Візьми участь у конкурсному відборі! 

Цільова аудиторія: учасники Студреспубліки (чи інших республіканських проектів) будь-якого з років, активні люди, депутати різних рівнів, бізнесмени, викладачі вишів, громадські діячі, молодь, студентство.

Програма проекту передбачає проведення оргдіяльнісної гри протягом 3 повних діб за участю близько 80 осіб.

Особливості! В процесі гри будуть застосовані ряд методів та інструментів, які дадуть змогу глибоко зануритися у проблематику та знайти відповіді на найскладніші питання. Планується досягнення ефекту “повного занурення”, що передбачає участь в абсолютно всіх заходах, а також заборону вживання алкоголю. При порушенні даної вимоги організатори залишають за собою право на виселення порушника без повернення оргвнеска.

Умови участі: Учасники відбираються серед представників цільової аудиторії шляхом конкурсного відбору на основі подання анкети-заявки. Конкурс триває до 8 лютого 2012 року. До 11 лютого відбудеться оголошення результатів.

Кожен бажаючий матиме можливість за власний кошт залишитися та відпочити на території проведення. Про це додатково та заздалегідь (до 10 лютого) треба повідомити організаторів.

Умови участі та деталі конкурсу [pdf, укр.]  
Анкета 
Про всі “Зимові Студреспубліки”  
Обговорення на форумі 
За додатковою інформацією звертатися:

Щерба Олександр, комунікатор проекту

м.т.: 063-26-74-490,

офіс: (044) 529-13-75

No related posts found

Як же отримати таке чудесне привітання? З 8 жовтня по 17 грудня включно вам треба надіслати на наш email molodiinua@gmail.com свою поштову адресу (повністю, не забудьте вказати ініціали та індекс!). В темі електронного листа напишіть “ДІД МОРОЗ“. 18 грудня методом жеребкування буде обрано 9 переможців, які отримають привітальний лист щастя.

Будемо вдячні, якщо ви згадаєте про акцію на своєму сайті з посиланням на наш сайт та в  твіттері з посиланням на @Molodiinua

З новим роком! Він наближається!

П.С. Ваші персональні дані ні в якому разі не будуть поширюватись іншим чи використовуватись в інших цілях!

No related posts found

1. За допомогою голосування читачі обрали статтю “Топ-8 порад з підвищення ефективності роботи” Стаття перемогла з впевненим відривом. Дякуємо всім хто брав участь у голосуванні.
Автор статті – Юля Барановська виграє книгу: Грицина Ю., “Ілюзія багатства”

2. Найбільше обговорювали статтю: “Ну, що зіграємо?” Цікава стаття про актуальну проблему. Марина Бакум отримує книгу: Слапчук В., “Дикі квіти”

3. Ми з Володимиром (він же Vovanada) порадились і вирішили, що перевагу редакції і цікаву книжку: “Трициліндровий двигун любові” ми подаруємо Анастасії Печериці. Її стаття: “Сексуальна освіта, або наслідки її відсутності” торкнулась ще однієї проблеми української освіти.

Ми вийдемо на зв’язок з переможцями та домовимось про отримання подарунків.

Ми з великим бажанням нагородили б усіх учасників конкурсу, але ж ви самі розумієте, що так не буває. Ми вдячні всім, хто взяв участь! До наступних конкурсів!

No related posts found

Перелік конкурсних статей:

• «СХН» – хвороба людства чи поєдинок генерацій?
• Україна – незалежна, а українці?
• Все буде чудово
• Топ-8 порад з підвищення ефективності роботи
• Земля і люди
• Я вірю в світле майбутнє, або оптимізм по-молодіжному
• Несе чорта у гості
• Ну, що зіграємо?
• Різне життя, або чому забуваємо про покликання?
• Сексуальна освіта, або наслідки її відсутності
• Лібералія
• А в його ліжку була незнайомка
• Освіта 2.0
• Майбутнє
• Легкі наркотики to be or not to be
• Вона
• Покоління розумніших

Голосування

No related posts found

Споконвік старенькі унікуми не розуміли нас, але цього разу мене розібрало зло, й лишень через сталеву витримку я змовчала (натомість вирішила написати оцю статтю!). А хіба ж вони – всі бабці та дідусі – не були колись, як ми: молодими та повними енергії, і весь світ тільки того й чекає, коли ти проявиш свою талановитість. Озирнутися, так кругом такий потенціал, і невже у когось може піднятися «рука», а якщо взяти дану ситуацію – то язик, щоб заганяти нас, молодих та повних енергії, до «городної ями»?

