Кожного дня мільйони людей у світі переглядають сотні телевізійних програм, які стосуються катаклізм на Землі,  прихованих істин, кінця Землі, приходу інопланетян, і впевнено повторюють: « Щось не так!!!».  І дійсно щось не так. Це помічає кожен, незважаючи на місце проживання. Але що саме? Що змінюється? Що викликає підозри? Можливо, то лиш наші страхи, і як радять психологи, їх просто потрібно позбутися? А, можливо, і ні. Але тут все залежить від нас і нашого розуміння виразу «щось не так».

На мій погляд, ми віримо у всі навіювання лише тому, що самі маємо сумніви і, мені здається, що час їх розвіяти.

Почнемо із катаклізм. Ви думаєте, що наша земля-годувальниця вічно буде терпіти наші знущання. Ми забираємо у неї все, а взамін не можемо навіть дати просто хорошого ставлення. Ми можемо ображатися, а вона, що – ні. Це тільки ми, люди, можемо думати, що постійні досліди не несуть ніякої загрози. А насправді все не зовсім так, як це малюємо у рожевих снах. Тож потрібно зупинитися на хвилинку і задуматися над своїми діями.

А ще нам потрібно поменше шукати прихованих істин. На те вони і приховані. Значить хтось не хоче, щоб їх розкрили. І зовсім не потрібно давати відповіді на усі філософські питання. Адже знати все неможливо.  Ми прийшли у світ, де була таємниця, значить наше завдання її зберегти.

Саме усі пошуки прихованих істин зводяться до питання: « Коли кінець світу?» Насправді на кожен місяць припадають  десятки кінців світу. Усі прекрасно розуміють, що кінець неминучий. Але особисто мені хочеться ЖИТИ. Адже ще стільки всього потрібно зробити. Тому давайте просто насолоджуватися своїм життям, не забігаючи в майбутнє.

Дійсно жити, незважаючи на те, що пророчать прихід інопланетян, які захоплять Землю. На мій погляд, потрібно бути оптимістичним, адже ще невідомо, коли той прихід буде, а ми живемо зараз.  Звісно, ми не знаємо, що там, в переді, але всіма силами маємо зробити наше майбутнє чудовим.

На вираз «щось не так», хочу сказати лише одне: це не щось не так, це – сучасний світ, який таким зробили його ми. В нас ще є шанс щось змінити. Тому давайте озброїмось свіжими головами і будемо ЖИТИ.

Відкрию декілька карт і скажу, що у вересні ми трохи оновимось, запустимо проект для молодих письменників. Ну далі ще буде, але не все одразу. Зараз інтернет-журнал МОЛОДІ шукає авторів. Точніше, бажаючих стати нашими авторами. Одразу ж попереджуємо, що на даний момент ми не платимо авторам за матеріали. Можливі заохочення, але не шукайте в цьому проекті матеріального зиску. Для вираження подяки, буде розміщуватись посилання на сайт чи блог автора, звісно за бажанням. Від авторів не вимагаємо багато: бажано одну статтю мінімум в 15-20 речень кожні 7-10 днів. Писати треба на теми, які подобаються вам. Коли займаєшся цікавою для себе справою – результати перевершують очікування!
Маєте бажання приєднатись до нашої команди авторів? Пишіть – molodiinua@gmail.com

П.С. Перед тим, як погодитись на авторство, подумайте добре, чи є у вас хоча б година вільного часу на тиждень.

«Без їжі можна прожити кілька тижнів. Без води — кілька днів. А скільки проживеш ти без “vkontakte.ru”?”, – не знаю чи належить комусь цей вислів, тому присвоюю його собі. “Контакт” б’є рекорди у двох номінаціях – “Найпопулярніша інтернет-мережа” і “Найкращий спосіб вбити час”. Спробую розповісти про “контакт” тим, хто про нього досі не чув.

Пункт 1. Обліковий запис.

Так, переважно, на дисплеї з’являють справжні ім’я та прізвище людини, але , як вважає сучасна молодь, то вже “не в моді”. Саме тому значна частина користувачів мережі перейменовується у наступне:
кИцЮнЯ
мАнЮня
шОкОлАдКа
сИмПаТюЛя
нЮня
лЮлІчКа
пУлІчКа
сМаКоТуЛіЧкА

Існує і багато інших, тож список можна продовжувати. Причини такої зміни імені невідомі: чи то спосіб привернути увагу чи навпаки.

Пункт 2. Фотографія.

З фотографіями складніше, бо ж гарна картинка — обличчя твоєї сторінки. Фото бувають різні. Одні полюбляють колір, інші — чорно-білий ефект, але об’єднує їх те, що все це “редагується” на тих же інтернет-ресурсах. Тому на “чудових” фотокартках користувачів частенько можна прочитати:
я влюбилась!
I love my baby!
I love rap!
I love NY!
Сладкая штучка!
Я — вредина!
Я жду тебя!
Я устала от одиночества!
D&G та інші бренди.

