Художньо-меморіальний музей Івана Труша (відділ Національного музею у Львові ім. А. Шептицького) оголошує літературно-журналістський конкурс „Трушівське перо”.

На початку ХХ століття Іван Труш, відомий український художник, зробив значний внесок в професійну мистецьку та літературну критику. Він став редактором першого в Україні мистецького журналу „Артистичний вістник”, а також активно виступав на сторінках тогочасної преси з літературознавчими публікаціями. Його критичне перо було об’єктивним, сміливим та влучним.

Мета Конкурсу – розкрити ці маловідомі, але водночас вагомі грані таланту Івана Труша, а також надати можливість талановитій творчій молоді випробувати свій потенціал в написанні статей та творів на культурну тематику.

До участі запрошуються учасники віком від 12 до 30 років.

Конкурс проходить у двох номінаціях:

І – „Публіцистична стаття”,

ІІ – „Літературний твір”.

Умови Конкурсу:

1. Написання публіцистичної статті на тему: „Іван Труш в контексті  української та європейської культури” або літературного (поетичного чи прозового) твору на тему „Слідами мандрів Івана Труша”.
2. Вказати (обов’язково!) особисті дані: П.І.Б., вік, клас/курс, навчальний заклад/ місце роботи, номінацію, в яку подається твір, контактний телефон.
3. Обов’язкова реєстрація учасників в Художньо-меморіальному музеї Івана Труша (м. Львів вул. І. Труша, 28 /кінцева трамваю №2 по вул. Коновальця/.

Вимоги до робіт:

1. До Конкурсу допускаються твори на задану тему, які раніше не були опубліковані.
2. Від одного учасника приймається не більше однієї статті в кожній номінації.
3. Мова твору – українська, обсяг – не більше 2 сторінок друкованого тексту, формат – А 4, інтервал – 1,5.

Конкурс відбуватиметься у трьох вікових категоріях:

І категорія – учні ЗОСШ (віком від 12 років)

ІІ категорія – студенти навчальних закладів І- ІV рівня акредитації

ІІІ категорія – учасники віком до 30 років.

В кожній з трьох вікових категорій у двох номінаціях Журі визначить призові місця.   Відзначені твори будуть надруковані в провідних львівських виданнях. Переможці отримають подарунки та пам’ятні дипломи, а також матимуть можливість пройти практику в редакціях львівських газет, право на безкоштовний курс навчання у „Школі журналістики”, а також відкриття персонального блогу на інтернет-ресурсі „П’ятниця”.

Почесне Журі конкурсу:

Номінація „Публіцистична стаття”:

Ігор ГУЛИК (голова Журі), лауреат премії Національної спілки журналістів України “Золоте перо”, директор і головний редактор „Львівської газети”;
Ярина КОВАЛЬ, редактор відділу культури „Львівської газети”;
Катерина СЛІПЧЕНКО, мистецтвознавець, культуролог, журналіст „Львівської газети”;
Роман ОНИШКЕВИЧ, головний редактор газети „Новий погляд”;
Галина ГУЗЬО, редактор відділу культури газети „Високий замок”;
Наталя ДУДКО, редактор відділу культури газети „Ратуша”.

Номінація „Літературний твір”:

Ігор КАЛИНЕЦЬ (голова Журі), поет, лауреат Національної премії України  ім. Т. Шевченка, заступник директора Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою НУ “Львівська політехніка”;
Наталя ГУМНИЦЬКА, науковий співробітник Міжнародного інституту освіти, культури та  зв’язків з діаспорою НУ “Львівська політехніка”;
Галина ШМІЛО, методист Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою НУ “Львівська політехніка“;
Ольга ПТАШНИК, фахівець Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою НУ “Львівська політехніка”;
Богдан СИВАНИЧ, фахівець Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою НУ “Львівська політехніка”;
Оксана БІЛА, заступник директора з наукової роботи Національного музею у Львові  імені Андрея Шептицького.