Тут таки зароджується одна підозра: а чи цей прояв невдоволення, бува, не заздрощі? У молоді й справді переваги, адже літні люди ніколи вже не будуть такими як ми, і допоки старість спочиває у глибокій кишені джинсів, залишається бажати кращого: розважатись, вчитись, творити, любитись… зрештою жити повним життям, чинити з розумом та так, щоб завтра не шкодувати про вчорашній зроблений чи то не зроблений крок.

Помисливши глобально, можна допустити, що цей «дефект» є нічим іншим, як хворобою людства, назва якої на три букви – СХН (стареча харизматична неврівноваженість).

Укомплектованість старечого розуму іноді така, що має лише радість чинити на зло. Якщо віднайти середину людського життя, то до цієї фінальної точки індивід мудрішає, а опісля, день за днем… Не будемо брати гріх на душу (молода вона у нас ще!), але як порозумітися, як вирішити цю глобальну проблему – картопля картоплею, та ж попереду ціле літо «бур’яну»!

Пропоную декілька варіантів. Перш за все потрібно знайти слабке місце вашого ворога і натиснути на нього… Хоча, то місце є спільне для всіх – це жалість: на неї і будемо давити. Відтак, складаємо план. Не треба злити старенького противника, натомість треба підластитися та ввійти в довіру; в довіру слід входити протягом тижня, і ніяк не менше, можна постаратися, щоб «ворог» почув вашу розмову по телефону, в якій ви відмовлятиметеся йти на гульки (краще не з коханим, а з подругами – так щоб правдивіше), чи то від іншої насолоди, запевняючи, як давно ви не були на селі, як скучили за свіжим повітрям – але дивіться, не перестарайтеся: вкладайте у кожне слово душу, мовте з оптимізмом та не перегравайте. І ось коли «противник» повірить у вашу «невеличку» брехню, ви явитесь на поріг у похмурому стані, не забуваючи пришпилити собі до картуза чорну хмару дощу, а на обличчя надіти невдоволену життям маску. І який дід-прадід, чи яка бабка-прабабка не повірить, що вам задали величозний реферат по «Війні та миру», чи іншій глобальній темі, що безпосередньо стосуватиметься вашої спеціальності. Який же затятий «ворог» не пошкодує вас, якщо ви зі слізьми на очах заявите про «злу долю», що тепер вихідні «собаці під хвіст» і т. д і т. п. Головне не відступатися від плану і бути упевненим у своїм перемозі: віра молоді – то справжня зброя! І ще одне – заявити про цей трафунок треба не пізніше, ніж за два-три дні до поїздки на село, щоб рідні вдосталь змогли «насолодитись» маскою смутку на вашому обличчі.

Тепер розглянемо інший бік медалі: це коли вашим «чистосердним» побрехенькам не повірили і таки відправили на рідні села. По-перше, не слід падати духом: якщо зла доля познущалася з вас, задайте їй удару у відповідь! На поле краще не заявлятися, щоби дарма не полохати молоде тендітне серце. Та і не спішіть одразу хапати лопату до рук: пройдіться по господі – тут робота знайдеться точно: пилючку повитирати, дзеркала помити, підлогу вилизати… Подвір’я теж потребую догляду, бо де ж, як не тут, гуси, кури та інша свійська тварина скидає свої «снаряди» – особливо кози, палять як навіжені! Двір можна кушпелити від раннього ранку до обідньої перерви (при тім ще й до сусіда на могорич заскочити), а там і рота з поля вернеться, ви ж і з ними спробуйте злитись: охкайте, ахкайте, потирайте боки, щоб не вирізнятись, можете скропити під пахвами сорочку, пришпилити до чола піт.

Навідайтесь також у стайню, поганяйте курей – покажіть хто у домі господар! У дитинстві всі ми пили яйця – «Щойно з-під курки, ще тепле!» – говорив нам дід і сунув парочку під ніс, та, чого гріха таїти, ми ковтали ту гидоту із задоволенням. Тому можна пригадати дитинство — погратися у «Слабо!». А ще можна спробувати подоїти кізку чи корову. Гадаю, краще починати зі скота менших розмірів: попрохати бабу навчити вас тієї премудрої справи і вправлятись з вим’ям півдня, й ніяк не менше. Не заперечую, що все вижате вашою міцною рука треба буде на місці в себе вливати, тому раджу тиснути і смикати не надто сильно.