Забула сказати, що під власним фото обов’язково повинна розміститись знимка когось із відомих зірок, модний автомобіль, випивка чи сигарета.

Пункт 3. Інформація про користувача.

Тут “вирулюють” ті, у кого фантазія більша.

Сімейний стан. Якщо тобі 13, то ОБОВ’ЯЗКОВО повинно писати, що ти у активному пошуці! Дійсно, якщо до 14-ти ти не знайдеш своєї половинки у “контакті”, то життя пройшло марно.

У рядку “діяльність” майже завжди стоїть прочерк, бо людям соромно визнати, що основним видом їхньої діяльності є трата часу в інтернеті.

Улюблена музика. Звісно, можна написати перелік тих напрямів, яким віддаєш перевагу, але народ вважає інакше, тому у цьому пункті міститься 79 назв колективів і 123 російських виконавці ( половина з них випустила лише одну пісню).

Найлегше писати про улюблені книги, бо переважно цей рядок пустий.

Улюблені цитати. Проналізувавши сторінки користувачів, можу сказати впевнено, що рекорд серед дівчат 12 — 16 років побило таке сполучення слів:
“Я такая,как есть, я не буду другой, я такая, как есть,я останусь такой…”

Пункт 4. Альбоми.

Так-так-так! Нарешті ми дійшли до цього! Складається враження, що чим більше у тебе на сторінці альбомів з фотографіями, тим вищим ти стаєш в очах тих, хто переглядає твій профіль! Назви альбомів інколи вражають, але переважно все пишеться так:
“ЯЯЯЯЯЯ”
“Только я!”
“Моя сім’я”
“Моя віртуальна сім’я»
«Мої друзі”
“Мої роботи”
“Мої манюні”
“Мої хороші”
“Мої найкращі”
“Моє життя” ( дивно =) )
“Одного дня”
“Одного вечора” і т.д.

Фотографії фотографіями, але куди смішніше читати коментарі. Знову ж таки, ось кілька фраз, що лідирують:
“афігенне фото))))))” ( де ж ви там фіг бачите?)
“бомба))))” ( ховатись?)
“дуже круто))))”( прямо як яйця?)
“дуже класно)))”( о, так)
“супер))))” ( а що тут скажеш?)
“так мило))))” ( а де мило?)
“я просто тащусь” (шкода тебе)

Не зрозуміла лише одного: для чого після таких розумних слів постійно ставити кілька дужок? Отже, за позитивними емоціями заходити варто в альбоми своїх друзів.

Пункт 5. Стіна.

Стіна — то не така, цегляна, а звичайна із записами. На стіні друга можна помістити пісеньку, відео, графіті чи звичайний текст. Найпопулярнішими вважають картинки, складені знаками і прохання під ними “Відішли це 10ти друзям, бо…”. Є такі, що таки розсилають.

Друге місце займають графіті із написами: “ава бомба”, “ава класна”, “прЕвЕт”, “як діла?”, “шо робиш?”.

Ну, а на почесній третій сходинці, звісно, пісні найпопулярніших російських артистів із проханням надіслати у відповідь пісню, яка нагадує тобі про “мене”.

Пункт 6. Статус.

Статус “vkontakte” може розповісти усі подробиці із життя людини, на чиїй сторінці він знаходиться! Вигадали його для того, щоб не давати одному банальних питань, на зразок “як справи?”. Ось десятка най-най-най статусів, що потрапили мені на очі під час аналізу:
“життя фуфло” ( дійсно, це єдине, про що ти думаєш)

“…………………” ( це про тих, кому нічого сказати, та все ж хочуть щоб їх запитали:”чого в тебе такий статус сумний?”)

“вчора було класно, а сьогодні болить голова” ( так, про це мають знати всі!)

“Запомни друг мой,ради Бога,что жызнь одна,а девок много….” ( це велика філософія!)

“Брат может не быть другом, но друг – всегда брат.” ( на аватарці у такого користувача обов’язково має писати “Ми — бригада!”.

“Я приймаю участь у конкурсі! Голосуйте за мене! Це не спам!” ( усі дружно взяли та й проголосували)

“((((!!!!!)))” ( розкодувала таки: 4 сумні смайли, 5 знаків оклику, 3 веселі смайли — ПЛАЧУ, КРИЧУ, СМІЮСЬ!)

“А Я ТАКА ЩАСЛИВА!!!!!!!!!Тьху-тьху-тьху)))))” ( а що тут скажеш — мило).

