14 хвилин

кінець світуКоли в місті ще не завили сирени, я вже все знав.

Знав, тому що багато таких «тому що» було навколо мене. Дотик холодного вітру до відкритої шиї, наче хтось мертвий зачепив її крижаними пальцями. Скрип трамвайних коліс на стику рель сів. Крик ворони в небі, що вже темніє. Пульс палаючих вікон – затихаючий, рваний. Останній.

Я вийшов з трамваю, дійшов до набережної, сів на першу ж лавку. Закурив і заплющив очі, відчуваючи, як волоски на руках встають дибом, перетворюючись на гострі голки.

Сирени розкололи вечір надвоє – час «ДО» і час «ПІСЛЯ», якого залишилось так мізерно мало. 14 хвилин. Їх вистачить. Їх буде достатньо для багатьох речей, аби тільки не бути скупим, розтрачуючи по хвилині. Заплющивши очі, я сидів і слухав, як світ навколо мене неминуче швидко стискується. Він був уже мертвим та ще не розумів цього. І тільки окремими іскрами в ньому, як на вогнищі, що вистигає, світились ті, хто нікуди не поспішав.

-14 хвилин.

– Атомна тривога! – заревіли вічно німі динаміки зі стовпів.

– Атомна тривога! Це не навчання! Увага! Негайно заховайтесь у найближчих сховищах!

Він здригнувся, тому що якраз стояв під рупором. Розсіяно обдивився усе, захищаючи вже не потрібним рухом букет від вітру. І тут побачив її – вона бігла від авто зупинки, спотикаючись, розмахуючи сумочкою. Не відводячи очей від його обличчя. Він слідкував за нею, та всі інші перехожі здавались картонними силуетами, що покриті попелом.

–         Господи, як же ж тепер?.. – сказала вона, вчепившись в його руку.

–         Візьми квіти… – сказав він.

–         З розуму з’їхав? Які квіти?!  – крикнула вона.

–         Візьми, – сказав він, – і відійдемо, а то ще затопчуть. Ходім краще в провулок, погуляємо. Якраз встигнемо дійти до нашого улюбленого дерева.

Вона раптом заспокоїлась.

–         Обіцяєш?

–         Звичайно, – він посміхнувся, відчуваючи, як все всередині крижаніє від страху.

-13 хвилин.

Він вистрілив тричі і побачив, як директор осідає в кріслі, бризкаючи кров’ю, з шипінням, мов сифон.

–         Нічого особистого, – буркнув він, – лише бізнес…

Прицілився в секретарку, що стояла в дверях на слабких ногах, але передумав. Підійшовши ближче, кіллер акуратно висмикнув у неї з-під руки папку і м’яко сказав:

–         Біжіть. – Тут же помітив, що випадково замастив штанину чорних джинсів пилюкою. Похлопав по ній долонею. – Біжіть, правда. Може встигнете. – Порадив він іще раз і вийшов.

12 хвилин.

Старий сидів нерухомо й дивився на шахівницю, де його чорний король забився в куток, під захист останніх фігур. Його противник, якщо можна так назвати старого друга по шахах, щойно відкинувся назад, захрипів і впав з табуретки, дряпаючи піджак навпроти серця. Вони зустрічались тут, в Голосіївці, кожну п’ятницю – ось вже тридцять років. Добрий такий термін. Старий озирнувся довкола. Десь чулись гудки, дзвін скла й скрежет машин, що розбиваються. Він провів очима дивну пару – чоловіка з гострим худим лицем та його супутницю, що притискала до себе букет квітів. Хлопець обіймав дівчину за плечі. Їх погляди ковзнули на старого, не помічаючи його.

Він подивився на дошку, потім, покашлюючи, витягнув худющу руку й холодними пальцями акуратно поставив короля на чорну клітинку.

 

10 хвилин.

Вони сиділи в зупиненому трамваї та передавали один одному пляшку віскі.

–         Погано вийшло, – сказав Андрій. Він спробував посміхнутись, але нижня щелепа стрибала й обличчя білішало з кожним ковтком, – щось не хочеться так помирати.

–         Може, все таки, навчання? – заперечив Дімка, але тут таки осунувся.

–         Шкода, що до Пашки не доїхали. В нього там якраз усі зібрались. День народження, дим стовпом, напевно…

–         Думаєш,було б легше?

Андрій подумав.

