можна віднести, наприклад, рух школярів і учнів вузів за академічні права, різного роду виступи під прапором культурних перетворень.

Молодіжний рух пройшщов свої стадії становлення в Україні, починаючи ще з радянських часів, і твориться в цей момент. Більш конкретизована періодизація розвитку сучасного організованого молодіжного руху подається в роботах провідних фахівців УкрНДІ проблем молоді. Проте схеми періодизації В.Головенька, М.Головатого та О.Корнієвського дещо відрізняються. Так, В.Головенько, а слідом за ним і М.Головатий виділяють три етапи становлення сучасного організованого молодіжного руху в Україні. Вони вважають, що перший етап (середина 80-х рр. – кінець 1989 рік) розпочався з виникнення молодіжних неформальних груп та об’єднань, створених на основі спільних зацікавлень (”хіппі”, “металісти”, “панки” тощо), а також значної кількості політичних дискусійних клубів та громадсько-політичних об’єднань, діяльність яких була пов’язана з проблемами екології, відродження національної культури тощо. Другий етап (кінець 1989 р. – кінець 1991р.) означений масовою політизацією молодіжного руху, активним процесом організаційного оформлення та значною опозиційністю стосовно існуючого режиму. Третій етап (кінець 1991 – по сьогоднішній день) бере свій початок з проголошення 24 серпня 1991 р. Акту про незалежність України та підтвердження його на всенародному референдумі 1 грудня 1991 року. Фактично третій етап у В.Головенька має означення – “етапом незалежності”. На його думку, на цьому етапі, більшість молодіжних організацій перешли від опозиційності до конструктивної співпраці з владою, а також утворився координуючий центр організованого молодіжного руху та налагоджені ефективні механізми реалізації молодіжної політики.

Проте реалії диктують свої умови, і молодіжний рух, молодіжна політика приходить в нові форми. Часто з іронією і посмішкою ми чуємо заклики політиків про омолодження влади, про нові молоді, перспективі команди … та обличчя нинішніх керманичів рідко змінюються, і молоді політики швидше виняток ніж правило. Виступи політиків рясніють гаслами, та заявами про те що Україні потрібна здорова освідчена молодь, що старі радянські кадри не вміють працювати в умовах сучасного світу, не володіють новими методами, ідеями розбудови своєї держави, лише молодь може внести «нову течію» в ситуацію в країні. Я повністю згоден.

Виникає питання : що для цього робиться, що вже зроблено? Як не крути радянську піонерську систему виховання не вдалося скопіювати і підлаштувати для українських реалей. А програми типу – «Школа молодого громадянина» (розроблена свого часу ВМГО «Студентське братство») реалізують не в повній мірі. Можна годинами дискутувати про державну політику у сфері молодіжного розвитку, молодіжного виховання, наводити приклади промахів і перемог. Істерично критикувати владу на усіх рівнях. Реальність в тому, що молодь нажаль не є елементом суспілсьтва котрий є державотворчим, молодь обмежена в правах і зачасту не вміє доводити свої права, формулювати суспільну позицію. Це, на мою думку, є стуктурною проблемою України, зокрема і Луцька вцілому.

Одним із форм ведення молодіжної політики є молодіжні обєднання, зокрема і молодіжні громадські організації. На даний час це є реальна форма впливу молоді на суспільство, державотворчі процеси, місто і сферу управління містом. На мою думку такі організації можуть і мають стати стережнем молодіжної політики. Адже єдині реально здатні згуртувати молодь, стати тим обєднуючим фактором, який сплотить молодь за всіма можливими напрямками молодіжної діяльності (мистецтво, туризм і спорт, студентське самоврядування, політика і дтп.) Проблемою звичайно є їх доступність, відкритість, зачасту формальність існування. Найбільшою проблемою для розвитку молодіжного громадського руху, як і для усіх громадських організацій, залишається проблема масовості та якості діяльності. Згадайте, які молодіжні громадські організації (далі МГО) ви знаєте в своєму місті? І чим вони займаються? Питання не з легких. Але на моє глибоке переконання майбутнє молодіжної політики має базуватися на МГО. І влада має постійно підтримувати існування таких обєднань, навіть ініціювати їх створення, вести нормальну грантову політику. Я вважаю майбутнє нашої держави за молодими політиками, за «новою течією», новими ідеями і новим баченням розвитку держави.