“Быть одной — это лучше, чем с кем попало” ( особливо кумедно це дивиться у статусі 13-річної дівчинки)

“♥♥♥♥♥♥♥♥♥♥” ( без слів, зате все зрозуміло).

Коли робочий день добігає кінця, то не вистачає часу і сил ані на друзів, ані на пиво, але подивитись “що там вконтакті” – святий обов’язок кожного. І яким би примітивним не здавалось тобі спілкування у мережі, зайшовши туди — вийти важко. Головне розібратись із дозами, бо, як то кажуть, що забагато, то не здорово!

Ваша Ю.

Жовто-блакитні прапори майорять чи не з кожного будинку. Вітер зриває те полотно, нагадуючи про важку долю українського народу, яка наче той стяг намагалась втриматись у сійкому положенні — не впасти.

Моя Україна — побита, згвалтована, розкрадена, та все ж із калиною у волоссі.

Моя Україна — знедолена, загарбана, заярмлена, та все ж із піснею на вустах.

Моя Україна вільна нарешті.

День Незалежності. Що для тебе означає цей день? Питаючи у підлітків, чула різне. Для одних то привід випити, для других — змога почути улюблену рок-групу безкоштовно десь на майдані. Соромно стало. Мені. За них. За тих, хто не знає, що таке десять років заслання за дві строфи про пана. За тих, хто не знає, що таке побиття і вічна неволя за вигук на зразок “Я — українець!”. Мені соромно за тих, хто не знає історії.

“Вважати день 24 серпня Днем Незалежності України і щорічно відзначати його як державне загальнонародне свято України”, – постановила Верховна Рада України. Відзначати не так тілом, як духом. Відзначати не випивкою, а солодкою українською піснею…

За її незалежність гинули тисячі невинних. Згадаймо обидва голодомори. Від однієї лише думки про те, що людина гинула від голову стає страшно. У селі було пусто. Дитячий плач більше нагадував виття пораненого вовка. Солодкими снами звались сни про пшеницю. А сьогодні, що маємо? Чи замислюєшся ти хоч на хвилинку про те, що хтось помирає від голоду. Бачиш, як жебрак піднімає з землі якийсь окраєць, обтирає і смакує ним так, ніби то найкраща у світі їжа. А ти озирнешся?

За її незалежність сотні письменників терпіли найстрашніші муки, але все ж продовжували писати! Піднімали народ на ноги, скидали кайдани з своєї душі. Потік слів вміщувався на маленьких клаптиках, у захалявних книжечках, а головне у чистому серці справжнього патріота своєї держави. Україна не впала! У нас забрали волю, але не слово! Оксана Забужко, Анатолій Дністровий, Марія Матіос, Люко Дашвар, Любко Дереш, брати Капранови — список можна продовжувати довго. Такі різні, такі специфічні за стилями і напрямами, але їх поєднує те, що то творці сучасної української літератури. А що читаєш ти?

За її незалежність віддано так багато, так багато втрачено…

Україна — не собор, не свята вона, не називай її храмом! У церкву приходять лише раз на тиждень помолитись. Вона — твій дім. І неважливо, скільки золота у тебе в кишені, бо куди важливіше те, скільки золота ти зберіг в душі. Яка різниця, політик ти чи водій трамвая, якщо ти — українець!

Україна — це засяне житом поле.

Україна — це засипаний листям парк.

Україна — це львівська ратуша.

Україна — це донецький оперний театр.

Україна — це київський Майдан Незалежності.

Ми були, є і будемо! Наші дівчата найкрасивіші у світі. Наша пісня наймилозвучніша. Наше слово найбільше ранить. Нас більше не зітруть із політичної карти світу. Україна сьогодні незалежна демократична правова держава і вже ніколи не стане “частиною” чогось!

“Ше не вмерла України ні слава, ні воля”, – долинає з усіх куточків нашої молодої неньки. Пісня летить понад степами, лісами і водами. Пісня вривається у кожне віконце. Пісня крає серце. “Ще не вмерла”, – співають. Не бійся продовжити : “І вже не вмре!”.

Зі святом Тебе, Україно!

Юлька Гриценко

Настоящая футболка без ГМО, купить в Украине

Між карпатських гір поблизу села Микуличин з 10 по 15 серпня відбулась «Перша літня літературна школа» від літклубу «Маруся». Організатори вирішили не мордувати учасників  проекту спекою міських вулиць та вузькими аудиторіями, а запросити молодих літераторів провести тиждень на природі в наметовому містечку, поєднавши чисте повітря, навчання та спілкування.