–         Та ні, не легше, – сказав він. – Гаразд, давай ще по ковтку. Закусуй – торт все рівно не довеземо.

Він глянув у вікно.

На перехресті високий чоловік в пальто розстрілював чорний джип. Кожного разу він ретельно і довго цілився – схоже, дуже хотів зрушити пострілом антену, але в нього ніяк не виходило. Розстрілявши набої, він махнув рукою і сперся на капот.

– Приїхали, – посміхнувся Дімка. Він зробив ковток віскі і скривився.

-9 хвилин

– Давно хотів тобі сказати … – він закінчив клацати пультом, з одного шиплячого порожнім екраном каналу на інший, і залишив телевізор у спокої.

– Що? – Мляво відповіла вона.

– Ніколи тебе не любив. Треба було тебе ще тоді, в Криму втопити. Подумали б, що нещасний випадок.

– Сволота! – Вона вдарила його по щоці. Перехопивши руку, він різко викрутив її. Коли дружина заверещала і зігнулася від болю, погнав її до відкритого балкону, сильніше вигинаючи лікоть.

– Не треба! – Вона спробувала вчепитися довгими нігтями за одвірок. Ніготь зламався і залишився стирчати в щілині.

Він викинув її з балкона, сам ледве втримавшись біля перил. Подивився, як тіло ляснуло на асфальт – звуку не було чутно, все перекривали сирени.

Закурив. Десять років вже не відчував смаку сигаретного диму, тому що так хотіла дружина. Видихнув, затягнувся глибше.

 

-8 хвилин

Люди бігли по вулиці – в різні боки, хто куди. Натикалися один на одного, падали, кричали і лаялись. Один тільки жебрак смирно сидів біля паркану, кутаючись у драний плащ. Шапку, в якій бриньчали  якісь дрібні гроші, давно закинули на іншу сторону тротуару, але він за нею не поспішав. Завмер і, здригаючись, опустив нечесану голову.

– На тобі, – хтось кинув на коліна жебракові пістолет з витягнутим назад затвором, – я сьогодні добрий. Один патрон там ще залишився ніби. Сам розберешся.

Жебрак не підняв голови, спідлоба проводив очима ноги в чорних джинсах, мазок пилу на штанині. Змахнув пістолет на асфальт, завив тихо, похитуючись із боку в бік. Поруч, обережно поглядаючи блискучим поглядом, опустився голуб, клюнув якусь крихту.

 

-7 хвилин

У кінотеатрі когось вбивали, натовп штовхав і перевертав під ногами тіло, що ялозило по підлозі розбитим обличчям.

– Не дивися, – він ласкаво взяв її за підборіддя, повернув до себе, поцілував у губи.

– Я й не дивлюся, – вона хоробро знизала плечима, хоча видно було, що налякана.

– Я тебе не покину, – сказав він тихо.

– Що? – Дівчина не почула, заткнула вуха, голосно закричала:

– Як ці сирени набридли! Я тебе зовсім не чую!

– І не слухай! – Крикнув він у відповідь. – Я тебе все одно не відпущу!

– Правда?

– Звичайно!

Кількома секундами пізніше їх застрелив зарослий брудною щетиною жебрак, у якого звідкись виявився пістолет. В обоймі було всього два патрони, і жебракові не вистачило, щоб застрелитися самому.

– Паскуди! Щоб ви здохли! – Він кричав ще довго, але його ніхто не слухав, тільки двоє хлопців у порожньому трамваї поруч руками їли торт.

 

-6 хвилин

– Ти так швидко все зробила, – сказав він, – спасибі, Маш … І сирен цих майже не чути.

– Мовчи, – суворо наказала людині в ліжку висока жінка, – тобі говорити не можна.

– Тепер-то вже що толку? – Хрипко засміявся-закашляв він. – Чудна ти, Маш. Так і будемо лікарів слухатися?

Вона дбайливо підіткнула йому ковдру, сама сіла поруч, дивлячись на гострий профіль в напівтемряві кімнати.

– Маш, – він знову заворушився, підняв голову, – почитай що-небудь?

– Хочеш Бродського? – Запитала вона, не рухаючись.

– Дуже.

Їй не потрібно було тягнутися за книгою та вмикати світло. Ледве ворушачи губами, майже беззвучно, вона почала:

– Я не те що божеволію, але втомився за літо.