Захар Ткачук, голова луцького міського осередку громадської організації “Українська народна молодь”

Купить интересные футболки для программистов в Украине

Олександр Машлай. Член Ради ВМГО «Національний Альянс», редактор видання «Правий Поступ». e-mail: rusych@ua.fm

На початку 1990-х, коли ми лише робили свої перші кроки, як незалежна країна, багато експертів пророкували Україні світле майбутнє. За п’ять, ну максимум десять років, ви будете жити не гірше ніж в Англії! І тоді в це вірилося. Справді, ми маємо найродючіші землі – славнозвісні чорноземи. Ми маємо потужну індустріальну базу, залишену нам радянською системою, маємо достатні запаси корисних копалин та й люди в нас, що там казати, роботящі.

Але йшли роки, Україна боролась з інфляцією, рекетом, вчилася «робити» бізнес, а економічний добробут все не приходив. Нам політики казали: «Люди, та ж ви просто не того вибрали президентом! Оберіть мене і я зроблю Україну заможною та європейською. Я знаю дорогу в Європу!». Ми обирали, але ситуація не змінювалася.

Ми вперто чекали, ми спали і бачили євроінтеграцію. Проходили вранці, затуляючи носа, загадженим під’їздом і думали: «Нічого-нічого. Нам вже майже дали ПДЧ, а там дивись приймуть в Євросоюз і під’їзди стануть як в Берліні. Ось тоді заживемо!».

Для того аби наші діти були гідними членами євроспільноти ми за хабарі віддавали їх вчитися в найкращі вітчизняні вузи. А потім за хабарі влаштовували працювати лікарями, вчителями і держслужбовцями. Звичайно, кожен розумів, що цим самим сприяє розквіту хабарництва в державі. Але ж це не страшно – скоро ми будемо в Європі і корупція зникне. В Європі ж корупції немає.

Ми двадцять років чекаємо, коли ж заживемо як у Європі. Коли станемо багатими і заможними. Коли нас почнуть поважати у світі і коли ми поважатимемо один одного. Ми все чекаємо, чекаємо, чекаємо…

Ми, українці, в 1991 році знищили Радянський союз, але не знищили свою рабську свідомість. “Совок” і досі в кожному з нас. Ми звикли, що хтось прийде і щось за нас зробить. Прибере парк, в якому ми ж накидали пляшок, викорінить корупцію, полагодить трубу в під’їзді яка протікає. Ми чекаємо начальника, директора, президента, який покаже нам куди йти, що робити, як жити.

Рабська свідомість настільки в’їлася в свідомість українцю, що він розучився думати і аналізувати. Ми проклинаємо на кухнях владу, але на виборах вперто голосуємо за одних і тих же політиків, які немов під час гри в пін-понг обмінюються владою. Причому щораз йдучи на вибори і обираючи між старими політиками, які десятками років сидять при владі ми наївно віримо, що ось тепер, ось нарешті щось зміниться.

Щось зміниться лише тоді, коли ми змінимось самі, коли виженемо із себе совка і раба. Для того щоб жити добре і заможно, варто прагнути до цього і щось для цього робити, а не чекати що хтось зробить. Чисто в нашому ліфті буде, коли ми перестанемо там смітити. Влада буде тоді відповідальною перед виборцем тоді коли ми гнатимемо поганою мітлою хапуг і брехунів. Корупція зникне тоді, коли ми перестанемо давати і брати хабарі.

Нічого неможливого не має – все в наших руках. Пора діяти! І тоді будемо жити як в Європі, а бо ще краще.

Написано спеціально для журналу «Правий Поступ»

Ранок…Розпочинаю свій день з чашки кави( жити без неї не можу). Смачна італійська кава дорогого сорту…Здається, так банально, але більша половина людства полюбляє потішити себе зранку чашечкою улюбленої кави. Скажете, що це не залежність!!!???? Навпаки це найсправжнісінька залежність. Все починаєтьсяя саме з цього.