Тексти надсилати в друкованому чи електронному варіантах на адресу:

Художньо-меморіальний музей Івана Труша
вул. Івана Труша, 28
м. Львів, 79057

або на електронну скриньку (з поміткою „Конкурс”):

Trush-museum@ukr.net

Роботи приймаються до 25 квітня 2012 року!

Контакти:
Тел. (032) 237 04 63
Тел. моб. (099) 26 91 222
(067) 14 51 942
Trush-museum@ukr.net
uk-ua.facebook.com/Музей-Івана-Труша

Контактна особа – Людмила Співак

Інформаційні партнери конкурсу: газети „ЛЬВІВСЬКА ГАЗЕТА”, „ВИСОКИЙ ЗАМОК”, „НОВИЙ ПОГЛЯД”, „РАТУША”.

Конкурс відбувається за підтримки Мистецького фонду імені Короля Данила, видавництва „Каменяр”, медіа-проекту „Школа корисної журналістики”, інтернет-ресурсу „П’ятниця” та газети „Самопоміч”.

Вас також може зацікавити:

1. Всеукраїнська стипендійна програма імені Івана Пулюя
2. «Лиш боротись – значить жить!»

Візьми участь у конкурсному відборі! 

Цільова аудиторія: учасники Студреспубліки (чи інших республіканських проектів) будь-якого з років, активні люди, депутати різних рівнів, бізнесмени, викладачі вишів, громадські діячі, молодь, студентство.

Програма проекту передбачає проведення оргдіяльнісної гри протягом 3 повних діб за участю близько 80 осіб.

Особливості! В процесі гри будуть застосовані ряд методів та інструментів, які дадуть змогу глибоко зануритися у проблематику та знайти відповіді на найскладніші питання. Планується досягнення ефекту “повного занурення”, що передбачає участь в абсолютно всіх заходах, а також заборону вживання алкоголю. При порушенні даної вимоги організатори залишають за собою право на виселення порушника без повернення оргвнеска.

Умови участі: Учасники відбираються серед представників цільової аудиторії шляхом конкурсного відбору на основі подання анкети-заявки. Конкурс триває до 8 лютого 2012 року. До 11 лютого відбудеться оголошення результатів.

Кожен бажаючий матиме можливість за власний кошт залишитися та відпочити на території проведення. Про це додатково та заздалегідь (до 10 лютого) треба повідомити організаторів.

Умови участі та деталі конкурсу [pdf, укр.]  
Анкета 
Про всі “Зимові Студреспубліки”  
Обговорення на форумі 
За додатковою інформацією звертатися:

Щерба Олександр, комунікатор проекту

м.т.: 063-26-74-490,

офіс: (044) 529-13-75

No related posts found

Свою історію кохання написав Дмитро Войналович.

Моя історія трапилася рік тому. Хоча, якщо подумати, то починалося все ще з 11 класу. Якраз у ту пору, коли найбільше всього хочеться кохання, забувається про навчання, екзамени та інші життєві бар’єри, я закохався у дівчинку. Вона мені подобалась і раніше, але саме в кінці одинадцятого класу я вперше і по справжньому закохався.

Таня, так звали дівчину, вчилася на моїй паралелі. Вона напевно і не знала, що вона мені подобається не просто, як друг. Ми з нею були у досить таки хороших дружніх відносинах. Не знаю, що вона там відчувала до мене, але я не наважувався їй освідчитись. Літом, перед вступом до вишів, часто зустрічалися, проводили цілі дні з компанією, і навіть удвох. Просто гуляли вечірнім Києвом, сиділи в парках, розважались. Але осінню ми розбіглися по різним університетам, і часу на зустрічі (принаймні перший час) було не досить і багато. Плюс, вона жила у гуртожитку, а я щодня ганяв до іншого міста. Йшли тяжкі навчальні будні. І так до самісінького літа. Час від часу ми зустрічалися, але освідчуватися я їй так і не наважувався. А почуття все зростали…