За сорочкою в комод полізеш, і день втрачено.

Швидше б, чи що, прийшла зима і занесла все це –

міста, чоловіків, але для початку зелень …

 

-5 хвилин

– Мамо, нам довго тут сидіти? – Запитав з глибини мовчазно дихаючого вагона дитячий голос.

– Тихо. Скільки скажуть, стільки й будемо сидіти, – шикнула жінка. І знову всі затихли, тільки дихав натовп – як одна смертельно поранена тварина.

– Вийдемо на перон? – Запитав машиніст свого змінника.

– Навіщо? У кабіні хоч не тісно. А там зараз суцільна істерика, особливо коли ескалатори відключили.

Машиніст прислухався.

– Начебто тихо, – він знизав плечима.

– Це поки. Ти постривай ще трохи.

– Так скоро буде вже все одно, сам знаєш. Ми ж на кільцевій. Тут все завалить.

– Це точно.

Не змовляючись, обидва закурили.

– Прямо пілотом себе відчуваю, – сказав змінник. – Наче літак падає, і вже трохи залишилося. Тільки на «покурити».

– Літак, метро – те ж саме, тільки без крил, – спробував пожартувати машиніст.

Обидва невесело засміялися. Потім змінник клацнув тумблером, і фари поїзда згасли.

 

 -4 хвилини

За рогом хтось грав на гітарі, безладний хор старанно витягав слова пісні. Саша піднявся темними сходами на останній поверх будинку. Спочатку йому здалося, що на сходовому майданчику нікого немає, але потім він почув тихий плач біля дверей, оббитих червоним дерматином.

– Ну? Чого ревеш? – Саша сів навпочіпки перед маленькою дівчинкою в сірому комбінезоні.

– Страшно … – сказала вона, глянувши на нього сірими очима. – Мені мама двері не відкриває. Вони з татом лаялися сильно, а потім замовкли, я через двері чула.

– Замовкли – це погано, – серйозно сказав Сашко. – Слухай, хочеш на дах? Зверху все видно далеко-далеко.

– На дах не можна, – дівчинка похитала головою, ховаючи заплакане обличчя в долоні. Саша акуратно відвів долоньки від обличчя, підморгнув зеленим очам.

– Сьогодні можна. Я ж не чужий дядько, а твій сусід знизу. От чесно-чесно. Ходімо, сама подивишся.

Гуркочучи листами заліза, вони піднялися на самий верх даху. Саша міцно тримав дівчинку за руку.

– Ага. Ось ми і прийшли, – він озирнувся, потім зняв свій плащ і постелив його прямо на іржаву бляху, – сідай. Добре видно?

– Так, – дівчинка, не відриваючись, дивилася в небо.

– Ну і чудово. Посидимо, а потім і мама повернеться, і тато …

Саша розтягнувся поруч, заклавши руки за голову, і теж почав дивитися на хмари, гадаючи про себе – чи встигне помітити ракету.

 

 -3 хвилини.

Місто затихало. Я сидів на лавці, як і раніше не відкриваючи очей, відчуваючи, як люди забиваються глибше в щілини, щоб сховатися, хоча ховатися було марно. Ті, кому пощастить вижити, були звідси далеко. А я не намагався, я навіть не відкидав тінь, сидячи під тьмяним  ліхтарем.

 

-2 хвилини.

Вітер перестав дути. Час стискався, стрімко скручувався в клубок, тому що мільйони людей зараз думали тільки про одне – як би уповільнити ці хвилини. Ніколи не буває так, як хочуть всі. Неквапливі і квапливі, вони були на рівних, хоча у перших в запасі виявилося кілька зайвих митей.

 

-1 хвилина.

У небі ніби хтось прочертив білу смужку. Вона все видовжувалася, і попереду сяяла розпечена точка – немов метеорит, який зараз впаде, залишивши після себе просто маленьку ямку. «Маленьку! – Благав я, не розтуляючи вуст. – Будь ласка! Маленьку! І щоб всі потім повернулися, вийшли, прибрали сміття, знову стали такими як раніше!»

В світі була тиша, і я зрозумів, що мене ніхто не слухає. Скоро це місто перетвориться на скляний купол, застиглий, навічно вплавлений в кірку землі.

 

А я? Адже я залишуся?

Залишуся?

Але що я скажу?

І куди піду, розправляючи обгорілі крила, покриті мертвим склом?