Американський досвід

UGRAD

UGRADМій одногрупник Павло провів цілий рік в університеті міста Мінесота. Навчання там йому забезпечила стипендія «UGRAD» від організації «IREX», назва якої розшифровується як «Рада Міжнародних Наукових Досліджень та Обмінів».

Як ти дізнався про стипендію «UGRAD» ?

Мені розповіла подруга. Вона вже не могла взяти участь, бо навчалася на четвертому курсі, а ця стипендія розрахована на студентів першого, другого й третього курсів стаціонару. Спочатку, засумнівався, чи можу пройти конкурс, адже я не є зразковим учнем, маю не надто високі оцінки. Все ж, наважився і зареєструвався на сайті програми.

Що потрібно було, аби взяти участь?

При поданні заявки я мав вказати всі дані про себе: захоплення, зацікавлення, досвід роботи, навчання, волонтерської діяльності. Та найголовніше – написати три есе англійською мовою, кожне по 1000 слів, на такі теми: «Чому ви бажаєте навчатися у США?», «Ваше розуміння лідерства» та «Звернення до майбутнього друга по кімнаті». В останньому треба було розказати про своє життя, вподобання, очікування. Найбільшу увагу при оцінюванні цих творів звертали на креативність та оригінальність. На жаль, я так і не дізнався, чим мої есе вразили журі. Мені просто зателефонували і сказали: «Ви у фіналі».

І потім ти поїхав на співбесіду до Києва. Що відбувалося на цьому етапі?

Тут вже було нескладно. На співбесіді були присутні четверо громадян США та одна українка – недавня учасниця програми «UGRAD». Вони впродовж 10-15 хвилин задавали питання стосовно моїх есе, просили розповісти про певні описані в них досвіди детальніше.

Важко тобі було в США адаптуватися до нового середовища, до інакшої системи освіти? Що було найбільш незвичним?

Мабуть, спочатку я пережив певний культурний шок. Досить часто думав: «О, а в нас вдома інакше. А чого вони роблять це так?» Деякі процеси, речі довкола мене викликали подив, часом легке обурення. Також, у перші кілька тижнів важко було призвичаїтися до викладання англійською мовою. Тобто я все розумів десь на 95%, але не вдавалося одразу подумки все засвоїти, поєднати, «розкласти по поличках». А в кінці так звик до англійської, що не міг собі уявити, як знову повернуся до україномовних лекцій.

Окрім навчання, «UGRAD» також передбачає волонтерську діяльність та стажування за спеціальністю. Чим ти займався як доброволець?

Справді, впродовж першого семестру обов’язково було провести 20 годин у ролі волонтера. Я влаштовував презентації про Україну в початкових та середніх американських школах. І це була не робота, а суцільне задоволення – ділитися з іноземними учнями своєю культурою, традиціями, доносити все те краще, що я привіз із собою. Мене приємно здивувало те, що школярі знали про мою державу більше, ніж старші американці, адже деякі з них чули слово «Україна» вперше або гадали, що це – якась частина Росії. Звісно, від маленьких учнів я наслухався смішних питань на зразок: «Чи є в Україні електрика? Чи їздять у вас машини?».

Яких рис американського способу життя тобі зараз бракує вдома?

Мені не вистачає організованості, ввічливості. Дуже бракує їхніх методів освіти. Хоча проблема в тому, що там навчання є дуже дорогим, а в нас воно дешевше, і більше людей можуть його собі дозволити. Не вистачає американського професіоналізму. Тобто, там рідко траплялося так, щоб в якійсь установі хтось поводився зі мною грубо, ігнорував мене чи змушували довго чекати, я завжди отримував те, за чим приходив.

За чим українським ти найбільше сумував у США?

Не вистачало, мабуть, хорошої сторони нашої ментальності – більшої щирості, відкритості, яку я отримую від людей, котрі мене оточують в Україні. Важко було розділити свої враження, переживання, оскільки в Америці люди, все-таки, сильно відрізняються. Також, не зважаючи на те, що в США повно їжі на будь-який смак, з різних країн і культур, мені бракувало органічної, домашньої, запашної, маминої кухні.

Людмила Баран