Деякі мої друзі знали про те, що Таня мені подобається. Один із друзів (однокурсник Тані) зателефонував мені одного червневого ранку і повідомив, що вона їде на відпочинок з нашим спільним знайомим. Я трохи засумував. Знаючи того «спільного знайомого», знаючи його наміри, я вирішив нарешті діяти. В мене було дві з половиною години, щоб сказати Тані ті слова, які я так довго тримав у собі. Сказати в очі. Я зібрався і вибіг із дому на найпершу електричку до Києва. Дорога займає 1,5 години. В моїй кишені був лише мобільний і кілька гривень. Півгодини я простояв на пероні, чекаючи електричку. Весь цей час я обмірковував, чи правильно  роблю. Коли ж електропоїзд нарешті прибув, діватися було нікуди. Грошей на рахунку телефону, щоб подзвонити на інший оператор, не було. Батарея на межі. Ще й якісь кляті ремонтні роботи на залізниці. Ну, чим не «закон підлості»?! Я зателефонував колишньому однокласнику, який проходив учбову практику в столиці. Попросив, щоб він подзвонив Тані і запитав, чи точно вона їде «через 2 години». Він передзвонив мені через дві хвилини, і єдине, що він встиг сказати перед тим, як мій мобільний «вирубився» було: «Так, вона…» Мені цього вистачило.

Електропоїзд їхав не за графіком. Я відчував, що можу не встигнути. Я зрозумів, що треба якось затримати поїзд. Як? Поки електричка стояла на якійсь зупинці біля Києва, я попросив пасажира-студента (чуйний виявився, дякую йому!), щоб він дав мені подзвонити зі свого телефону. Він згодився. Я набрав свого знайомого, який працює на вокзалі, і ледь не слізно його благав зробити щось, щоб поїзд Київ-Одеса затримався хоч би на кілька хвилин. Він довго дуже вагався, але потім сказав, що «може, щось і вийде». Коли дороги лишалося на хвилин 20, а до відправки поїзда – 25, я вирішив піти у ва-банк, і сказати слова, що хотів сказати при зустрічі, Тані по мобільному. Що б це дало? Знову я попросив у вищезгаданого студента телефон. Він знову не відмовився, але вже посмішка його була не така привітна. Телефонні виклики до Тані закінчувалися довгими гудками. Останній я зробив уже тоді, коли електричка під’їжджала до вокзалу. Трубка не була знята.

Я галопом вибіг з електрички і побіг до платформи, де стояли поїзди. Підбігаючи до потяга Київ-Одеса, який за розкладом мав відправитись три хвилин тому, я побачив, що біля середнього вагона стояв мій знайомий і щось голосно пояснював провідниці. Але, не добігаючи до нього, я побачив у вікні одного з вагонів Таню з «спільним знайомим». Вона побачивши мене, встала з місця і вибігла у тамбур. «Що ти тут робиш?» – з посмішкою і здивуванням запитала вона. Я ж без зайвих пояснень сказав: «Таня, я давно хотів сказати, що кохаю тебе. Благаю, не їдь. Благаю…» Я захеканий і весь на нервах дивився на неї. Вона була дуже здивована і усмішка її спала з уст. Потім вона розвернулася і пішла до вагону. Я втупився у перон і кляв себе за те, що раніше не сказав цих слів. З іншого боку – хто я такий, щоб вона вийшла з потяга… Раптом я побачив, чи навіть відчув, що хтось вийшов на перон. То була Таня з валізою. Кілька секунд ми стояли мовчки, поїзд зрушив з місця. З тамбура лилися матюки і прокльони, але ми просто стояли, дивилися один одному в очі і посміхалися. Я був ДУЖЕ щасливий.

І зараз ми вже рік разом. І я щасливий так, як і тоді, влітку, на пероні київського вокзалу. Коли я врешті сказав Тані ТІ слова…

Новости, справочная бесплатные объявления разной тематики на одном портале.

No related posts found

Цю трагічну історію надіслав Олег Стефінів. Автор одразу ж вибачився за помилки, бо під час написання його переповнювали емоції.

