…Ми домовлялися про інтерв’ю з Геннадієм Іванущенком як директором Державного архіву Сумської області. Сьогодні вже є подання облдержадміністрації та відповідне погодження голови Держкомархіву комуністки Ольги Гінзбург про його звільнення. Це теж стало предметом нашого спілкування. Але спочатку — про нову книгу «Інакодумство на Сумщині».
— Інакодумство в Україні — тема не досить досліджена. Що говорить ваша спільна з викладачем Сумського держуніверситету В’ячеславом Артюхом розвідка: інакомислення було поширеним чи, навпаки, локальним, або, як ми звикли казати, «кухонним»?
— Предметом нашої уваги є провінційний рівень інакодумства. Зрозуміло, що в порівнянні з політичними та культурними центрами радянського часу та простору — Києвом, Москвою, Ленінградом — провінційне дисидентство мало свої особливості. По–перше, в нього не було «парасолі гласності», яка існувала у столицях завдяки постійній присутності там іноземних журналістів, дипломатів, туристів. По–друге, інтелектуальний рівень і рівень «оперативної самостійності» душителів дисидентства на місцях був нижчим. Звідси — часті перестраховки й більш жорстке ставлення до «об’єктів розробок».
Щодо «кухонності», або ж, власне, відсутності можливості, публічно висловлювати свою думку… Мені здається, сьогодні зростає небезпека реанімації, а то й перещеплення сталінсько–путінських методів на сучасну громадсько–політичну реальність України. У наших громадян, на жаль, нестійкий імунітет проти деспотії, сваволі, приниження людської гідності. А образи просякнутого страхом минулого надзвичайно живучі. Недарма фахівці говорять про майже генетичну «інфікованість» нашої людини психічними рецидивами «світлого вчора».
— Ставлення влади до інакодумства було однаковим у всі часи?
— Дивлячись, чия це влада і які вона цінності сповідує. Давайте згадаємо останні п’ять років і порівняємо їх із «до» і «після»… Чужій владі у нас завжди було що душити.
— Ваше звільнення з посади — свідчення поганої роботи облархіву чи причина в тому ж таки інакодумстві, у вашій невідповідності сучасній владній команді?
— Досі я знав два випадки, коли влада згадує про архіви: на День архівіста, 24 грудня, та коли хтось із керівників збирається на пенсію і потрібна довідка. Виявляється, є ще й третій, — коли треба поставити «смотрящого» за небажаною інформацією. Принаймні такий висновок я виніс із розмови в обласній державній адміністрації. Позицій цієї бесіди було три. Перша: претензій до роботи нема, особистих теж, навпаки, діяльність архіву заслуговує на найвищу оцінку. До речі, за підсумками щорічної оцінки держслужбовця за минулий рік — у мене дійсно «відмінно». І якщо продовжувати про це, то держархів області є першим і поки єдиним в Україні, де не тільки опрацьовані документи про Голодомор на рівні досліджень, а й повністю оцифровано всі 57 тисяч актових записів про смерть. Це значно прискорює обробку інформації і виконання запитів, що стосуються тієї трагічної доби. Оцифровані газети… Загальний обсяг оцифрованої нами інформації становить більше двох терабайт. Діє сайт Державного архіву області. На ньому в рубриці «Ресурси ДАСО» чимало матеріалів. От, скажімо, каталог метричних книг. Де б не жила людина, у Сіднеї, Нью–Джерсі, Варшаві, Владивостоці, вона може «закачати» каталог і користуватися ним. Для тисяч дослідників своїх родоводів це суттєво спрощує пошук. І це — тільки ті ділянки роботи, які виконувалися, так би мовити, «на адреналіні», без залучення коштів.
Але ж повернемося до ще двох позицій: голова облдержадміністрації має своє бачення кадрових розстановок і кандидатуру на моє місце. Й останнє — причиною мого звільнення і є якраз уся попередня робота з відродження національної пам’яті, дослідження Українського визвольного руху, Голодомору, політичних репресій… Хоча здійснювалося це на виконання указів Президента, постанов Верховної Ради, розпоряджень Кабміну та завдань Держкомітету архівів України.