На світі є дуже багато людей, які стверджують, що вони не є залежними. Вважаю таких людей просто брехунами, які брешуть не тільки постороннім, але й самим собі. Невже в них ніколи не виникало життєвої необхідності в чомусь , як, наприклад, у ковтку води, постійно: кожен день , мить, секунду? Чи не було бажання продати все аби лиш отримати бажане? Просто залежність буває в різних виявах:

• Хтось залежний від того, що споживає ( фрукти, овочі, різноманітні страви та якісь інші, улюблені смачності). Така людина, відкривши холодильник не може сказати ЙОМУ:«НІ!!!». Все що там знаходиться манить до себе, заохочує і стає першою необхідністю. І в голові виникає думка: « Воно ж само просить з’їсти, як можна відмовитись від такої пропозиції». Ми, люди залежні від їжі. Без неї не можемо існувати, дихати, творити.

• Хтось перебуває в постійному переслідуванні нових, дорогих( або ж дешевих), модних речей. Не може прожити дня без розпродаж. Таких людей сучасність називає шопоголіками. Особи, які мають схильність до постійного накопичення, забивають хату різноманітним шматтям, яке, можливо, зовсім непотрібне, але на душі стає легше.

• Хтось залежний від свого хобі, яке дуже часто переростає у фанатизм. До цієї категорії можна віднести всіх: починаючи від збирачів марок, закінчуючи гравцями комп’ютерних ігор. Такі люди не розуміють своїх дій. Роблять усе для задоволення мети. Вони схожі на зомбі, які постійно торочать одне і теж. Таких осіб потрібно остерігатися. Інколи вони можуть бути небезпечними для людей. Адже скільки є випадків, коли діти йшли на все заради комп’ютерних ігор( навіть на вбивство).

• Хтось одержимий метою зробити хорошу кар’єру. Насправді така більша половина людства. Вони гордо називають себе КАР’ЄРИСТАМИ. Такі особи вночі, вдень, в обід, за рулем авто думають про бізнес. А все це почалось із школи, де КАР’ЄРИСТИ намагалися бути першими і найкращими. Такі люди дуже часто цинічні та егоїстичні( хоча є і винятки). Їм дуже важко признатися, що вони залежні.

• Хтось залежний від алкоголю, куріння та наркотиків. Це найнебезпечніший вид залежності, який може призвести до летальних випадків. Такі люди здатні на все заради «дози». Хтось їх жаліє, хтось засуджує, а хтось просто зневажає, але дуже рідко хтось допомагає, вважаючи таку справу безнадійною.

• Всіх вище перерахованих категорій об’єднує ЗАЛЕЖНІСТЬ ДО ГРОШЕЙ. У сучасному світі це здається зовсім нормальним, коли людина прагне заробити собі на життя, але інколи таке бажання переходить всі межі. Гроші поглинають людей, і як з цим боротися ніхто ще не придумав.

Залежність буває різною, але кожен з нас може знайти методи боротьби з нею. Потрібно лише повірити в свої сили та признатися нарешті: «Я – ЗАЛЕЖНИЙ».

K. Alla

Сучасність, жорстокість… – це все реальність. Ми живемо в ній. Вона нас лякає. Але чомусь ми, люди, давно забули про себе. Про те, як усміхалися, дивлячись  « Сам удома», як заздрили модній зачісці подруги, як плакали, коли тонув «Титанік», як кохали схід сонця, споглядаючи на свою другу половинку, як пили гарячу каву, не поспішаючи на роботу, в школу чи  універ.

Куди це все зникло? Невже так змінився світ? Просто, можливо, люди стали іншими?! Наші голови «забиті податками», наше кредо – гроші, гроші, гроші. Ми почали робити життя сірим і однотонним. Інколи здається, що дощ яскравіший. А найсумніше те, що ми забули про мрії. Ми закопуємо у велику яму те, до чого так довго йшли, для чого здобували статки, ставили мету, жертвували усім, що мали, знаючи, що час не повернеш.  Письменники століттями писали у своїх книгах про вірне кохання, чоловічу солідарність, жіноче терпіння, дитячу наївність, чарівні країни, створюючи казку. Будучи ще малими дітьми, ми усім розповідали, що:

-         Я буду космонавтом, як Гагарін, – кричав Костя, як вилазив на край даху.