Не відкидаю варіанту, що нічого зі сказано вище не збудеться і вас таки заберуть на поле. Що ж, тут можу тільки поспівчувати. Як варіант, можете завести журну пісню через півгодини важкої праці, викликати сльозу баби-діда, тим-то й вирвати собі зайву хвилю спочинку.

А зрештою, може комусь таки подобається попорпатись у земельці, замість того щоб читати книжки чи писати свої власні, слухати музику чи творити її серцем, зустрічатися з друзями чи любитись з коханою людиною… Варіантів море, чи не так? Тож прапор вам руки!

І вже надвечір, коли настане час повертатися до рідного міста, збігайте на рідне полечко та оцініть його безмежжя. Скільки ж роботи та сили вкладено у нього, скільки любові – руки, що трудились над ним, слід цілувати. Якщо ви сюди так і не потрапили, вас може почати гризти сумління, але ви залишіть його «курам на сміх» і гайда у місто: попереду будні, а там-то можна похвалитися друзям про чудові вихідні на селі – адже чудові! Зрештою, язиком ляпати – то не лопатою брили горнути.

Не секрет, що завтра ми на дещицю вже не такі, як учора. Кохаймося, молоді люди, бо ж хто вартий того більше за нас!

Наталія Любезна

No related posts found

Друзі мої, а чи вам не здається, що занадто багато в нашому житті залежить від зрадників? Не здається? Невже ви не бачите зрадників в тих, хто керує нашою країною, приймає закони, питання війни та миру, дипломатичні відносини? Я не буду казати, що все наше з вами життя (подобається це вам чи ні, і я навіть не питаю, чи згодні ви з цим) окутане зрадою. Нехай ці високопоставлені особи не зрадили вас або мене особисто, але колись було таке поняття, як зрада держави.

Не задавайтеся питаннями. Лише простежте хід моїх думок. Далеко не пійдем.

Колись існувала Російська імперія, хіба ні? Кажуть, немаленька була, та й справа патріотизму та вірності державі була справою честі. Тобто, не так вже й мало було людей, які віддали своє життя за часи багаторічних війн. Звісно, що вони помирали заради своїх нащадків, звісно, що заради країни. Тому померлих ми можемо лише шанувати. Вони зробили найбільш велику справу, яку міг зробити громадянин або підданий. Але яким чином тоді така велика імперія перестала існувати? Чому з’явився Радянський Союз? Бо хтось наважився зрадити Російській імперії. Отак. Купка зрадників влаштувала переворот та захопила владу. Хіба нє? Можливо, усі ті люди, революціонери, дуже навіть добрі, зробили багато добра. Але цілком можливо, що таким чином вони зрадили тих своїх предків, хто помирав за ту імперію. Просто зрадили батьків, дідів, прадідів. Та це лише факт.

Нещодавно у місті Запорожжі було встановлено бюст товаришу Сталіну. Вам не дивно? Звісно, що це велика людина, але у 2010 році встановлювати їй бюст, чи не запізно? Чи взагалі варто ставити тепер бюст людині, справу якої зраджено? Нами самими. Ми усі зрадили СРСР. А 20 років потому вирішили ставити бюст. Нащо це? Як це розуміти? Якщо ми усі любимо та пишаємося Сталіним та його великими справами, чому ми не захистили СРСР? Чому ми не вирішили віддати своє життя за нього? Чому зараз нашою країною керують люди, які раніше керували обкомами партіі? І ви вважаєте, що їм можна вірити? Ви дійсно так вважаєте! Бо ви 17 січня та 7 лютого підтвердили свою віру.

Якщо людині все одно, інтереси якої влади вона висловлює, якої держави навіть, чи є цій людині діло взагалі до чогось, окрім себе самої? Подумайте, не поспішайте з висновками.

Щось останнім часом усе більше бастують греки. Я спілкувалася із людиною, яка нещодавно була в Греції. Знаєте, яку цікаву річ я дізналася? Греки бастують не тому, що в них нереально низька зарплатня, чи їм її не виплачують, чи в них дуже довгий робочий день, чи в країні занадто високий рівень злочинності або хабарництва. Ні. Просто (і на відміну від нас) вони – борці. За своїм духом. Таким чином воні відстоюють своє право виражати народну думку. Таким чином вони впливають на керівництво державою. Таким чином вони навчають своїх дітей боротися за своє життя, права та обов’язки.