У радянській історії — 90 відсотків фальші
— Давайте звернемося до недавньої книги, впорядкованої вами під час роботи в архіві. Епіграфом до цієї збірки документів часів українського відродження 1917—20 років узяте латинське прислів’я «Діла минають, а документи залишаються». Згідно з документами, — якими були «діла» того часу?
— Як відомо, історію пишуть переможці. Вони ж випрацьовують стереотипи. У 1920 році колишня територія УНР була окупована військами більшовицької Росії з усіма наслідками: політичними, економічними, історичними… Відтак у радянські часи ігнорувалися архівні документи, що не вписувалися в більшовицьку схему історії. А їх, тих, що «не вписувалися», — абсолютна більшість. Ось, наприклад, фонд Р–2362 — колекція документів з історії Сумщини. Він, якщо брати ХХ століття, приблизно на 90 відсотків складається з документів, які суперечать марксистсько–ленінській історіографії. Приблизно те саме й у центральних та інших обласних архівах. Виходить, що в радянські часи, щоб написати історію, було «насмикано» приблизно 10 відсотків «правильних» документів. Відповідно, якщо підходити суто математично, на 90 відсотків її сфальсифікували. Адже так?
Якщо говорити про «діла», то вони славні. У пресі тих часів прослідковується небувалий підйом національного духу, єдності. Цілі повіти сусідніх із Сумщиною російських та білоруських земель, відчувши всі «принади» більшовицького терору, висловлювалися за приєднання до України. До речі, саме в червні–серпні 1918 року вперше ставилося питання про створення окремої Сумської губернії. Можна не сумніватися: якби не денікінська та наступна більшовицька окупація, то вже до кінця 1918 року Сумщина мала б статус губернії.
— Що ж, документи, справді, — найоб’єктивніші свідки. Але вони можуть бути доступними і недоступними. Чи можна сказати, яка частка матеріалів архівів радянського часу була закритою або ж вимушено незатребуваною суспільством?
— Тоталітарний режим штучно дозував документну інформацію та обмежував кількість її споживачів. Фактично доступ до широкого масиву інформації був одним із привілеїв номенклатурної верстви. Масове розсекречування архівних документів стало першим проявом інтеграції до світових стандартів доступу до інформаційних ресурсів. За 1989—1995 роки в Україні було розсекречено понад 10 тисяч фондів. Це — близько мільйона справ. Доступними стали документи колективізації, голодоморів, депортацій, масових репресій, особові фонди видатних діячів України — жертв тоталітарного режиму… Люди здобули змогу отримати відомості про своїх рідних, загиблих у цей період. Сьогодні в Національному архівному фонді лишилися засекреченими тільки близько 0,011 відсотка документів. У Держархіві Сумської області за 2005—2010 роки були розсекречені документи колишнього СРСР до 1991 року включно — 2137 справ. Із них із грифом «цілком таємно» — 270, з грифом «таємно» — 1867. Але при цьому треба знати, що, наприклад, усі документи, що увійшли до збірки про Голодомор, більшість тих, які опубліковані у збірках про ОУН–УПА, події 1917—1920 років, ніколи не були на секретному зберіганні. Просто в радянські часи їх ігнорували.
— Ви не боїтеся, що документи такого роду знову можуть стати «незатребуваними»? Адже останнім часом знову виникає враження, що історія — така собі сукня, що шиється на замовлення.
— Я не боюся. Бо як архівіст знаю, на чиєму боці історична правда і, відповідно, правда людська. Ніякі лекала і розпорядження її не перекреслять. А те, що нинішні «господарі життя» розпочали війну з документами, говорить не тільки про їхній страх, обмеженість а й про історичну приреченість.
Богдан Жолдак – прозаїк, сценарист, драматург. Народився у 1948 році в Києві. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Шевченка. Був ведучим кількох телевізійних програм на УТ-1 та каналі «1+1» і щотижневої радіопередачі на першому каналі Національного радіо «Брехи – літературні зустрічі з Богданом Жолдаком». Також співпрацює із закордонними радіостанціями. Уперше в Україні створив майстер-клас із кінодраматургії. Переможець та лауреат кількох кіно–, теле– і театральних фестивалів. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки кінематографістів України. Викладає сценарну майстерність на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого. Виступає у пресі з карикатурами, фотографіями, критичними й культурологічними статтями та політичними памфлетами.