-         А я- моделлю і вийду заміж за бізнесмена, поїдемо на Канари, – мріяла Марійка.

Так дуже часто під’їзд будинка перетворювався на місце, яке збирало кучу поважних людей з необхідними  професіями.

Усі дитячі мрії просто чудові, але лише деякі з них збуваються, а інші перетворюються на міфи, які  загортають у «фаньтік» від улюбленої цукерки та  кладуть у велику скриню з надписом  « Рожеві мрії. Надзвичайно секретно».  І ми згадуємо про скриньку лише тоді, коли  потрібно  прийняти важливе рішення або ж, коли не має чим забавити внуків. У такому випадку варіант перший кращий, адже людина може змінитися, у другому…уже і найсильніші антибіотики не допоможуть. А все тому, що незважаючи  на допис у Конституції України «про демократію», у наших думках і душах все ще панує «радянський режим».  А подібне руйнування  починається   переважно із вибору навчального закладу та професії. Тоді у хід ідуть усі можливі і неможливі варіанти: знайомі « з гаманцем» чи « високим кріслом», впливові родичі ( інколи дзвонять і до троюрідної тітки, якої в очі ніколи не бачили) і, звичайно ж, гроші. А чи потрібне це все? Так ми вбиваємо мрії та навіть надії на їх здійснення.

15 липня розпочалася  вступна компанія у  ВУЗи. Це наша можливість обрати свій шлях у житті. Абітурієнти обдумайте добре чи справді Ви хочете бути тим, ким вказують Вам батьки, матеріальне становище чи престижність  (художники  теж не погано заробляють). Не будьте практичними! Не перетворюйте мрії у міфи, адже їх ще не пізно втілити в життя.

K. Alla

З кожним днем в тенетах все більше і більше з’являється інформації. Вона різноманітна, на будь який смак та на будь який колір. Бери, як то кажуть, до не схочу. І ми беремо, усе це читаємо коментуємо і радіємо, що ми щось знаємо та на щось здатні. Інформацією розкидаються наліво і направо, її пишуть, друкують, малюють і читають. Про якість цього всього хаосу говорять багато та не роблять того, що потрібно для її покращення. Ми із Вами, як годиться, усе це переробляємо. Добре коли у людини є фільтр, який хоч трохи увесь цей шлак фільтрує, та так не завжди! Читати далі

В той час, коли нинішня влада крокує до двомовності в Україні, коли пан Колесніченко подав законопроект про регіональні мови мій десятирічний племінник розмовляє українською, мислить нею, а, наприклад, російською — зась. Не йде воно якось йому, не вкладається в голову. В таких випадках він нагадує мені гостя з Росії, який «нічаво нє панімаєт на украінском». Воно й не дивно: дитина народилася в незалежній Україні, оточуючі її люди розмовляють українською… А що буде далі, чи не з’являться в мові хлопчика оті іншомовні слова, що так деколи ріжуть вуха?

Погляд перший. 2003 рік. Лесь Доній, політик, громадський діяч.

Уривок зі статті «Хай живе суржик!» www.molodaukraina.org

«…всі мови — це суржики. І українська — теж. Кожен неупереджений лінгвіст може дати розкладку про тюркські (майдан, козак) чи польські (кохати, перепросити) запозичення, не кажучи вже про болгарську основу, яку вслід за москалями ми цнотливо називаємо то старослов’янською, то церковнослов’янською. Чи, може, німецька «лямпа» народилася в херсонських степах, а англійський комп’ютер вигадала Одарка з Мелітополя? Отож-бо. Запозичували, запозичуємо і будемо запозичувати! Літературні норми дуже умовні і ніде не відповідають нормам живої мови. Суржиком писав наддніпрянець Шевченко, галичанин Франко, суржиком розмовляли діячі Центральної Ради. А якщо послухати нинішніх політиків, ви що думаєте, суржиком вправно володіють тільки притчевоязицеві Плющ і Кучма? Спокійно! Ющенко й Тимошенко володіють суржиком не гірше. Якщо хтось скаже, що то у них літературна мова, значить, я проходив у школі якусь іншу. Ну то й що? Хіба вони перестали бути українцями?