Тренерами школи стали письменники Тарас Прохасько, Степан Процюк, Максим Кідрук, поет і перекладач Ілля Стронґовський, а також координатори літклубу «Маруся» Дмитро Стретович, Марія Придьма та Анастасія Печериця. Молодих літераторів навчали  літературному менеджменту, перекладацькому ремеслу, піару, співпраці з видавництвами, плануванню кар’єри тощо. Частина тренінгів була  пов’язана з особистим розвитком людини, без якого хорошим письменником стати не можливо. Крім того учасникам радили, як уникнути графоманства, про що писати, і що робити для перемоги на літературних конкурсах. Загалом навчальна програма, хоч і стисло, але охопила практично всі аспекти літературного процесу в Україні.

Кожного вечора «літшкольники» збирались біля ватри, спілкувались, ділились враженнями, співали українські пісні, влаштовували поетичні читання, і швидко стали справжніми друзями. А останній день школи завершився нагородженням присутніх сертифікатами, побажаннями та гуляннями біля вогню.

Анастасія Печериця, керівник навчальної програми проекту: «Ми отримали 123 заявки на участь у школі, але з них відібрали тільки 25 найвмотивованіших та найталановитіших людей з різних регіонів України. Цікаво те, що 90% отриманих нами анкет були від дівчат. В результаті, ми зібрали абсолютно різних та неординарних особистостей, яких об’єднували інтереси та любов до літератури».

Дмитро Стретович, Голова Оргкомітету: «Нині в Україні немає жодного проекту, який давав би можливість молодим літераторам навчатись та розвиватись. Щоб змінити подібний стан речей, ми і проводимо цю школу. Молодим учасникам літпроцесу варто орієнтуватись в реаліях української літературної галузі, в культурному менеджменті тощо. Наша організація поки не має фінансування, тому літературна школа тривала лише 6 днів, але в наступному році ми плануємо зробити її тривалішою».

Ілля Стронґовський, поет, перекладач, тренер літшколи: «Після такої акції змінюється оптика. До всього хочеться додати висхідний степінь. Зовсім іншими очима дивишся на молодняк і на перспективи. Знайти цікавих і небайдужих слухачів, в принципі, не проблема, але знайти діяльних слухачів, котрі використовуватимуть набуті знання – ось справжня радість для лектора. Дуже правильно обране місце – абстрагуватися від міста і виснажливої погоди, щоб зосередитися на спілкуванні в умовах постійного естетичного кайфу від природи. Дуже якісно все було зорґанізовано. Непристойно високий рівень для дебюту, можна сказати. Навіть намагаючись відшукати недоліки, знаходиш тільки шляхи розвитку. І зрозуміло, що дуже сподобалося бути частиною чогось нового, переконливого і важливого.»

Світлана Корчагіна, учасниця літшколи, м. Львів: «Радує те, що нарешті все більше переймаємо корисний європейський досвід. Тренери не боялися розповідати молодим про сучасний літпроцес без рожевих окулярів, водночас, пропонуючи методи, конкретні поради, як молоді таки зайняти власну нішу у химерному світі сучасної української літератури. Мабуть, лише Тарас Прохасько у своїй лекції зосередився саме на процесі написання літературних творів. Власне, більшої уваги до самих текстів мені і бракувало. А також говорилося майже виключно про поетичні твори (навіть на традиційних посиденьках біля вогнища читали лише вірші), тож висловлюю побажання на майбутнє не обминати увагою прозові твори.»

Зелений „Запорожець”-кабріолет вже встиг стати візитівкою львівського Форуму видавців. Брати Капранови обирають найдемократичніший спосіб презентації своїх книжок – на капоті машини, просто неба, на вулиці книжкової столиці України – славетного Львова.

– Вдосконалення абсолютно необхідно, як письменникам, так і техніці, – кажуть брати. – Наш „Запорожець”, наприклад, поліпшив систему охолодження і тепер не боїться спеки. А ми поліпшили свою книжку „Кобзар 2000”, написавши до неї чотири найновіші розділи. З 2001 року „Кобзар 2000” витримав вже п’ять перевидань, 2008-го окремою книжкою вийшли „Нові розділи” до нього, і от тепер ми вирішили зібрати все це під однією обкладинкою, а щоб це не стало банальним перевиданням, додали в подарунок читачам чотири історії, величеньких, що й самі по собі потягнули б на окрему книжку. В результаті вийшло майже дев’ятсот сторінок – навіть не очікували, що це буде така „цеглина”. Але українська містика – тема невичерпна, що тут дивуватися.

Попри такий солідний об’єм, брати Капранови обіцяють, що книжка не вдарить по кишені покупців.

– Ми завинили перед львів’янами, не приїхавши на минулорічну виставку. І тепер мусимо реабілітуватися. Саме тому для гостей Форуму робимо спеціальну акцію – протягом усіх чотирьох днів кожен зможе придбати „Кобзаря 2000” з новими та найновішими розділами лише за 50 гривень. Плюс (за бажання) отримати два автографи від авторів. Майже 900 сторінок у твердій палітурці – погодьтеся, що це непогана пропозиція.

