А хто в рукавичці живе?

Всі ми добре пам’ятаємо казочку про те, як дід загубив рукавичку, а звірята її знайшли та вирішили зробити там домівку. Пропоную на розгляд ідентичну ситуацію. Їхала собі вулицею маршрутка. Зупинила її жіночка, років сорока, заплатила одну гривню п’ятдесят копійок і поїхала. Зупинили маршрутку троє студентів і гуртом рушили далі. Потім зупиняли діти, жінки і чоловіки, бабусі і дідусі, тверезі і не зовсім, багаті і бідні. Людей було все більше, а повітря все менше. І добрий дядько (водій), підбирав по дорозі “кожну 1.50”.

Казка казкою, а інколи буває не до жартів – у маршрутку, розраховану на тридцять людей “напихають” цілих п”ятдесят, у кращому випадку. Ця тема піднімалась не один раз, проте результату ніхто не бачить. Дивитись можна з двох позицій. Можна зрозуміти те, що у “час пік” кожен прагне максимально швидко дістатись на роботу, навчання чи інше заплановане місце. Тому люди докладають максимум зусиль, щоб усе – таки пробратись і, навіть якщо у самих дверях, доїхати якимось чином до міста. Та й водій задоволений. З іншого боку варто поспівчувати тим, хто повинен терпляче дивитись на те, як інші топчуться по його новому взутті, старенькі бабусі з усіх боків штовхають величезними сумками, а кисню критично бракує. Марно когось у цьому звинувачувати, бо винні як водій, так і самі пасажири. Якщо ти бачиш, що двері ледве зачиняються, то для чого ж заходиш у ту маршрутку, яка вже більше нагадує сірникову коробку?

Переповнені маршрутки є прекрасним робочим місцем для злодіїв. Буває, заходиш з мобільним телефоном, а виходиш уже без нього. А скільки випадків було, що з жіночої сумочки витягали буквально все до останнього? І хіба мало травм люди отримали під час такої, на перший погляд, звичайної поїздки на роботу. Запросто можна скрутити собі шию, вивернути руку чи ногу, та й просто вдаритись об щось головою. Щодня чую від знайомих , що комусь стало погано, когось знудило, хтось втратив свідомість у маршрутці. Ще б пак! Про яке здоров”я може йти мова, коли під час дороги у тебе немає навіть якогось мінімального простору?

Щодо культури спілкування у громадському транспорті, то тут можна знову ж таки ставити три крапки. Скільки б жителі нашого села не отримували зауважень у свою адресу, здається, висновку ніхто так і не зробив. Особливо це стосується молоді. Сидять собі на останніх сидіннях двоє подружок і наповну гучність діляться своїми життєвими “проблемами”, а з іншого боку двоє парубків розповідають про власні пригоди на вчорашній дискотеці. Доповненням до усього цього стає жіночка, яка погана чує, проте намагається “вичитати моралі” своєму чоловікові у трубку мобільного телефона. Інколи такого дискурсу приєднуються люди похилого віку, що починають не вельми культурно висловлювати своє невдоволення ситуацією, що склалась. Як рятуватись від такого і чи варто брати участь у таких дійствах? На мою думку, найправильніше роблять ті, хто одягає навушники, щоб зайвий раз не псувати собі настрій та нервові клітини. Але ж це не вирішення проблеми і потрібно вживати якісь заходи. Ти зараз тримаєш у руках цю газету, тож зроби висновок. Можна просто мовчати і бути абсолютно байдужим до того, що твориться навколо. Але ж можна самому спробувати щось змінити, а саме зробити зауваження друзям та знайомим. Можливо, до твоєї думки вони прислухаються.

На рахунок переповненого транспорту, то чи довго ще ця комедія триватиме сказати важко. Згадайте фінал казки “Рукавичка”, де прибігла собачка і розігнала усю лісову братію. Залишається сподіватись, що колись хтось візьметься і за наш маршрут…

Народилась неважливо коли, але жаль, що не восени. Люблю жовте листя, мокрі лавки, львівську бруківку і червоні доріжки на сходах. Люблю життя, і чекаю на взаємність. Не вірю в гороскопи, не вірю в долю, вірю в себе.