Можна подумати, що мені не хочеться, щоб українська була чистішою і красивішою. Звичайно, хочеться. Просто я розумію, що в наших умовах боротьба з суржиком — це не першочергова проблема. Більше того, ця боротьба шкідлива, бо вона зменшує коло наших союзників (користувачів української мови — авт.), замість того, щоби завойовувати нових.

Потрібно боротися. Але боротися не з суржиком, а за перехід на суржик російськомовних. Спочатку хоча б на суржик. А далі вже справа техніки…

Мови світу демократизуються, вони відкриті до різних віянь та впливів. Нехай ці віяння не завжди добрі й корисні, але якщо мова жива, вона перетравить і витримає все. Наші ж ура-придурки намагаються втримати її в межах сільського дев’ятнадцятого століття, а значить, вони її омертвляють, вони прирікають її на загибель. А мові потрібен розвій. Нехай на цьому етапі ми трохи втратимо мовну чистоту і наберемося зайвих запозичень, — головне, щоб ми змінили оборонні редути на атакуючі порядки.»

Погляд другий. 2010 рік. Богдан Жолдак, письменник, сценарист.

Із розмови під час перебування в Бердичеві

«Суржик — це найцікавіша структура мови. Наприклад, англійська мова, яка має колосальні літературні традиції, — це конгломерат примірно двадцяти племен. Але подивіться, яка це вироблена літературна мова. Російська мова — теж суржик, що утворився за допомогою русифікації декількох племен Новгородом, Псковом, Києвом. Але подивіться, які наслідки цього. Тепер цей суржик змушує нас суржикувати нашу прадавню українську мову. Суржик має потужну енергетику. Це теж своєрідна мова. Та й взагалі, багато мов у світі є суржиковані. Навіть серед автентичних мов десь 7 % — це корінна лексика, а все інше — це засвоєні з інших мов слова, які можуть бути синонімами до власних слів. Як би того не хотілося, але всі мови на 93 % складаються із запозичених слів.

Інша справа, що на Україні суржик — явище потужне. Хоч він поступово і зникає, і все потроху відходить в бік української мови, але наш уряд вводить державну двомовність, що, власне, є найпаскуднішою річчю, бо, відповідно, суржик нав’язується нам згори».

Тепер спробую обмізкувати все вищенаведене та дати відповідь на своє питання. Хоч і розмовляли наші прадіди суржиком, бо й тоді нав’язували нам чужу мову (згадаймо історію), то й сьогодні ми його ще будемо чути. На превеликий жаль, «оборонні редути» давно розібрані своїми на будматеріали, а «атакуючі порядки» Донія розбіглися по кущах. Що ж лишилося? Лишилися ще 7 % корінної лексики та ми, прості користувачі української мови.

І нехай буде закон про регіональні мови, бо чому, наприклад, потрібно змушувати російськомовного українця в Донецьку користуватися українською. Ми ж повинні жити в цивілізованому світі. Проте двомовність — це аж занадто. Бо ж потім, як бувало і раніше, захочеться ще більшого, наприклад, тотальної русифікації (знаємо звідки вітер віє). Шановне панство, яке бажає цього, боюся, надірве свої пупки. Бо є така річ як людська гідність.

Нове покоління молодих людей, та й мій племінник, виховані не як раби і будуть носіями української мови лише за однієї простої причини — змалку навчені думати українською. І від цього не відступляться. І нехай буде таких людей мало, головне в цьому не кількість носіїв, а їхня якість, що рецесивним (прихованим) геном передається з покоління в покоління, бо домінантні (переважаючі) є нестійкими. Так і у випадку суржика та нав’язування чужої мови — все величне, могутнє, колосальне рано чи пізно руйнується, як Вавілон (згадайте, що тоді сталося з мовою). Ми ж, українськомовні, і не збираємося таке будувати. Тому нашій мові наказано жити вічно.