Невже, ми всі такі задоволені? Скажіть мені будь ласка, чому саме ВИ сприяєте керівництву зрадників в нашій країні? Або чому ви втратили ту здатність боротися та помирати за свої права, за права своїх дітей, та чому зрадили усім померлим пращурам. Адже тільки протягом 1826—1847 pp. відбулося 250 селянських виступів, а 1849—1854 pp. — 104. Ось які на цій землі жили люди, їх варто поважати. А нас – не варто. І якщо завтра вийде нова постанова від зрадницького кола, що ми повинні сплачувати податок за повітря, то ми саме цього й варті. Не погодитися з цим – це кутатися у самооману.

Тепер, друзі, я хочу сказати, якщо мої думки справили на вас враження, якщо ви дійсно молода, прогресивна людина, дитя незалежної неньки-України, то ставайте заради наших пращурів та нащадків! Змініть своє світобачення та світосприйняття. Ми повинні діяти, ми повинні нести нове своїй країні, бо інакше наше життя нічого не варте!

Шипова Марина

No related posts found

Поки стояла «в хвості» черги, все було ще досить таки нормально (намагалась не звертати уваги на не зовсім тверезого хлопчика з цигаркою, що стояв поруч), в мене був чудовий настрій, а попереду мене чекав насичений і цікавий день. Поступово позаду мене почали збиратися люди і тут вже я справді пожалкувала, що плеєр залишився вдома – навіть не улюблена музика, а й просто тиша була б зараз впригоді, але затулити вуха було нічим. Величезна кількість нелітературних слів, політика, брудна родинна білизна, критика всього, що тільки можна критикувати – все це хвилями перекочувалось по довжелезній черзі, перехрещувалось та де-не-де народжувало сварки. Нажаль, в таких випадках абстрагуватись майже неможливо, тож після кількох, почутих мною стверджень, що зачіпали мої переконання і, навіть, мене особисто, мій настрій почав погіршуватися.

Нарешті дочекалась своєї черги заходити до автобуса, а в нас діє давно відпрацьована система – на вході даєш гроші водію, чекаєш на решту і тільки після цього займаєш вільне місце. Тож простягаю я гривні водію, а позаду мене тітонька така темпераментна намагається з вереском проскочити до салону. Спокійно їй пояснюю, що спочатку гроші, потім – стільці, тож доведеться почекати, поки мені відрахують решту, потім вона має сама заплатити і лише після цього може проходити. Натомість мене починають штовхати і я дізнаюсь стільки цікавих епітетів, що хоч записуй за нею (до речі, вона потім ще довго не могла заспокоїтись, особливо враховуючи регіт, яким зустрів їй вже майже заповнений салон, тож я намагалась посміхатись, але нервова система зранку особливо вразлива). Потім почалось – штовханина, грубощі, десь з рештою проблеми, хтось комусь наступив на ногу, хтось на когось кинув не таким поглядом. І все це кожен пропускає крізь себе.

Тож коли я заходила до університету, настрій був кепський. Роздратована, я не могла сконцентруватися взагалі ні на чому, мене мучив головний біль, з рук все валилося, день був зіпсований. Коли збиралася додому, поглянула на зупинці навкруги себе – похмурі обличчя, втомлені злі очі. Мабуть, і я в той час виглядала саме так, а почувалась, ніби з мене вичавили всю енергію, а так не те що добре працювати, так і жити не хочеться.

Тож до чого це я? Коли Ви вмиваєтесь вранці, подивіться на себе у люстерко і посміхніться собі. Ви ж такий гарний, такий чудовий і Вас чекає такий щасливий день, яскраві враження, Вас оточуватимуть добрі і щирі люди, Вам все буде вдаватись! Посміхніться собі, будь ласка! Ви ж як сонечко, в Вашому теплі мають потребу люди, а Вам потрібне світло оточуючих. Коли виходите на вулицю, вдихніть глибоко повітря, відчуйте, як воно Вас наповнює, уявіть свої крила, розправте їх – ви здатні зробити навіть неможливе, повірте! І запам’ятайте, що погана думка завжди притягує до себе лихе і погане. Тож все буде чудово! Знайте це, коли виходите за двері свого будинку.

