А в його ліжку була незнайомка

А в його ліжку була незнайомка. На підлозі розкрита книга по психоаналізу. В голові зачинені спогади. На телефоні пропущений виклик і пара старих непрочитаних повідомлень. Щоранку він чекав, коли його покличуть на власний похорон і звісно щоранку цього не траплялося.

Вкотре першочергове завдання: знайти ключ і відімкнути пам’ять, інакше голова вибухне. Овочем бути не слід. Хм, ще можна нарешті прочитати повідомлення від друзів, що таки добиваються його уваги. А думав, що дружба не більше, ніж назва плавленого сирку… Ну і звісно випхати даму з ліжка, заважає її оголене тіло думати про вічне…

Сонця замало взимку. А на душі спокою. Саме життя видається тихоплинною рікою, хоча знайомі кажуть, що постійно натикаються на пороги. Ха! Порогом виявляється був забутий і безславний геній, сам собою заганяв людей до пастки і лякав своїми думками, виголошеними без прохання і ще, мабуть, безсонням. Міг не спати добу і крім синіх кругів під очима, блідих щік і спутаного мовлення, ніхто і не помічав його втомленості. Сам він був не втомливістю і так само невтомливо писав білі вірші і розклеював стікери на меблях, аби не забути, на якій сторінці наступного тому перебуває і як звати сусідського малого, якому винен *декілька зайвих грошенят* за недокурений згорток марихуани… За недокурені справи він не любив відповідати, тому ніколи не брав слухавки і ніколи не читав повідомлень. Мама його забула колись навчити любити і тепер він всім своїм єством прагнув пізнати, що таке страждання. Він страждав неймовірно від того, що не може відчувати натхнення від оголеного тіла незнайомки в ліжку… Досконалість якої, тонула в ранкових променях сонця. Ось би пензель в руки і декілька штрихів на стелі змалювали б її неповторність. Хоча, якраз повторюваність асоціювалася з нею. Новий день крім повторюваності вражень, приводив за руку нових незнайомок, а вони й не пручалися. Слухняно йшли в його ліжко, роздягалися і насолоджувалися своєю унікальністю, що чомусь була йому не більш унікальною як і хмільний білуватий дим згортку марихуани в їх ніжних руках.

Привабливість – одна із запорук фізичного контакту. Тоді одна твоя необережна посмішка перетворює чиєсь життя на пекельні муки. Ти даруєш єдину гримасу щастя, що нічого не значить крім привітності, а їх голови вже напхані якимись повітряними надіями і забутими мріями, що виринають і затоплюють, руйнують здоровий глузд і шліфують його під своє гостре внутрішнє егоїстичне прагнення знайти себе в комусь. Тоді насувається лавина, зносить тебе, що сама доля підштовхнула, доки ти стояв осторонь і був не помічений не тими, не в той час. Чому він приваблював їх, тих незнайомок, йому не вкладалося в голові! Мабуть неординарністю. А ще він вмів ризикувати. Геній неримованого вірша, стирав рими і крапки в кінці абзацу. Прагнув визначеності і невизначеності. А коли ти не знаєш, чого хочеш отримати, не отримуєш нічого. Хоча, ні. Все таки отримуєш щось. Відсутність результату, теж результат. Просто незнайомка ображено зачинила двері і пошкутильгала вниз сходами в одному черевику, а він дивиться на розбиту мрію Попелюшки в запиленому кутку вітальні і не знає як повернути того черевика незнайомці… Він навіть не знає її імені. Тому наступний стікер кричить з дзеркала: *Як звати її?*.

Лишається втомитися від сонячного проміння і пошкодувати, що не має в кишенях гривень аби поміняти на фунти стерлінги і відправити себе у світ туманних ночей і людей в пальто та сандалях, які забувають брати парасолі, хоча знають, що обов’язково буде дощ. Такий порядок лондонського життя його задовольняє на всі сто. Там він міг би існувати. А де б він міг жити? Таке питання не приходить і ще один дзвінок мобільного змушує хлопчину відірватися від неперспективних роздумів. А біс із Лондоном! Ще пару годин і він доводитиме за кавою російськомовній білявці, що Україна – це щось! Тут треба вміти жити… Тут треба хотіти жити! Вбирати бруд міських доріг і неохайність людської натури… Щодня втрапляти в те саме багно чиїхось нахабних зауважень і вліплювати долоню в плювок під’їзних перил. Романтика! А білявка хитає головою… Культурна. Не плює йому в душу спробами довести свою правоту.