Чи пам’ятаєте ви свою першу історію кохання? Я пам’ятаю… Це неочікуванне кохання, яке з’явилося ні звідки, але залишило в моєму серці слід… Минали роки, а пам’ять не давала забути про тебе,про карі очі, вуста які ледь-ледь усміхалися коли я пестив твоє волося, воно розсипалося по плечах, по оголених грудях і шовковою хвилею спадало на моє обличчя. Боже, невже це остання ніч, яка дарована нам долею, а може можна щось змінити?

Це було кохання з першого погляду, чужа країна, чужі люди і ти така рідна, така близька, така кохана… Вона говорила і я мало, що розумів, я говорив, а вона сміялася, вона полька, а я українець. Ми зустрілися і я зрозумів що вона та, яку я шукав, моя суджена – моя доля.

Але життя не таке вже й легке, воно інколи дає, а інколи і забирає. Так і сталося зі мною…Це було в місяці жовтні,падав дощик і легенько подував вітерець,вона вийшла,як завжди красива і не перевершена.Нас не міг зупинити дощ,ми пішли гуляти старими вулцями Варшави.

Ох, як би я знав, що все так станеться,я б взяв її руку і не відпускав би ніколи… Я досі пам’ятаю її чарівний сміх, її закохані очі, як би я міг зупиняти час. Погулявши вечірньою Варшавою я відвів її до дому,вона як завжди ніжно мене цілувала і я ішов до дому або залишався в неї, тоді я не залишився мотивуючись тим, що мені зранку вставати. Хіба я міг знати, більше не побачу її, що ми останній раз гуляли під осіннім дощем… Ввечері мені сказали те, що я найбільше в своєму житті не хотів почути… Вона розбилась на машині, коли їхала з роботи до дому.

Вона буде в моєму серці на завжди…

Увлекательные и познавательные игры для детей бесплатно. Для девочек и мальчиков интересные игры.

No related posts found

Нагадаю, що не так давно ми оголосили про початок конкурсу до Дня Святого Валентина – Історія Кохання. Зізнаюсь чесно, що конкурс не такий популярний, як того очікував я. То ж, у вас є всі шанси поборотись за грошовий приз!

Цю історію надіслала Марія Михайлова.

Ця зустріч назавжди закарбувалася в дівочій пам’яті. Та й не дивина, адже день той був доленосним. Сімнадцять років, останній день літа, вступ до університету. Усе це змушувало хвилюватися щось всередині, затамовувати подих від цих швидких, наче блискавка, змін. Число “7″ завжди для неї було чимось загадковим та містичним, саме в той день воно виправдало свою репутацію. І ось сьомий поверх. Вона в чорній, елегантній сукні шукає розклад, що мов ховався від натовпу новоспечних студентів, наштовхується на нього. Саме тут, серед цієї товкатні вони познайомились, протягнувши один одному руки. Начебто звичайний хлопець, без особливих талантів чи розумових здібностей, але мав такі очі… Дивлячись в його очі, їй завжди хотілося хоч на хвильку пірнути у цей загадковий внутрішній світ незвичайного хлопця. Вона полюбляла блакитнооких, він був саме таким, але навіть не це тягнуло! Погляд його завжди виражав стільки почуттів, що, мабуть, вона й на власній шкірі ніколи не відчувала таких,  а він був здатен розповісти про вир емоцій просто даючи дивитись собі в очі.

Вони були закохані. Закохані до нестями, до втрати контролю, до непрозорої матовості в очах, що змушувала дивитися на світ як через щільний туман, розшукувати руками предмети людей, щоб не травмуватись. Кожного Божого дня вона все більше і більше втрачала розум, коли чула його голос. Здавалося, ніби сердце б’ється з такою силою, що здатне було розтрощити вщент, захищаючи від зовнішніх пошкоджень кістки грудної клітки. Здавалося, ніби якийсь внутрішній голос приглушує інші голоси, зриваючись від неймовірної гучності крику, допоки сили не покидали. Він намагаючись все ще кричати, щось незрозуміло хрипів.