Там, в черзі, люди не думали про наслідки своїх чвар. Просто мали жахливий настрій. Ну кинули кілька слівець – що з того? А негатив накопичувався, настрій ще більш псувався. Врешті, всі мали такий самий день, як і той, який я щойно описала. Поганий день – поганий сон – поганий настрій вранці, і все по колу. Посперечався в черзі, посварився на роботі, нагримав вдома на близьких… Людоньки, звісно, справи йдуть погано, звісно, хвороби надокучатимуть, Ви ж з самісінького ранку нервові! Не треба скидати власну агресію на оточуючих, Вам же від цього анітрохи легше не буде, натомість отримаєте втричі більше негативу. Тож я дуже прошу, залиште всю злість за дверима хати, ні, краще викиньте її подумки до смітника, посміхніться – і все складеться на відмінно. Це я Вам особисто обіцяю.

Олександра Арінєнкова

No related posts found

1. Обирайте гарну фонову музику.

Насправді, мало хто про це замислюється, але музика може бути класним стимулом до праці. Інша справа – правильний її підбір. Хтось віддає перевагу death metal, а деякі взагалі не можуть зосередитися, коли в пісні є слова. Та зазвичай рекомендується, щоб музика була не дуже голосною, не швидкою, але й не повільною, і, бажано, без слів.

2. Відволікайтесь на більш корисні справи

Знаєте, чому деяким дітям в дитинстві втримувалися від цукерок перед обідом, а інші – ні? Тому що перші вміли відволікатись. Проведіть досвід – знайдіть малого, покладіть перед ним щось смачне, і скажіть, що якщо він всидить перед ласощами дві хвилини, ви принесете ще. Спостерігайте, як він намагається відволікатись на щось інше. Так робіть і ви – заміняйте неефективні справи (перевірка особистої пошти, готування кави, читання улюбленого сайту) на більш корисні (перевірка стану поточного проекту, прибирання на столі, невеличка зарядка). Більше того, якщо ви зізнаєтеся собі, що маєте звичку відволікатися і хочете побороти її – ви вже на півдорозі до перемоги!

3. Лайфхак від Цезаря

Яка б робота вам пішла легше – багатотижневий складний проект, чи десятихвилинна перевірка тексту на одруківки та помилки? Набагато легше змусити себе виконати невеличкий об*єм роботи, аніж налаштуватися на довготривале завдання. Така техніка на кшталт “розділяй-і-володарюй” поширена у всьому світі, і відноситься основних принципів тайм-менеджменту.

4. Захоплюйте себе самі

Швидке дихання, холодний піт, калатаюче серце – коли ваш розум намагається залишатися спокійним перед публічним виступом чи іншими серйозними подіями, ваше тіло відмінно знає, що ви відчуваєте насправді. Якщо перед вами стоїть рутинна чи просто нудна й небажана задача, вдавайте, наче ви виходите на ринг, розмовляйте з собою голосно або навіть просто ходіть по колу. Це піднімає внутрішній ентузіазм і ефективно налаштовує на роботу. (Несподівана порада, правда?)

5. Зробіть собі реальний ToDo-список.

Більшість з нас тримає такий список в голові. Деякі виписують собі в щоденник справи, аби не забути, але марно. Справжній ToDo-список повинен знаходитись завжди під рукою, а головне – він має бути динамічним. Викреслюйте кожну задачу, як тільки її виконали, і вписуйте нові, як тільки вони з*являються. Це насправді весело! Підказка: не бійтеся викреслювати неважливі справи, неефективні ідеї, пробуйте перекласти частину роботи на інших, якщо її забагато.

6. В першу годину роботи – працюйте.

Починаючи працювати, спробуйте не перевіряти в першу годину електронну скриньку (а також соціальні мережі та твіттер). Так, я знаю – не кожен може це робити. Але все-таки це варто спроби. Письменниця Джулі Моргенштерн навіть написала книжку – «Не перевіряйте вранці пошту». (Схоже, вони там і про звичайну яєчню зможуть фоліант написати). Все через те, що перша година роботи – це найкраща можливість виконати заплановані завдання, тому ніхто вас не має відволікати, давати нові вказівки, а тим паче нагадувати про інші справи.