Чотири дні зранку до вечора нон-стоп автограф-сесія – такий режим обрали для себе письменники на Форумі видавців. Втім, це не вперше – за досвідом братів, презентуючи у Львові нову книжку, вони зазвичай підписують 1000-1200 примірників. Це непоганий старт.

– За це ми і любимо Львів та львів’ян. Звідси повертаєшся натхненний, впевнений, що твоя творчість потрібна. Львів’яни є дуже вимогливими читачами, але якщо їм сподобатися, вони вміють похвалити. А що потрібно митцеві окрім похвали?

„Кобзар 2000” не перевидавався з 2005 року і читачі вже давно запитують, де його можна придбати, адже резонанс від книжки поширюється хвилями. Але й ті, хто має вдома „Кобзаря 2000” та „Нові розділи” не будуть розчаровані – нове видання, оформлене чудовим художником з Дніпропетровська Олександром Костенком, стане окрасою домашньої бібліотеки або чудовим подарунком друзям. А чотири найновіші розділи потішать серця прихильників творчості Капранових.

– Ми не вигадуємо сюжетів та героїв, а швидше збираємо їх. От і серед нових розділів є історія про потерчат, яка народилася у очаківському дитячому будинку, де працювала наша мама. Всиновлювачі-італійці, страшні розповіді про долю українських дітей за кордоном, і одночасно традиційна українська чортівня – у такому інформаційному борщі варяться не тільки мешканці Очакова. А чоловік-перелесник, який з того світу не відпускає свою дружину і мститься її коханцеві? Таке трапляється у Очакові, Львові, Полтаві та Києві – скрізь, де живуть українці. Розділ про попа-покутника присвячено Юркові Покальчуку, це реальний випадок, від якого мороз поза шкірою іде. Ну а на десерт, для аматорів жіночої краси та психології кохання ми пропонуємо розповідь про суперництво двох спортсменок-фехтувальниць. Суперництво, яке відбувається не тільки на доріжці, але й у особистому житті, і у потойбічній сфері. Перші читачі й читачки відзначають високий чуттєвий заряд цієї історії. А нас на неї надихнули перемоги жіночої збірної України з шаблі і особливо її лідерки, нашої землячки Ольги Харлан. Так що запевняємо – прихильники не будуть розчаровані, а ті, хто не знайомий з нашою творчістю, отримають чудову можливість оцінити її.

Так само, як і у першому виданні, книжки поділено на дві частини: чоловічу „Hard” та жіночу „Soft”. Книжка відкривається з двох боків – і читач сам може обрати, з якої частини почати, хоч жінки, як твердить практика, завжди починають з чоловічої половини.

Отже, поки що друкарі працюють над виданням, „Запорожець” проходить прискіпливий техогляд, а брати Капранови готуються їхати на Форум видавців, щоб протягом чотирьох днів підписувати новинку – 870-сторінковий „Кобзар 2000”, до якого увійшли також нові та найновіші розділи.

До зустрічі у Львові!

Довідка:

«Форум видавців у Львові» має статус Національного. Це найбільший книжковий ярмарок та літературний фестиваль в Україні та один з найбільших у Східній Європі. Журналісти називають його найбільшим ярмарком української книги в світі, а також найважливішою щорічною культурною подією в Україні.
Крім українських, представлені книги з Росії, Польщі, Австрії, Франції, Литви, Німеччини, Ізраїлю.

17 Міжнародний «Форум видавців у Львові» відбудеться 15-19 вересня 2010 р.

Олександр Машлай. Член Ради ВМГО «Національний Альянс», редактор видання «Правий Поступ». e-mail: rusych@ua.fm

На початку 1990-х, коли ми лише робили свої перші кроки, як незалежна країна, багато експертів пророкували Україні світле майбутнє. За п’ять, ну максимум десять років, ви будете жити не гірше ніж в Англії! І тоді в це вірилося. Справді, ми маємо найродючіші землі – славнозвісні чорноземи. Ми маємо потужну індустріальну базу, залишену нам радянською системою, маємо достатні запаси корисних копалин та й люди в нас, що там казати, роботящі.

Але йшли роки, Україна боролась з інфляцією, рекетом, вчилася «робити» бізнес, а економічний добробут все не приходив. Нам політики казали: «Люди, та ж ви просто не того вибрали президентом! Оберіть мене і я зроблю Україну заможною та європейською. Я знаю дорогу в Європу!». Ми обирали, але ситуація не змінювалася.

Ми вперто чекали, ми спали і бачили євроінтеграцію. Проходили вранці, затуляючи носа, загадженим під’їздом і думали: «Нічого-нічого. Нам вже майже дали ПДЧ, а там дивись приймуть в Євросоюз і під’їзди стануть як в Берліні. Ось тоді заживемо!».