Звичайно ж, постає питання, навіщо всі ці муки, якщо люди кохають один одного?! Все просто: вона не знала про його любов до неї, а він – про її до нього. На жаль чи на щастя, розв’язка цієї незрозумілості між ними не змусила себе довго чекати.

Усе чарівне стається тоді, коли сонце ховається за горизонт багатоповерхівок,  на місто накривається темно-синя ковдра з сяючими діамантиками з рок. Вона була впевнена у цьому, полюбляючи саме ніч, коли непотр ібно бути “кимось”, а можна бути собою. Того вечора вона, хвилюючись, з вологими долонями, тремтячими руками несенітнецею в голові, набрала його номер. Він з дівчиною в кіно, обіцяє передзвонити. Вона в мовчазній істериці не знає, що й думати. Положення врятував спільний друг, заспокоївши і впевневши у щирості почуття цього блакитноокого красунчика.

Ніч розмови, тяжкої розмови, де вони нарешті скинули з себе тягар мовчанки і зізналися у тому, що вже декілька місяців повільно їх з’дало.

На цьому моменті я обірву свою історію. Нехай буде щасливий кінець, а те, що сталося згодом за кулісами, має там залишитись.

Ви також можете взяти участь у конкурсі на кращу історію кохання! Ознайомитись з правилами.

No related posts found

Чекаємо конкурсних робіт у вигляді статей, до яких за бажанням можна додати не більше двох фотографій та одного відео.  Головна умова – це обсяг статті. Не пишіть дуже мало, але й забагато не треба. Мінімальний обсяг – 200 слів, а максимальний – 700. До друку прийматимуться тексти українською мовою.

Отримані від вас історії одразу ж публікуватимуться на сайті MOLODI по мірі надходження черги. Публікації приймаються до 11 лютого включно. Популярність вашої історії серед відвідувачів сайту, кількість відгуків у коментарях, рекомандації в соціальних мережах і грами або літри пролитих мною сліз щастя чи горя – всі ці фактори будуть впливовими під час визначення кращих статей. Визначення переможців та остаточне підбиття підсумків відбудеться 12 лютого.

Надсилайте свої історії на нашу скриньку molodiinua@gmail.com Бажано в полі “Тема” вказати “Історія кохання”.

Отже, про приємне – призи. Було вирішено зробити два місця, а не три, як у багатьох змаганнях. Це ж свято кохання, то має бути пара:

1 місце – 100 грн
2 місце – 50 грн

Зайду трохи наперед і розкажу коротко, як саме переможці зможуть отримати гроші. Не хочеться нікого обмежувати або пропонувати всілякий непотріб, тому переможці зможуть самі обрати, як витратити кошти. Найлегший для мене спосіб – це переказ грошей на ваш гаманець популярного сервісу Webmoney. Також, можна обрати товар на отриману від конкурсу суму в будь-якій інтернет-крамниці. Особливо екстримально-завіртуалізовані (оце придумав, запишіть цей вислів на мене ;) можуть отримати підвищення рейтингу вконтакті і т.д. Можливі інші варіанти, але головна умова – це можливість розрахуватись Webmoney. Взагалі, проблем не буде.

No related posts found

Як же отримати таке чудесне привітання? З 8 жовтня по 17 грудня включно вам треба надіслати на наш email molodiinua@gmail.com свою поштову адресу (повністю, не забудьте вказати ініціали та індекс!). В темі електронного листа напишіть “ДІД МОРОЗ“. 18 грудня методом жеребкування буде обрано 9 переможців, які отримають привітальний лист щастя.

Будемо вдячні, якщо ви згадаєте про акцію на своєму сайті з посиланням на наш сайт та в  твіттері з посиланням на @Molodiinua

З новим роком! Він наближається!

П.С. Ваші персональні дані ні в якому разі не будуть поширюватись іншим чи використовуватись в інших цілях!