7. Створіть штучні обмеження

Насправді, ідея штучних обмежень – стаття на 500 слів, повідомлення в 140 символів, 2 години, 10 чоловік, 3 кольори – змушує ваш мозок напружуватися і працювати плодовитіше і креативніше, ніж зазвичай. Наприклад, у Гая Кавасакі є правило успішної презентації, яке виражається у формулі 30/20/10. Шрифт 30 розміру, 20 хвилин, і тільки 10 слайдів. Як тільки ви створите штучні обмеження, ви відчуєте всередині них себе дивовижно вільним.

8. Не нехтуйте власними ідеями

Дуже легко впевнити себе, що ти не можеш діяти згідно власних ідей поки не вникнеш в усі деталі справи або не вивчиш всі можливі альтернативні шляхи. Дуже легко звикнути і потім навіть не помічати, що твої ідеї не можуть бути реалізовані лише через те, що буцімто чогось не вистачає. Але це не так. Ризикуйте, вивчайте, творіть – від цього ще нікому не було погано.

Остання порада, яка і не є повноцінною порадою – уявіть, що ви роздрукували цю статтю і стали дотримуватися викладених в ній ідей. Вже невдовзі ви почнете дійсно ефективно працювати не після читання накопичених твітів/листів, а майже відразу. Ваші задачі будуть з легкістю вноситися і викреслитися з ToDo-списку. Кожне завдання послідовно буде розбиватися на декілька менших, і ви будете легко на них налаштовуватись. На вашому столі буде завжди порядок, а у вільний час ви будете балакати із знайомим по ICQ не про новий фільм, а про нову ідею, яка, можливо, таки нарешті буде реалізована і принесе Вам багато грошей і впевненості у собі.

Юля Барановська

No related posts found

1240 – це рік коли монголо-татари зруйнували Київ, а з ним і всю Київську Русь.

Цю дату можна назвати початком нашого тяжкого поневіряння, яке тягнеться вже 770 років.

Ви не знайдете ні одного народу, який би пережив скільки як наш і ні один народ не похвалиться такою любов’ю до своєї землі.

А що іще тримало нас на цих землях?

Чому ми не втікали від поляків, що нас давили аж поки Богдан не напоїв їх власною кров’ю, чому не втікали від Царської Росії, чому?

Не було куди?

Якби хотіли знайшли б куди.

Адже мова не просто про те, що важко жилось, а мова про знущання одного народу над іншим з усіма наслідками. Мова про неодноразові локальні і масштабні повстання, про битви які можна називати героїчними. За що? Заради землі і життя.

Всі роки всі ці сімсот сімдесят років наші діди, прадіди стояли на цій землі і любили її і були їй вірними. Чому так, бо тоді слово значило дуже багато і коли було сказано на чому стоїмо, на тому і залишимось, то і стояли і зараз стоїмо.

Період Київської Русі доволі короткий в порівнянні з тим як ми поневіряємось.

Вдумайтесь ще раз скільки років ми не називались державою, але стояли на своїй землі.

Перечитайте історії з дев’ятого століття до наших часів і ви переконаєтесь в сказаному.

І от ми отримали шанс і все добре позаду всі тяжкі століття, тепер ми Нація, тепер ми Народ, і тепер в нас є Україна.

Оптимістично.

52…51…50…49…48…47…46…

Що це?

Це ми.

І все загалом нормально, якщо не дивитись на цифри, хоча вони мало кого турбують, якщо взагалі когось турбують.

Не рвуть Україну, не руйнують війною. Все тихо спокійно, йде своїм ходом…в прірву.

Песимістично?

Та ну.

Якщо ще пам’ятаєте початок, то там мова була про народ і його любов до своєї землі, а точніше про нас і нашу землю на якій ми живемо зараз, завдяки століттям тяжких випробувань, що пройшли наші предки.

Питання «як?» має просту відповідь – вірили в краще і любили свою землю

Так от раніше нас намагались побороти фізично знищуючи, але це зміцнювало дух народу і підсилювало любов до землі, робило людей чистішими.

А зараз навпаки нас ніхто не займає тільки активно вихолощують віру в краще, любов до землі і всі людські цінності, що нам перейшли у спадок разом з усім, що маємо.

А маємо ми гігантський потенціал нашої землі і ще живий інтелектуальний потенціал нації, які разом дадуть позитивний поштовх до розвитку держави.

Але є одне але.

Всім і все до одного місця.