Для того аби наші діти були гідними членами євроспільноти ми за хабарі віддавали їх вчитися в найкращі вітчизняні вузи. А потім за хабарі влаштовували працювати лікарями, вчителями і держслужбовцями. Звичайно, кожен розумів, що цим самим сприяє розквіту хабарництва в державі. Але ж це не страшно – скоро ми будемо в Європі і корупція зникне. В Європі ж корупції немає.

Ми двадцять років чекаємо, коли ж заживемо як у Європі. Коли станемо багатими і заможними. Коли нас почнуть поважати у світі і коли ми поважатимемо один одного. Ми все чекаємо, чекаємо, чекаємо…

Ми, українці, в 1991 році знищили Радянський союз, але не знищили свою рабську свідомість. “Совок” і досі в кожному з нас. Ми звикли, що хтось прийде і щось за нас зробить. Прибере парк, в якому ми ж накидали пляшок, викорінить корупцію, полагодить трубу в під’їзді яка протікає. Ми чекаємо начальника, директора, президента, який покаже нам куди йти, що робити, як жити.

Рабська свідомість настільки в’їлася в свідомість українцю, що він розучився думати і аналізувати. Ми проклинаємо на кухнях владу, але на виборах вперто голосуємо за одних і тих же політиків, які немов під час гри в пін-понг обмінюються владою. Причому щораз йдучи на вибори і обираючи між старими політиками, які десятками років сидять при владі ми наївно віримо, що ось тепер, ось нарешті щось зміниться.

Щось зміниться лише тоді, коли ми змінимось самі, коли виженемо із себе совка і раба. Для того щоб жити добре і заможно, варто прагнути до цього і щось для цього робити, а не чекати що хтось зробить. Чисто в нашому ліфті буде, коли ми перестанемо там смітити. Влада буде тоді відповідальною перед виборцем тоді коли ми гнатимемо поганою мітлою хапуг і брехунів. Корупція зникне тоді, коли ми перестанемо давати і брати хабарі.

Нічого неможливого не має – все в наших руках. Пора діяти! І тоді будемо жити як в Європі, а бо ще краще.

Написано спеціально для журналу «Правий Поступ»

Часто доводиться чути, що група людей навідалася у такий то дитячий будинок, накупивши для дітей апельсинів, бананів, соків і багато іншого смачненького. Здавалося б нічого незвичного у цьому немає, небайдужі допомогли сиротам. А може варто задуматися над запитаннями „Чого ж найбільше потребують діти?” та „Чи не завдаємо ми шкоди, даруючи дітям речі, які перелічені вище?”.

У когось може виникнути зустрічне запитання „Як можна нашкодити, зробивши подарунок сиротам?”. Відповідь проста: передаючи дітям переважно речі, які безслідно з’їдаються, зношуються та споживаються ми поступово формуємо їхнє хибне стійке переконання „Ми сироти, отже нас повинні усім забезпечувати”. Проте, коли вчорашні інтернатівці стикаються з реаліями буденного життя, звичне для них „допоможіть мені бо я сирота” спрацьовує далеко не завжди.

Одне, коли до дитячого будинку чи школи-інтернату приїздять у гості та привозять недовговічні речі люди, котрі організувалися за покликом серця і майже не обізнані у тонкощах української системи державної опіки. Такі люди заслуговують поваги та наслідування. Зовсім інше, коли „споживацький пайок” дітям везуть благодійні організації та фонди, які працюють не перший рік (особливо коли такі візити відбуваються до Великодня, Міжнародного дня захисту прав дітей, дня Святого Миколая).

Як тоді допомагати? Мешканці сиротинців такі ж діти, як усі інші. І потребують вони, у першу чергу, того ж, що й інші діти – навчання та виховання. Якщо очевидно, що держава не справляється із належним задоволенням побутових потреб дітей (ми веземо дітям одяг – виходить бюджетних коштів щоб закуповувати його вдосталь не вистачає), хіба важко дійти висновку про існування проблем із задоволення потреб освітніх та духовних?

Маємо й приклади для наслідування. Снятинський дитячий будинок-інтернат – заклад для сиріт з обмеженими можливостями. У ньому виховується понад 100 хлопців із фізичними та розумовими вадами. Однак, завдяки зусиллям директора цього інтернату Леоніда Онуфрійовича Шимчука, вихованці не блукають буднями по території, а зайняті продуктивною справою – кожен за своїми уподобаннями. Прийшовши на роботу в дитячий будинок Леонід Онуфрійович був здивований тим, що діти нічим не зайняті, мовляв на здорову людину монотонне середовище впливає негативно, а що й казати про дітей із вадами. Поступово в інтернаті з’явилися майстерні, цехи, ферми, підсобне господарство, творчий гурток. Сьогодні, ви можете допомогти Снятинському дитячому будинку-інтернату в незвичний, на перший погляд спосіб, придбати рукавиці чи віники, морську свинку чи папугу, відремонтувати взуття. І все це виготовлено чи вирощено самими вихованцями сиротинця.