No related posts found

1. За допомогою голосування читачі обрали статтю “Топ-8 порад з підвищення ефективності роботи” Стаття перемогла з впевненим відривом. Дякуємо всім хто брав участь у голосуванні.
Автор статті – Юля Барановська виграє книгу: Грицина Ю., “Ілюзія багатства”

2. Найбільше обговорювали статтю: “Ну, що зіграємо?” Цікава стаття про актуальну проблему. Марина Бакум отримує книгу: Слапчук В., “Дикі квіти”

3. Ми з Володимиром (він же Vovanada) порадились і вирішили, що перевагу редакції і цікаву книжку: “Трициліндровий двигун любові” ми подаруємо Анастасії Печериці. Її стаття: “Сексуальна освіта, або наслідки її відсутності” торкнулась ще однієї проблеми української освіти.

Ми вийдемо на зв’язок з переможцями та домовимось про отримання подарунків.

Ми з великим бажанням нагородили б усіх учасників конкурсу, але ж ви самі розумієте, що так не буває. Ми вдячні всім, хто взяв участь! До наступних конкурсів!

No related posts found

Перелік конкурсних статей:

• «СХН» – хвороба людства чи поєдинок генерацій?
• Україна – незалежна, а українці?
• Все буде чудово
• Топ-8 порад з підвищення ефективності роботи
• Земля і люди
• Я вірю в світле майбутнє, або оптимізм по-молодіжному
• Несе чорта у гості
• Ну, що зіграємо?
• Різне життя, або чому забуваємо про покликання?
• Сексуальна освіта, або наслідки її відсутності
• Лібералія
• А в його ліжку була незнайомка
• Освіта 2.0
• Майбутнє
• Легкі наркотики to be or not to be
• Вона
• Покоління розумніших

Голосування

No related posts found

Споконвік старенькі унікуми не розуміли нас, але цього разу мене розібрало зло, й лишень через сталеву витримку я змовчала (натомість вирішила написати оцю статтю!). А хіба ж вони – всі бабці та дідусі – не були колись, як ми: молодими та повними енергії, і весь світ тільки того й чекає, коли ти проявиш свою талановитість. Озирнутися, так кругом такий потенціал, і невже у когось може піднятися «рука», а якщо взяти дану ситуацію – то язик, щоб заганяти нас, молодих та повних енергії, до «городної ями»?

Тут таки зароджується одна підозра: а чи цей прояв невдоволення, бува, не заздрощі? У молоді й справді переваги, адже літні люди ніколи вже не будуть такими як ми, і допоки старість спочиває у глибокій кишені джинсів, залишається бажати кращого: розважатись, вчитись, творити, любитись… зрештою жити повним життям, чинити з розумом та так, щоб завтра не шкодувати про вчорашній зроблений чи то не зроблений крок.

Помисливши глобально, можна допустити, що цей «дефект» є нічим іншим, як хворобою людства, назва якої на три букви – СХН (стареча харизматична неврівноваженість).

Укомплектованість старечого розуму іноді така, що має лише радість чинити на зло. Якщо віднайти середину людського життя, то до цієї фінальної точки індивід мудрішає, а опісля, день за днем… Не будемо брати гріх на душу (молода вона у нас ще!), але як порозумітися, як вирішити цю глобальну проблему – картопля картоплею, та ж попереду ціле літо «бур’яну»!