Чому, бо в протилежному випадку ви перерили б історію з ніг до голови і знайшли в ній не просто ряд позитивних речей які доводять наше право на достойне життя, а почали про це говорити всім, не просто говорити, а доводити свою правоту фактами, і почали б відноситись до багатьох речей зовсім інакше.

Неспроста нас обливають брудом і так само неспроста Україну ганьблять в очах всього світу і в першу чергу українців. Ціль одна відбити любов до батьківщини і віру в майбутнє, зробити, так, щоб слова «та в нас нічого толкового» і тому подібне стали звичкою. Зробити так щоб, жити сьогоднішнім днем стало нормою. Показувати Україну і українців українцям же з негативного боку, щоб кожен із смутком про себе або навіть в голос констатував «одні барани, що вони собі думають» чи в цьому напрямі.

Вже не кажучи про те що нам м’яко стелять брехню за правду, і мало хто від такої підстилки відмовляється, приймаючи на віру акуратну пропаганду, яку щодня і весь час вдовбують в голови тих хто не цікавиться правдою.

Не помічали таких речей?

Не помічали в ЗМІ новини які так і змушують таке думати чи говорити?

Не чули слів, що ми не народ, не бачили в чатах популярного нині «бидло і не бидо»?

А не думали якого такого це все робиться?

Бо ніхто нас ні на ніготь не зрушив з цієї землі використовуючи звичайні методи знищення. Тому і пішли в обхід – спочатку відбити любов до батьківщини і віру в майбутнє, а там вже і не потрібно нічого використовувати – все і так на тарілочці.

Тому ви не звертаєтесь до історії, не читаєте Шевченка, Франка, Сосюру та інших.

Тому в Україні на заході кричать москалі на слово «здравствуйте», а на сході обзивають націоналюгою на «добридень».

А нам в центрі залишається посміхатись сутужно, бо це називається ідейно розірвана нація.

Малювати в рожевих фарбах не можна – ми сиплемось і доволі вже помітно, але в більшій мірі через нашу апатію до всього.

Негативного вистачає, багато хто багато що знає, писати про це не маю бажання, як рвуть і продають, але якщо ви кажете, що любите Україну, то принаймні прочитайте що саме ви любите, бо можливо прочитавши історію, ви її розлюбите цю нашу землю, а може навпаки, побачите звідки прийшли і куди йдемо, знатимете що робиться і що робити.

Минуле і сьогодення це дві точки, знаючи розміщення яких можна розрахувати третю.

Тому шукайте і дивіться на все об’єктивно, відкидаючи симпатію і мрії, з позиції логіки і справедливості, бо два плюс два аж ніяк не три, і тоді ви зможете більш менш точно орієнтуватись в тому що нас чекає.

Це не панацея, але принаймні тому що діється можна буде протиставити реальні речі, ідеї і дії, а не йти за течією, в яку нас штовхають, чи жити за парканом ілюзій, це дасть змогу серед реальних речей вибирати реальні дії, а не відгородившись від проблем інших затишним і спокійним світом де нема місця негативному і де як в хаті з краю.

Земля в нас одна і це наш дім де всі ми одна родина не залежно від того де кожен з нас в цьому домі живе і як говорить, бо любити Україну можна навіть коли розмовляєш на російській, і так само можна плескати на літературній і як підла гнида продавати її.

Це не гуманізм, чи пацифізм – зла вистачає, його неможна замальовувати рожевим, відвертатись від нього чи забувати, його просто треба знати, щоб бачити всі його сторони.

Наш дім не з краю, хоча туди його проштовхують нашими ж руками, тому думайте ширше, копайте глибше і не бійтесь пропагувати корисні речі і так само їх робити.

Всього вам позитивного.

Юрген

No related posts found

Хтось вважає це зрадою, продажем, а інші, відчувши безвихідь на власній шкурі, не вбачають у цьому ніякого злочину. Головна проблема сучасної молоді – нестача роботи, неможливість самореалізації.