Ще трішки і він втратить можливість захищати інших, хоча й не вірить в їх справжність. А справжність він цінив понад усе! Бути справжнім – це казати розумні дурниці, які ніхто не розуміє, крім тебе. А ще кидати виклик усьому, що звемо Неможливість. Найбільше він хотів бути собою, найбільше йому це вдавалося і найбільше він втрачав себе від цього. Це як кричати перехожим: Я НЕ ДУРЕНЬ! Всі все одно зроблять відповідні висновки. Ну і не соромно так себе виставляти на показ? Геній не знає слова *соромно*. Навіть будучи сором’язливим, він висловиться за допомогою найвідвертішого змісту аби донести суть. Розмиту, заяложену суть свого непокірного прагнення «не тримати поряд ангела і біса»… Ангели в нас живуть. Вони мріють і нам сняться сни про весну. Біси нами правлять і ми не встигаємо казати: Вибач!* і робимо наступні кроки в темряві. Самі як сліпі котенята не розуміємо прозріння. Хоча навіщо його розуміти? Раніше потрібного не дано прозріти і генію. На власних провалах він жив. Хоча й ніколи не питав як це. Він як і кожен чоловік доходив до запитання: Навіщо все це? А всі його знайомі жінки знизували плечима. Їм завжди є заради чого жити.

Допивши останню чашку кави, він знову ненавидітиме кофеїн. Обійнявши нову російськомовну незнайомку, він ненавидітиме своє російське: До свидания! А ще йому чомусь зненацька схочеться закурити і він піде до сусідського малого. Вкотре забуде його ім’я і візьме в борг ще один недопалений згорток. Звісно забуде про його присутність в кишені, коли побачить відкриту книгу по психоаналізу і закине її люто під ліжко… Та, в свою чергу, перелякано шурхне з його очей геть як і всі відомі і забуті друзі, не навчена любов від мами і ненаписаний портрет оголеної незнайомки.

Що ще? Що ще сказати про плин днів, про стук у двері, про любов? Всі постійно щось говорять і не слідкують за словами. Хлопчина хоче, щоб йому нарешті запхнули кляпа до рота і дали можливість задихнутися своїми переконаннями. Він хоче, щоб інші теж замовкли на мить і обдумали ним сказане колись давно… А що як він слав їм слова пояснення, вибачення, а їм здалося, що він виставляє себе на показ. Їм здалося, йому заболіло. Йому заболіло натхнення писати. Він так і не написав віршів більше. Він загубив свого майстра і списав олівця. І вперше відчинив двері, що благали глухим стукотінням спокою. Навпроти стояла незнайомка. Все та ж, що забрала частку його натхнення, але він всміхнувся як завжди. Вона мовчала. Протягла руку, розжала долоню. Там жовтів клаптик паперу. Його ж стікер з написом її імені. Гарне було у неї ім’я. Він сказав про це стиха. Дівчина хмикнула під носа і увійшла без запрошення, відштовхнувши його від дверей. Прокульгала до вітальні і підібрала з-за кутка чорного черевика на високому підборі. Хоч у ньому, хоч без, незнайомка продовжувала кульгати. І тоді він захотів її взяти на руки і завжди так тримати, виконувати її примхи і забороняти світу дивитися на її кульгання! Без них вона була досконалістю, що не давала йому натхнення, але її недосконалість творила в ньому генія.

Тут не має місця любові. Заангажованого поняття, такого затасканого в умах творців, такого незрозумілого в руках простого смертного… Це просто натхнення. Забуте відчуття, дарувати себе комусь і ще це розумні дурниці, вимовлені вголос.

Продовження не потрібне з цієї миті. Потрібна тільки сама мить. Мабуть, він встиг її впіймати, хоча вона й зойкнула в його руках. Він триматиме міцно її за руку і тепер, можливо, замість стовбичень на місці, сам поведе її в новий день. І крапка в кінці речення набуде свого вирішального значення.

Аня Ковальчук

Засновник інтернет-журналу MOLODI. Життя ламає нас по дорозі кудись та все буде файно і зашибісь. Намагаюсь уникати сірості і стандартності, створюючи щось своє. Ще з дитинства люблю наше – українське.
  • Тарас

    В рамках конкурсу ми публікуємо не тільки статті, а й таку прозу, що нам присилають. Хоча хочеться бачити більше, саме статей.
    Справді, в житті багато прототипів цієї історії.

  • “А коли ти не знаєш, чого хочеш отримати, не отримуєш нічого.” – золоті слова!

    Тарасику, як бачиш проза буває різною, і коли в попередньому випадку я все розкритикувала, то тепер хочу висловити величезне спасибі Ані Ковальчук за надзвичайно цікавий, повчальний, збагачений розумними фразами та словосполученнями матеріал. Бачу, що авторка добре постаралась! І я впевнена, що ця робота займе призове місце!