Благодійна організація „Українська благодійницька мережа” взялася допомогти Снятинському дитячому будинку-інтернату відкрити нову майстерню – з виготовлення декоративних свічок. Таке виробництво – творчий процес, адже свічки можна робити найрізноманітніших форм, кольорової гами, використовувати ароматизатори. Для сиріт із фізичними та розумовими вадами цей процес є також трудотерапією, а також можливістю оволодіти професійними навиками, отримувати насолоду від праці та відчувати себе здатними самостійно здобувати щось як для себе, так і для інтернату. Українська благодійницька мережа також допомогла у створенні свічкової майстерні у іншому сиротинці – Роздільському дитячому будинку-інтернаті.

Ми стикалися і часом продовжуємо стикатися із нерозумінням деякими людьми того, чому ми збираємо пожертви саме на свічкові майстерні, а не на памперси, апельсини, соки, цукерки (та й усе інше з цього ряду). Переконані, що потрібно змінювати уявлення людей про роль їхніх дарунків для сиротинців, намагатися „не годувати бідного рибою, а дати йому вудку та навчити ловити цю рибу”.

Для довідки:

Ви можете зробити дарунок для свічкової майстерні:

1. Перерахувавши свою пожертву за наступними реквізитами: одержувач: БО „Українська благодійницька мережа”; код ЄДРПОУ 36498142; банк одержувача: ІФФ ПАТ „ПриватБанк”, МФО 336677, рахунок № 26001060399676; призначення платежу: благодійна допомога на потребу №2/24/2.

2. У інший зручний спосіб, в тому числі за допомогою платіжних карток Visa та MasterCard. Деталі на сайті: ubm.org.ua або за телефоном (0342) 502-403.

БО „Українська благодійницька мережа”

Ранок…Розпочинаю свій день з чашки кави( жити без неї не можу). Смачна італійська кава дорогого сорту…Здається, так банально, але більша половина людства полюбляє потішити себе зранку чашечкою улюбленої кави. Скажете, що це не залежність!!!???? Навпаки це найсправжнісінька залежність. Все починаєтьсяя саме з цього.

На світі є дуже багато людей, які стверджують, що вони не є залежними. Вважаю таких людей просто брехунами, які брешуть не тільки постороннім, але й самим собі. Невже в них ніколи не виникало життєвої необхідності в чомусь , як, наприклад, у ковтку води, постійно: кожен день , мить, секунду? Чи не було бажання продати все аби лиш отримати бажане? Просто залежність буває в різних виявах:

• Хтось залежний від того, що споживає ( фрукти, овочі, різноманітні страви та якісь інші, улюблені смачності). Така людина, відкривши холодильник не може сказати ЙОМУ:«НІ!!!». Все що там знаходиться манить до себе, заохочує і стає першою необхідністю. І в голові виникає думка: « Воно ж само просить з’їсти, як можна відмовитись від такої пропозиції». Ми, люди залежні від їжі. Без неї не можемо існувати, дихати, творити.

• Хтось перебуває в постійному переслідуванні нових, дорогих( або ж дешевих), модних речей. Не може прожити дня без розпродаж. Таких людей сучасність називає шопоголіками. Особи, які мають схильність до постійного накопичення, забивають хату різноманітним шматтям, яке, можливо, зовсім непотрібне, але на душі стає легше.

• Хтось залежний від свого хобі, яке дуже часто переростає у фанатизм. До цієї категорії можна віднести всіх: починаючи від збирачів марок, закінчуючи гравцями комп’ютерних ігор. Такі люди не розуміють своїх дій. Роблять усе для задоволення мети. Вони схожі на зомбі, які постійно торочать одне і теж. Таких осіб потрібно остерігатися. Інколи вони можуть бути небезпечними для людей. Адже скільки є випадків, коли діти йшли на все заради комп’ютерних ігор( навіть на вбивство).

• Хтось одержимий метою зробити хорошу кар’єру. Насправді така більша половина людства. Вони гордо називають себе КАР’ЄРИСТАМИ. Такі особи вночі, вдень, в обід, за рулем авто думають про бізнес. А все це почалось із школи, де КАР’ЄРИСТИ намагалися бути першими і найкращими. Такі люди дуже часто цинічні та егоїстичні( хоча є і винятки). Їм дуже важко признатися, що вони залежні.

