Букетик конвалій

Букетик конвалій

Букетик конвалійЗавтра один з найважливіших днів її життя, день, на який вона так довго чекала та про який так багато мріяла, день її весілля. І все ніби добре, але… якийсь смуток, якісь сумніви не дають їй спокою. Вона вирішила трішки прогулятися чудовими вуличками Львова та розвіяти свій сум.

Її зустрів приємний теплий вітерець і вона мимоволі посміхнулась. Раптом їй почав пригадуватись її перший день у цьому чарівному місті, тоді вітерець так само трепетно торкався обличчя… Згадалося, як приїхала до подруги вступати в омріяний університет, як її зачарувало, захопило, змінило це неймовірно тепле та атмосферне місто. На хвилину вона зупинилась, їй здалося, що саме для цього вона зараз вийшла прогулятись, саме для того, щоб згадати той день, вона відчула ніби так давно вже до цього прагнула, так давно цього хотіла, але не насмілювалася, не могла набратися впевненості, але завтра день її весілля і вона твердо вирішила розібратися зі своїми почуттями.

В той вечір, прогулюючись з подругою, вони зустріли свого друга дитинства у компанії двох незнайомих хлопців. Юнаки сиділи посеред парку під великим дубом та співали пісень під гітару. Дівчата вирішили залишитись у теплій компанії. Вона пам’ятає, як вразив її хлопець з гітарою, як він красиво співав і ніби поринав у пісню, відчував її всім серцем, а потім наначе перевтілювався: все дотепно жартував і життєрадісно сміявся. Дивний він якійсь був: на всіх дивився так дружелюбно, сяючими очима, а глянувши на неї все смутнів, а то навпаки ставав ніби ще веселішим, ще енергійнішим! Наспівавшись досхочу розпочалась дискусія на якусь напевно цікаву  тему, але вона і хлопець з гітарою в ній участі не брали. Раптом він підсів до неї і весело запитав:

– Ну як тобі наше місто, подобається?

Вона розгубилась і тихенько промовила:

-Так…

Та їй стало так соромно за свою невпевненість, що вона відразу ж енергійно та голосно додала:

-Це місто, в яке закохуєшся з першого погляду!

– А ти віриш у кохання з першого погляду?

І тут раптом його очі налились якимось сумом і стали ніби більші, він тихо додав:

– Це мій останній день у Львові, завтра їду в Польщу, навчатись там буду. Дивно виходить: твій перший, мій останній…

Ці слова дуже спантиличили дівчину, їй стало якось не по собі, від великого здивування вона не знала що й відповісти. Тоді він враз став знову неймовірно веселим і голосно гукнув до інших:

– Хватить там вже сперечатись хтозна про що, от ви мені краще скажіть, а ви вірите у кохання з першого погляду?

– Кохання коханням, – спохватившись, відповіла її подруга, – та нам вже додому час.

Провівши дівачат додому, попрощавшись, хлопці намірювалися йти.

– До зустрічі, – сумно усміхнувшись, промовив дивний хлопець, – надіюся, ще колись побачимося. І пішов, насвистуючи якусь веселу, але ніби з міноринкою, пісеньку.

Зупинившись пригадувати, вона помітила, як сама того не плануючи, прийшла до знайомого дуба. Вона зручно вмостилася і знову поринула у спогади. Їй згадалось, як довго вона не могла заснути у ту ніч, як сама не знала, що з нею діялось, як з жахом зрозуміла, що більше ніколи його не побачить…  А вранці, ідучи по справах, вона ніби ненароком вирішила пройти тим парком, у якому вони вчора сиділа, і раптом побачила під тим дубом букетик конвалій, щось ніби заставило її піти і подивитись ближче, вона взяла його до рук і з нього випала маленька, акуратненько зложена записочка, на якій було написано: ” А я вірю…”  Їй згадався її розпач, тихі сльози, місяці якогось всепожираючого суму і жалю. Та все це минуло, через два роки вона зустріла свого майбутнього чоловіка і вона щаслива з ним і любить його, тільки іноді їй стає чогось так сумно, а в голові лунає дивна пісенька з мінорними нотками. Ні, ні, ні, вона щаслива, вона завтра виходить заміж, а то, то все дитячі вигадки, вона була тоді ще дитиною, то було вже так давно…

Вона сумно посміхнулася і тихенько прошепотіла:

– Я теж тоді вірила…

– А зараз не віриш? –  роздався голос з минулого і мигнув букетик конвалій…