Саме на тему еміграції я вирішила провести власне дослідження. Моє питання було таким: «Якщо б вам запропонували виїхати з країни, покинути її і влаштувати щасливе життя за кордоном в успішній країні, що б ви робили?». Чесно кажучи, результати мене саму здивували. Із 650-ти чоловік опитаних, віком до 25 років, 46.1% висловили думку, що працюють над тим, щоб покращити життя в своїй країні і ні за що не зрадили б свої принципи, 40.8% зробили б свій вибір в залежності від того, яку країну їм запропонували, і лише 13.2% опитаних не роздумуючи погодилися б. Що ж, такі результати вселяють віру в те, що в Україні ще залишились справжні патріоти. Але чи можна назвати це патріотизмом? І що взагалі означає це слово для українців? Для когось це любов до рідної мови, природи, для інших – патріот – дуже серйозне слово, і щоб називатися так, треба чимало зробити для покращення своєї країни. Скільки людей, стільки й думок, і ось деякі з них:

Анастасія Ткачук, студентка-хімік: «Мені 19 років. Я б поїхала за кордон, якби була можливість. Моя держава не дає мені змоги отримати зарплату і розвиватись як науковцю… Якщо в розвинену європейську країну, поїхала б!».

Наталія Білоброва, ліцеїстка 3-го курсу фізико-технічного ліцею: «Якби на тижнів 2-3, на екскурсію, то звісно, але жити назавжди – ніколи. Немає нічого прекраснішого за Українські Карпати, українську мову, українські пісні. Байдуже, як я буду жити, я буду в оточенні, яке я обожнюю!!!».

Валерій Шевчук: «Мені 22, майже дипломований спеціаліст ветеринарної медицини з основами сертифікації, стандартизації та аудиту якості продукції АПК. Знаєте, я мав уже кілька пропозицій податися за кордон, де дана професія цінується, але я відмовився! А знаєте чому? Я народився і виріс в Україні і прожити все життя планую саме тут! Якщо усі масово почнуть втікати за кордон, то потім з грішми та ім’ям не буде куди повертатись…. Хтось тай повинен залишитись, і якщо не ми, то наші діти, внуки, правнуки все ж будуть жити в країні з великим ім’ям! Не потрібно думати лише про матеріальні блага! І чому всі так афішують те що так бідно і нещасно живуть? Не такі ми уже і бідні! Ті, хто хоче працювати і працює досягає всього!».

Ніна Матенчук: «Мені 25 років, домогосподарка. Працювала в свій час на державній службі за мінімальну зарплату і, скажу чесно, нічого веселого в тому немає. Працювала і в недержавній організації – по принципу: що заробиш, те і маєш, тобто за відсоток від продажу…То було ще гірше, ніж попереднє місце роботи.

Зараз я не працюю, і так як у нас троє дітей, то мій чоловік поїхав на роботу за кордон. А як жити?! З превеликим задоволенням жили і працювали б в Україні, якби була можливість. От тільки, на жаль, незважаючи на вищу освіту нашої молоді, за кордоном набагато частіше ми потрібні для фізичної роботи…».

Віталій Осика, програміст: «За кордон я б емігрував, звичайно, якби мав змогу (Люксембург, Англія). А чи повернувся б? Навіть не знаю, Україна рідна мати – не вкрадеш – не будеш мати!!!».
Однозначно, приємним є те, що більша частина молоді налаштована все ж таки позитивно і ще не втратила надію на краще майбутнє. Та коли ж воно настане? Коли об’єднаються ці молоді, патріотичні люди і чи не зміниться їхня позиція, коли народяться діти і попросять їсти? Це зараз, коли у житті молодих людей переважають рожеві мрії і матеріальні проблеми не стоять так гостро, вони свято вірять у непереможність своєї відданої думки… Залишається лише сподіватися на краще…

Головна мета суспільства – це докладати власних зусиль до розвитку незалежної держави. А проблема наша в тому, що свій внесок у цей розвиток ми вважаємо втіленим вже тоді, коли один раз у шість років прийдемо на вибори. Адже справа не лише в політиці, зерно істини ховається у душах людей, у менталітеті народу. І, можливо, має пройти ще не одне покоління, коли нарешті Україна матиме справжній, міжнародний авторитет. Настане момент, коли до влади прийдуть справжні патріоти, люди повірять у себе і свої сили і тоді, нам уже не потрібно буде проситися у ЄС – нас самих туди запросять.

В зв’язку з кризою, важкою політичною ситуацією люди відчувають себе розгублено, знесилено, зневірено, але, зважаючи на результати свого дослідження я вірю, що молоде покоління зможе змінити все на краще, бо серед нас ще присутні справжні патріоти, у яких патріотизм не закінчується там, де починається гаманець…

Патрікєєва Наталія

No related posts found