Пропоную декілька варіантів. Перш за все потрібно знайти слабке місце вашого ворога і натиснути на нього… Хоча, то місце є спільне для всіх – це жалість: на неї і будемо давити. Відтак, складаємо план. Не треба злити старенького противника, натомість треба підластитися та ввійти в довіру; в довіру слід входити протягом тижня, і ніяк не менше, можна постаратися, щоб «ворог» почув вашу розмову по телефону, в якій ви відмовлятиметеся йти на гульки (краще не з коханим, а з подругами – так щоб правдивіше), чи то від іншої насолоди, запевняючи, як давно ви не були на селі, як скучили за свіжим повітрям – але дивіться, не перестарайтеся: вкладайте у кожне слово душу, мовте з оптимізмом та не перегравайте. І ось коли «противник» повірить у вашу «невеличку» брехню, ви явитесь на поріг у похмурому стані, не забуваючи пришпилити собі до картуза чорну хмару дощу, а на обличчя надіти невдоволену життям маску. І який дід-прадід, чи яка бабка-прабабка не повірить, що вам задали величозний реферат по «Війні та миру», чи іншій глобальній темі, що безпосередньо стосуватиметься вашої спеціальності. Який же затятий «ворог» не пошкодує вас, якщо ви зі слізьми на очах заявите про «злу долю», що тепер вихідні «собаці під хвіст» і т. д і т. п. Головне не відступатися від плану і бути упевненим у своїм перемозі: віра молоді – то справжня зброя! І ще одне – заявити про цей трафунок треба не пізніше, ніж за два-три дні до поїздки на село, щоб рідні вдосталь змогли «насолодитись» маскою смутку на вашому обличчі.

Тепер розглянемо інший бік медалі: це коли вашим «чистосердним» побрехенькам не повірили і таки відправили на рідні села. По-перше, не слід падати духом: якщо зла доля познущалася з вас, задайте їй удару у відповідь! На поле краще не заявлятися, щоби дарма не полохати молоде тендітне серце. Та і не спішіть одразу хапати лопату до рук: пройдіться по господі – тут робота знайдеться точно: пилючку повитирати, дзеркала помити, підлогу вилизати… Подвір’я теж потребую догляду, бо де ж, як не тут, гуси, кури та інша свійська тварина скидає свої «снаряди» – особливо кози, палять як навіжені! Двір можна кушпелити від раннього ранку до обідньої перерви (при тім ще й до сусіда на могорич заскочити), а там і рота з поля вернеться, ви ж і з ними спробуйте злитись: охкайте, ахкайте, потирайте боки, щоб не вирізнятись, можете скропити під пахвами сорочку, пришпилити до чола піт.

Навідайтесь також у стайню, поганяйте курей – покажіть хто у домі господар! У дитинстві всі ми пили яйця – «Щойно з-під курки, ще тепле!» – говорив нам дід і сунув парочку під ніс, та, чого гріха таїти, ми ковтали ту гидоту із задоволенням. Тому можна пригадати дитинство — погратися у «Слабо!». А ще можна спробувати подоїти кізку чи корову. Гадаю, краще починати зі скота менших розмірів: попрохати бабу навчити вас тієї премудрої справи і вправлятись з вим’ям півдня, й ніяк не менше. Не заперечую, що все вижате вашою міцною рука треба буде на місці в себе вливати, тому раджу тиснути і смикати не надто сильно.

Не відкидаю варіанту, що нічого зі сказано вище не збудеться і вас таки заберуть на поле. Що ж, тут можу тільки поспівчувати. Як варіант, можете завести журну пісню через півгодини важкої праці, викликати сльозу баби-діда, тим-то й вирвати собі зайву хвилю спочинку.

А зрештою, може комусь таки подобається попорпатись у земельці, замість того щоб читати книжки чи писати свої власні, слухати музику чи творити її серцем, зустрічатися з друзями чи любитись з коханою людиною… Варіантів море, чи не так? Тож прапор вам руки!

І вже надвечір, коли настане час повертатися до рідного міста, збігайте на рідне полечко та оцініть його безмежжя. Скільки ж роботи та сили вкладено у нього, скільки любові – руки, що трудились над ним, слід цілувати. Якщо ви сюди так і не потрапили, вас може почати гризти сумління, але ви залишіть його «курам на сміх» і гайда у місто: попереду будні, а там-то можна похвалитися друзям про чудові вихідні на селі – адже чудові! Зрештою, язиком ляпати – то не лопатою брили горнути.

Не секрет, що завтра ми на дещицю вже не такі, як учора. Кохаймося, молоді люди, бо ж хто вартий того більше за нас!

Наталія Любезна

No related posts found