“Де ж третій погляд?” – запитаєте ви. Третій погляд ваш.

Автор: Юрій Балюк

Мабуть на першому курсі вищої школи, на парах з економіки нас навчали, що досягнути максимальних прибутків, при цьому зменшити затрати сировини та робочої сили, можна тільки шляхом іновацій у виробництво, переоснащення обладнання та модернізації.

Дивно, але науково-технічний прогрес в Україні не досягає того результату, якого потрібно. Хоча і є лідером серед новаторів у країнах СНД. Незнаю, чи це вина чиновників, які зменшили фінансування наукових установ майже на 60 %, чи самих науковців, які тікають за кордон (та і я б утік, якщо мені пропонували ЗП на 200 % вищу). Великою втратою є також те, що патентують українці свої винаходи за кордоном, при цьому держава втрачає кошти, які могли б потрапити до бюджету. Самих науковців закордонна перспектива приваблює і тим, що в країнах ЄС йде більша підтримка новаторів, тому для них діють пільги, скориставшись якими, молодий науковець може заповільнити процес оподаткування патентного виробу.

Ще одним цікавим фактором є те, що департаменту статистики Держкомстату України проводять перевірку рівня інноваційної діяльності тільки малі та середні підприємства. Також, важливим, і в тому числі прикрим фактом є те, що аналогічні перевірки не проводяться ними у сфері науки, освіти та охорони здоров’я. Та і перевіряють вони саме оснащення, а не новаторство у виробництві ( я маю на увазі власні наукові винаходи). А найбільша частка витрат припадає на купівлю машинного обладнання.

За даними департаменту статистики Держкомстату України в 2006 році збільшився попит державою на замовлення наукових розробок, а 2008 році він досягнув близько 50 % від загальних замовлень. Та Україна відстає по багатьох показника. Виникає питання, чому? Наприклад: в країнах ЄС значна частка таких замовлень припадає не на державу, а саме на бізнес. Зокрема в Чехії більше 50 %, в Угорщині майже 50 %, Франції – майже 50 %, а в Німеччині – майже 70 %.

Інноваційний потенціал як сукупність можливостей забезпечення інноваційного розвитку економіки стоїть на жалюгідно низькому рівні. Він почав набирати вже біш хаотичного порядку : коли винаходи є, а методів застосування їх не знаходять.

Як на мене, то потрібно більше уваги (з боку держави) приділити розвитку науки, та інвестувати в найактуальніші проекти співвічизників. І звісно звернути увагу на рівень педагогіки у ВНЗ, встановити жорстку антикорупційну систему ( бо виходить так, що ледарі з грошима отримують симпатичні дипломи, а здібні люди залишаються осторонь…). Бо зараз прийшов час, коли рівень педагогіки впав на досить низький рівень. Вчителі володіють предметом, та не володіють методологією. Вони не можуть в повній мірі розкрити глибину предмету та сутності наукової діяльності. Сьогоденний педагог (не говорю за всіх) втомився з часом, і потребує заміни або зміни в законодавстві. Бо людині з сміхотворним окладом не те що наукою діяльністю займатися не хочеться, а й взагалі викладати.

І головна деталь: 95 державних замовлення на наукові послуги припадає на установи, які пропонують такі, і лише 4-5 % припадає на ВНЗ. Про що і свідчить дуже низький рівень освіти у ВНЗ.

Враховуючи всі вищезазначені фактори можна зробити висновок, що держава нераціонально використовує інноваційний потенціал країни. І не робить конкретних кроків для пом’якшення законодавства у сфері новацій.

Використовуючи статистичні данні, можна сказати не тільки про те, як ми гарно працюємо у даній сфері, а й визначити проблематичні питання, які потребують нагального вирішення.

Тому, прошу звернути увагу громадськості на дане питання. Бо інноваційний потенціал країни може і повинен сприяти виході України з економічної кризи. А вдосконалення системи освіти буде впливати на майбутній розвиток держави. Освіта – частина культури, тому нам потрібно спільними зусиллями стежити за якістб надання освітніх послуг.

Директор департаменту молодіжної політики – А. Глінський

Інституту суспільно-політичних досліджень