• Хтось залежний від алкоголю, куріння та наркотиків. Це найнебезпечніший вид залежності, який може призвести до летальних випадків. Такі люди здатні на все заради «дози». Хтось їх жаліє, хтось засуджує, а хтось просто зневажає, але дуже рідко хтось допомагає, вважаючи таку справу безнадійною.

• Всіх вище перерахованих категорій об’єднує ЗАЛЕЖНІСТЬ ДО ГРОШЕЙ. У сучасному світі це здається зовсім нормальним, коли людина прагне заробити собі на життя, але інколи таке бажання переходить всі межі. Гроші поглинають людей, і як з цим боротися ніхто ще не придумав.

Залежність буває різною, але кожен з нас може знайти методи боротьби з нею. Потрібно лише повірити в свої сили та признатися нарешті: «Я – ЗАЛЕЖНИЙ».

K. Alla

Майже кожен з нас в майбутньому прагне створити сім’ю і народити здорових дітей, та про це варто піклуватись вже сьогодні. Секс – це одна із форм спілкування близьких людей. Але для молоді він досить часто стає засобом розважитись та отримати нові відчуття. Саме в цьому випадку хлопчики та дівчатка починають «спати» з випадковими партнерами та піддаватись сексуальним впливам моди, іноді навіть не користуючись засобами безпеки. А що вже казати про наркотичні речовини та їх вплив на організм.

(Репродуктивне здоров’я – стан повного фізичного, психічного та соціального благополуччя, а не просто відсутність хвороб та недуг репродуктивної системи та її функцій і процесів.)

Проблема репродуктивного здоров’я стосується всіх і кожного в будь якому віці. Статистика говорить, що підліткове репродуктивне здоров’я погіршується з кожним роком. Що ж слід робити, щоб зберегти його:

• Обов’язковий засіб захисту – презервативи, які купуються в аптеках, оскільки в ларьках та магазинах можна натрапити на неякісний або підроблений продукт. Інші контрацептиви захищають від вагітності, але не від хвороб.

• Довірливі стосунки між партнерами, що побудовані на взаємоповазі. Пара має вільно спілкуватись на тему сексу, обговорювати та вирішувати важливі питання разом. Якщо вона не готова до цього, то й не готова до статевих стосунків.

• Не піддаватись на сексуальний шантаж партнера. Усвідомлювати відповідальність за кожне своє рішення перед собою та іншою людиною, з якою займаєшся сексом.

• Також, безумовно, дуже важливим фактором у збереженні репродуктивного здоров’я є здоровий спосіб життя. При чому не тільки жінок, а й чоловіків.

• Систематичне відвідування відповідних фахівців.

Як бачимо, все досить просто. Але чи багато з нас дотримуються всіх цих пунктів? А між тим зараз в Україні практично кожна третя пара репродуктивного віку безплідна.

Люди в молодому віці часто зіштовхуються з різними суперечливими питаннями, шукають для себе оптимальну відповідь та життєву позицію. Цей пошук іноді супроводжується експериментами та здобуттям досвіду на практиці, які не завжди є позитивними. Крім того у важкий момент за відповідями ми звертаємось до друзів та Інтернету, які не компетентні у цих питаннях. А тому варто знати, що зі своїми проблемами та запитаннями завжди є можливість звернутись до відповідних служб та фахівців.

Зокрема в різних містах Україні нині діють:

- Соціальна служба для сім’ї, дітей та молоді (СССДМ), яка займається допомогою сім’ям та молодим людям, які опинились у складних життєвих обставинах. Основні види соц. послуг – психологічні, соціально-педагогічні, юридичні, соціально-медичні, соціально-економічні та інформаційні, які надаються безкоштовно.

- Телефони довіри – анонімна допомога, підтримка та консультація фахівці. (Але об’яви з «компетентними» телефонами довіри мають містити позначку СССДМ. Також не забувайте, що ви маєте право не називати своє ім’я та місце розташування).

- «Клініки дружні до молоді» – тут підлітки та молоді люди можуть конфіденційно та безкоштовно отримати медичні та психологічні консультації та послуги з питань, що стосуються їх репродуктивного здоров’я.

- Кабінети довіри – проведення добровільного безкоштовного консультування та тестування на ВІЛ-інфекцію. Результати тестування не розголошуються - їх отримує тільки людина, що здала тест та прийшла за його результатами.

- Громадська організація Благодійний Фонд «Здоров’я жінки і планування сім’ї», що займається реалізацією освітніх та соціальних проектів, спрямованих на інформування та збереження репродуктивного здоров’я людей.

Не варто тримати свою проблему в собі та шукати її вирішення хибними шляхами. Піклуючись про своє здоров’я зараз, ми піклуємось про своє майбутнє. Адже воно дуже скоро настане.

Анастасія Печериця